Адже в нього велика подія".
Нахилився з крісла до опуклого плексигласу. Ліве крило від кристаликів паморозі сріблилося гострим блиском. Віддалік Герберт побачив мідяні струмені газів від спалюваної суміші, що текла з труб двигунів. Вони вимальовували в нічному небі величезну дугу, на початку якої був зворотний пункт.
14
"...Сяючі вогні реклам. Очманілі машини крають асфальт довгими скибами. Перехожі силкуються прорватися між рядами вогнів. Відчинені двері барів. Натовп на Корсо... Невже це іще буде?
Гаї маслинових дерев... Виноградні кетяги на кучерявих кущах... Татакання експресу, сірі брили Апенін, невеличкі міста на дахах скелястих узгір'їв, обплетених карколомними серпантинами вузеньких доріг... Задушливе повітря в купе і голоси сварливих людей в коридорі вагону. Це буде також.
Сонце над Монте Маріо...
Простирадла на вірьовках, простягнених упоперек вузеньких вулиць.
Коти, що вигріваються в кошиках з овочами.
Рундуки з макреллю і ще з якимось зеленим паскудством.
Маленькі обшарпані шибайголови шукають мідяків у чужих кишенях...
Все це ще раз врятоване для мене".
Після недавньої прострації та страху Герберт раз у раз відчував нервове тремтіння.
Раф пілотував машину дуже старанно, хоча й без особливого ентузіазму. Кілька разів він глянув у бік Герберта. Нарешті спитав:
— Майоре?
— Угу?
— Спустимось покурити?
— А як унизу?
— Хмарно.
— Спускайся.
— Зрозуміло.
Раф почав виконувати все потрібне для того, щоб спустити машину на нижчу стелю. Нарешті його рука натисла на регулятор газу. Гострий свист сповнив кабіну, ніби вдерся в її затишок несамовитий протяг. За шибками почало ясніти і ніч повільно поверталася до звичних форм. Небо з порожньої чорної ями перетворювалось на блакитно-фіалкове склепіння.
Промені місячного сяйва знову краяли просторінь, надаючи їй крижаної гостроти.
— Дванадцять тисяч,— рапортував Раф.
Хмари були вже зовсім близько. Вони виглядали, мов кубло розлючених змій.
"А в містечку,— міркував Герберт,— навіть постачальники продовольства вже повертаються додому. Найбільш завзяті рибалки, брязкаючи порожніми банками, повертаються теж. Це вже останні пішоходи. Лише перед світанком почнуть вилуплюватись іще з одного кам'яного будинку підпилі солдати. І ще з одного навпроти. З обох цих будинків завжди виходять аж перед світанком. У цей час перші крамарі вже напинають тенти біля вітрин крамниць. Але й вони іще неохоче витягають з-під прилавків перші пляшки рому для наполегливих солдатів, які тут же вибивають пробки і перша порція рому обпікає їхні шлунки, повертаючи бадьорість виснаженим м'язам.
Після півночі труським автобусом повернуся в містечко. І з справжньою насолодою звалюсь у ліжко".
— Дев'ять тисяч,— рапортував далі Раф.— Вісім сімсот, вісім п'ятсот, триста, двісті, сім тисяч вісімсот, шістсот, п'ятсот...
Літак занурився носом у вологу вовну кошлатої хмари. Вона мала молочно-синій, лиснючий колір. Була м'яка, мов губка, мов летючий лапатий сніг; машина зарилася в неї і знищила, ледве тільки струмки газів з камер двигунів вдарили в її губчасте тіло.
За мить літак опинився в просторій затоці серед мідних хмар з щербатими краями. Обабіч, нижче, під ними, швидко мчали якісь кучеряві хмарні поля, що нагадували брук старих вулиць. Літак падав майже прямовисно.
— Шість тисяч,— рапортував Раф.— От чорт! — раптом вигукнув він і показав рукою.
Герберт нахилився вперед і став вдивлятися.
Перед ними виникла брудно-коричнева стіна.
Машина з розгону врізалася в цю стіну лобом. Здригнулися крісла, щосили струсонувши тіла пілотів. Обом здалося, ніби погасло світло.
— Прокляття! — вилаявся Герберт.
— П'ять п'ятсот.
— Спробуй іще нижче.
— Розумію. П'ять двісті.
Раф увімкнув "двірників" і вони блискавичними рухами почали замітати затуманілі шибки.
— Чотири шістсот. Трясе.
— Трясе.
— От, чорт!
— В цих умовах не можна вмикати автопілота. Спробуй іще нижче.
— Чотири двісті. Третій випадає з ритму.
— Чую. Це нічого.
"Може, там, у містечку, нарешті, піде дощ,— подумав Герберт.— Та хіба це має значення? До нього понад годину льоту. Найімовірніше— зараз там задуха, ніч повна шелестів залюдненої пустелі. Дороті спить".
"Дороті спить одна,— думав він.— Нічого це вже не надовго".
Вони зустрічались майже щодня. А з ким там іще можна було зустрічатись? Поки Керрол ходив у рейси, часто відбувалися вечірки— найчастіше в домі Портерів. Збирались офіцери. Тепер з них залишився один Герберт. Пили ром і вистояні вина. Магнітофон крутив стрічки з доброю музикою. В найбільшій кімнаті відсували меблі попід стіни: тоді можна було танцювати. Круг стола з закусками сиділи чоловіки, палили, знову й знову тихо лаялись і питали один одного, коли вже буде кінець отій проклятій базі та їхній паскудній роботі. Цю атмосферу пригнічення не могли подолати навіть очі Дороті. Кожна з цих вечірок чимось нагадувала поминки.
...А Дороті, невідомо чому, вподобала Майка. Портер знав: коли він сідає в машину — Дороті разом з Майком іде за місто—туди, де ростуть якісь рахітичні деревця і товсті, великі агави. Так, Портер довідався про це, але скандалу не було, бо невдовзі Майкова машина закашлялася на смерть десь над морем.
А пізніше й самого Портера забрала санітарна машина. Дороті хотіла відразу ж виїхати. З неї було досить усього цього. Правда, вона перестала хвилюватись за Керрола, бо він вже не літав, але натомість почала вболівати за Гербертом, Ленцером, Бляншем, Карстом. Герберт вів її під руку, коли проводжали на цвинтар останки кого-небудь з товаришів. Якщо ж когось забирала санітарна машина— отак як Портера — тоді вони навіть не виходили з дому, пили ром і мовчали.
— Три дев'ятсот.
— Тримай горизонтально. Спробуй увімкнути автомат.
— Та-а-к...
Минув цілий рік, а Дороті ще не виїхала.
її мати жила в Англії і вряди-годи писала доньці скупі листи. Дороті хотіла повернутись до матері. Проте Герберт був переконаний, що цього не буде. Вони виїдуть з бази разом. Тільки-но забрали Керрола, вони вже знали, що виїдуть разом. Мабуть, ще тоді, в глухому селі над озером, їм судилося жити разом. Вони ніколи не розмовляли про це, але були впевнені: так буде!
Того вечора Герберт надіслав Дороті листівку. Він зразу ж хотів написати їй про головне, але передумав. Краще сказати про це, дивлячись їй у вічі.
"Вранці вона прийде до нового кафе — "З айстрами".
Вони сядуть біля столика, замовлять морозиво і коктейль. Тоді я запалю сигарету і скажу: "Отже, ми їдемо? Спробуй розтлумачити це своїй донечці. Гаразд?"
Дороті, певне, не промовить і слова, тільки схилить голову. А потім ми обміняємось поглядами. Зовсім як у банальних фільмах.
Додому вони повернуться разом. Уперше ітимуть, думаючи тільки про те, що хутко виїдуть звідси, що треба буде послати дівчинку бавитися в садок, а вони залишаться удвох. Залишаться на самоті, далеко від бази, від її людей і машин, від смердючих узгір'їв і кам'яних пагорбів.
Полковник обіцяв, що заяву розглянуть швидко. Він це влаштує. Може, за кілька тижнів він, Герберт, вже пілотуватиме пасажирські літаки до Афін, Риму, Відня, Варшави..."
Герберт ослабив пряжки ремінців, якими був прив'язаний до крісла. Зняв з шолома навушники і поклав їх поруч. Одкрутив шолом від коміра скафандра і теж відклав його вбік. Перед цим вимкнув кисневий апарат. І знову, одягнувши навушники, глянув на Рафа. Він теж упорався з шоломом і ослабив ремінці. Сів боком — наче десь в клубі, і став задоволено похитувати носком унта. На вустах його блукала дурнувата усмішка. Точнісінько така, як в усіх нормальних чоловіків від такої звістки. Вийнявши з кишені цигарки, він підсунув пачку Герберту.
Тому більше хотілося запалити власну сигарету, бо Рафові були надто міцні. Але його зворушив жест, зроблений Рафом — простяг оту пачку, наче в клубі за чаркою рому!
Герберт сяйнув запальничкою.
Обидва затяглися кілька разів, швидко і глибоко.
Сині пасма диму почали снуватися в кабіні.
— Поздоровляю тебе,— сказав Герберт.
— Дякую, пане майор. Ми вже зробили і цей рейс.
— Майже зробили...
— Прийдете до мене? Дитину ж треба охрестити, а значить, єсть нагода добре випити.
— Згоден. Спершу підемо на похорон Ленцера, потім — до тебе. Як хрестини, то хрестини.
— Перестало трясти.
— Вийшли з грозового каналу.
— Гляньте, гляньте, майоре! Оці руді латки на чорній землі — це міста!..
— Умгу. Оповиті імлою. Світло ледь пробивається крізь випари...
Вогники блиснули жвавіше, коли вони смоктали свої сигарети.
15
Вони знов одягли шоломи.
Раф рапортував:
— Досяг бойової стелі.
Герберт увімкнув автопілота. Машина провалювалась у численні повітряні ями, наче в глибокі яруги, й падали на щільніші повітряні верстви плавно й еластично, мов кішка.
Знизу, з землі, люди могли споглядати зоряну ніч. Хмари залишились позаду.
Пілоти стежили за піщаними цятками на тлі синювато-коричневої землі. Де-не-де фіолетові блиски, схожі на блукаючі вогники боліт, позначали промислові центри. Товсті жили великих річок сріблились у місячному сяйві.
Герберт обхопив руками коліна і замислився, відпочиваючи. Він спітнів. Сорочка була волога аж по лікті. Він ворухнув плечима, щоб рукава відліпились від тіла.
Зникли бурштинові сяйва великих міст. Зем-
ля згорбилась, покраяна якимись безформними брилами. Це були гори. Деякі з них виблискували крижаним сяйвом. Великі скелясті масиви ясніли під місяцем, немов на світанні піщані острови на тлі нічного океану.
Далеко попереду вони побачили кволий вогник; нижче їхньої машини, перетинаючи їм шлях, сунув якийсь літак.
Герберт повернувся до радарного екрану. Ввімкнув його і стежив за льотом машини, аж доки вона не вийшла з просторіні, пронизаної промінням радіолокатора.
Глянувши в плексиглас шибок, Герберт майже нічого не побачив. Металевий блиск екрану засліпив йому зір.
— Високо йшов?
— На дванадцяти тисячах.
Раф голосно позіхнув, не вимкнувши мікрофону. Герберт намагався опанувати себе, але теж почав позіхати.
За кілька хвилин гори скінчилися.
Знову заясніли бурштинові плями міст. Вони утворювали за шибками своєрідну карту, позначену скупими кольорами.
Літак глибоко пірнув у "подушку"—так пілоти називали повітряні ями. Сам собою вимкнувся автомат і Герберт ухопився за стернові важелі.