Ah, le méchant, ce prince Hippo-lyte!6 — сказала вона.
Розмова не припинялася цілий вечір, обертаючись переважно навколо політичних новин. Наприкінці вечора вона особлива пожвавішала, коли зайшло про нагороди, надані від царя.
— Адже одержав минулого року NN табакерку з портретом,— казав l'homme à l'esprit profond7,— чому ж SS не може-одерл^ати такої самої нагороди?
— Je vous demande pardon, une tabatière avec le portrait de
1 — Пруський король!
2 — Це шпага Великого Фрідріха, яку я...
3 — Ну, що ж пруський король?
4 — Ні, нічого, я хотів лише сказати...
6 — Я лише хотів сказати, що ми даремно воюємо за пруського короля. 8 — Ваша гра слів негарна, дуже дотепна, але несправедлива. Ми
воюємо за добрі начала, а не за пруського короля. О, який уїдливий цей князь Іполит!
7 чоловік глибокого розуму,
l'Empereur est une récompense, mais point une distinction, — сказав дипломат,— un cadeau plutôt*.
— Il y eu plutôt des antécédents, je vous citerai Schwar;-,zenberg2.
— C'est impossible3,— відповів другий.
— Парі. Le grand cordon, c'est différent...4.
•Коли всі підвелися, щоб роз'їжджатись, Елен, яка дуже мало говорила цілий вечір, знову звернулася до Бориса з просьбою і лагідним, значливим наказом, щоб він завітав до неї у вівторок.
— Мені це дуже потрібно,— сказала вона з усмішкою, оглядаючись на Анну Павлівну, і Анна Павлівна тією сумовитою посмішкою, яка супроводжувала її слова, коли вона говорила про свою високу покровительку, потвердила бажання Елен. Здавалося, що цього вечора з якихось Борисових слів про пруське військо Елен раптом відкрила доконечну потребу бачити його. Вона начебто обіцяла йому, що, коли він приїде у вівторок, вона пояснить йому цю потребу.
Приїхавши у вівторок ввечері у розкішний салон Елен, Борис не дістав певного пояснення, чого йому було конче треба приїхати. Були інші гості, графиня мало говорила з ним, лише прощаючись, коли він цілував її в руку, вона з чудною відсутністю усмішки, несподівано, пошепки" сказала йому:
— Venez demain dîner... le soir. Il faut que vous veniez... Venez 6.
У цей свій приїзд до Петербурга Борис став близькою людиною в домі графині Безухової.
VIII
Війна розгорялася, г театр її наближався до російських кордонів. Скрізь чутно було прокльони ворогові роду людського Бонапартію; в селах збиралися ратники та рекрути, і з театру війни надходили розбіжні вісті, як завжди неправдиві і тому різно перетлумачувані.
Життя старого князя Волконського, князя Андрія і княжни Марії багато в чому змінилося з 1805 року.
У 1806 році старого князя було настановлено одним з восьми головнокомандуючих по ополченню, призначених тоді по всій Росії. Старий князь, незважаючи на свою старечу кволість, що стала особливо помітною в той період, коли він гадав, що його
1 — Пробачте, табакерка з портретом імператора є нагорода, а не відзнака,— скорше подарунок.
2 — Були приклади — Шварценберг. *
3 — Це неможливо,
4 — Стрічка — інша річ...
6 — Приїжджайте завтра обідати.. ввечері. Треба, щоб ви приїхали^ Приїжджайте.
сина вбито,— вважав, що не має права відмовитися від посади, на яку його призначив сам государ, і ця нова діяльність, поставши перед ним, підбадьорила і зміцнила його. Він увесь час бував у роз'їздах по трьох довірених йому губерніях; був до педантизму ретельний у виконанні своїх обов'язків, строгий до жорстокості зі своїми підлеглими і сам докопувався до найменших подробиць справи. Княжна Марія перестала вже брати у свого батька уроки з математики і лише ранками, у супроводі мамки, з маленьким князем Миколою (так звав його дід) увіходила до батькового кабінету, коли князь був дома. Маленький князь Микола жив з мамкою і нянею Савівною на половині покійної княгині, і княжна Марія більшу частину дня проводила в дитячій, замінюючи, як уміла, матір маленькому небожеві. M-lle Bourienne теж, як здавалося, гаряче любила хлопчика, і княжна Марія, часто позбавляючи себе, поступалася своїй подрузі втіхою няньчити маленького ангела (як називала вона небожа) і гратися з ним.
Біля олтаря лисогорської церкви була каплиця над могилою маленької княгині, і в каплиці стояв привезений з Італії мармуровий пам'ятник в образі ангела, який розправив крила і хоче знятися на небо. В ангела була трошки піднята верхня губа, наче він збирався усміхнутись, і одного разу князь Андрій і княжна Марія, виходячи з каплиці, признались одне одному, що, дивно, обличчя цього ангела нагадувало їм обличчя небіжки, але що було ще більш дивним і чого князь Андрій не сказав сестрі, це те, що у виразі, якого випадково надав художник обличчю ангела, князь Андрій читав ті самі слова лагідного докору, які він прочитав тоді на обличчі своєї мертвої дружини: "Ах, нащо ви це зі мною зробили?.."
Невдовзі після повернення князя Андрія старий князь відділив сина і дав йому Богучарово, великий маєток за сорок верст від Лисих Гір. Почасти з тієї причини, що з Лисими Горами були пов'язані тяжкі спогади, почасти тому, що не завжди князь Андрій почував себе спроможним переносити батьків характер, почасти й тому, що йому потрібна була самотність, князь Андрій скористався Богучаровим, будувався там і там-таки здебільшого проводив час.
Князь Андрій після Аустерліцької кампанії твердо вирішив ніколи не служити більш на військовій службі; і коли почалася війна і всі повинні були служити, він, щоб уникнути дійсної служби, прийняв посаду під начальством батька по формуванню ополчення. Старий князь із сином ніби перемінились ролями після кампанії 1805 року. Старий князь, підбадьорений діяльністю, сподівався на все добре від цієї кампанії; князь Андрій, навпаки, не беручи участі у війні і потай жалкуючи про це, бачив лише погане.
26 лютого 1807 року старий князь поїхав по округу. Князь Андрій, як і здебільшого у відсутність батька, залишався у Лисих Горах. Маленький Миколенька був хворий уже четвертий день. Кучери, що возили старого князя, повернулися з міста і привезли папери й листи князеві Андрію.
Камердинер з листами, не знайшовши молодого князя в його кабінеті, пройшов на половину княжни Марії; але й там його не було. Камердинерові сказали, що князь пішов до дитячої.
— Будь ласка, ваше сіятельство, Петруша з паперами прийшов,— сказала одна з дівчат — помічниць няні, звертаючись до князя Андрія, який сидів на маленькому дитячому стільці і тремтячими руками, хмурячись, капав із пляшечки ліки в чарку, налиту до половини водою.
— Що таке? — сказав він сердито і, необережно хитнувши рукою, перелив з пляшечки в чарку зайву кількість капель. Він вихлюпнув ліки з чарки на підлогу і знову сказав дати води. Дівчина подала йому.
В кімнаті стояло дитяче ліжечко, дві скрині, двоє крісел, стіл і дитячі столик та стільчик, той, що на ньому сидів князь Андрій. Вікна були запнуті, і на столі горіла одна свічка, заставлена оправленою нотною книгою, так, щоб світло не падало на ліжечко.
— Друже мій,— обертаючись до брата, сказала княжна Марія від ліжечка, біля якого вона стояла,— краще почекати... згодом...
— Ой, будь ласка, ти все говориш дурниці, ти й так усе чекала,— от і дочекалася,— сказав князь Андрій сердитим шепотом, явно бажаючи дошкулити сестрі.
— Друже мій, далебі, краще не будити, він заснув,— благальним голосом сказала княжна.
Князь Андрій встав і з чаркою навшпиньки підійшов до ліжечка.
— Чи, справді, не будити? — сказав він нерішуче.
— Як хочеш — далебі... я гадаю... а як хочеш,— сказала княжна Марія, очевидно, ніяковіючи і соромлячись того, що її думка взяла гору. Вона показала братові на дівчину, яка пошепки викликала його.
Другу ніч уже обоє вони не спали, доглядаючи хлопчика, що горів у жару. Цілу добу цю, не довіряючи своєму домашньому лікареві і чекаючи на того, за яким було послано до міста, вони вдавалися то до того, то до цього засобу. Змучені безсонням і стурбовані, вони складали одне на одного своє горе, докоряли одне одному і сварилися.
— Петруша з паперами від татуся,— прошептала дівчина. Князь Андрій вийшов.
— Ну, що там! — промовив він сердито і, вислухавши словесні накази від батька і взявши подані конверти та батькового листа, повернувся в дитячу.
— Ну що? — спитав князь Андрій.
— Все те ж саме, почекай ради бога. Карл Іванович завжди "каже, що сон за все дорожчий,— прошептала, зітхнувши, княжна
Марія. Князь Андрій підійшов до дитини î доторкнувся до неї рукою. Немовля горіло.
— Забирайтесь ви з вашим Карлом Івановичем! — Він узяв чарку з накапаними в неї каплями і знову підійшов.
— André, не треба! — сказала княжна Марія.
Та він злісно і разом стражденно нахмурився на неї і з чаркою нагнувся до дитини.
— Але я хочу цього,— сказав він.— Ну, я прошу тебе, дай йому.
Княжна Марія знизала плечима, але слухняно взяла чарку і, покликавши няньку, стала давати ліки. Дитина закричала і захрипіла. Князь Андрій, скривившись, узявся за голову, вийшов з кімнати і сів у сусідній на дивані.
Листи все ще були в його руці. Він машинально відкрив їх і став читати. Старий князь, на синьому папері, своїм крупним, довгастим почерком, вживаючи де-не-де титла, писав:
"Вельми радісну в цей момент звістку одержав через кур'єра, якщо не брехня. Бенігсен під Ейлау над Буонапартієм нібито цілковиту вікторію здобув. У Петербурзі всі тріумфують, і нагород послано в армію несть числа. Хоча й німець,— поздоровляю. Корчевський начальник, якийсь Хандриков, не збагну, що робить: досі не доставлено додаткових людей і провіант. Зараз же мчи туди і скажи, що я з нього голову зніму, щоб через тиждень усе було. Про Прейсіш-Ейлауський бій одержав ще листа від Петеньки, він брав участь,— усе правда. Коли не втручаються, кому втручатись не слід, то й німець побгіЬ Буонапартія. Розповідають, тікає вельми розстроєний. Гляди ж негайно мчи в Корчеву і виконай!"
Князь Андрій зітхнув і розпечатав другого конверта. Це був на двох аркушиках дрібно списаний лист від Білібіна. Він склав його не читаючи і знову прочитав батькового листа, що закінчувався словами: "мчи в Корчеву і виконай!"
"Ні, даруйте вже, тепер не поїду, поки дитина не одужає",— подумав він і, підійшовши до дверей, заглянув у дитячу. Княжна Марія все стояла біля ліжка і повільно колисала дитину.
"До речі, що, пак, іще неприємне він пише? — згадував князь Андрій зміст батькового листа.— Ага.