Гігантські брили твердого базальту різались, наче сир, і припасовувались одна до одної так щільно, що не залишалось жодного отвору чи щілини. Загадкові будови з красивими стрімкими стінами довго-довго стояли по всьому острову, ніби невеликі фортеці, зроблені у вигляді олтарів. Та ось почалася нова епоха. Більшість цих класичних споруд було знято або перероблено; до передньої стіни добудували викладений. плитами підйом, а нагорі поставили принесені з Рано Рараку велетенські фігури. Саме в розпал цих гігантських масових робіт другої епохи їх несподівано було припинено: по острову прокотилась хвиля війни і канібалізму. Наче за знаком чарівної палички настав кінець усьому культурному життю, і почалась остання, трагічна фаза загадкової історії острова. Тепер ніхто не тесав гігантських плит, а готові статуї було зневажливо скинуто з постаментів. З брил і безформного каміння викладали гробниці вподовж мурів аху, а повалені статуї часто правили за склепи для цих гробниць. В третю епоху споруджували без планів, без знання справи.
Поволі завіса таємничості почала підніматися. Ми зробили перші кроки в глибину історії острова Пасхи.
Одну загадку було вже розгадано, одну ланку в складній задачі знайдено. Тепер ми знали, що інкська техніка спорудження кам'яних будов прийшла на острів Пасхи тоді, коли досягла вже свого повного розвитку, її приніс сюди той культурний народ, який першим висадився на острові.
Зацікавлені остров'яни весь час приходили подивитись на розкопки у Вінапу, де Білл відкрив задню стіну аху так, що кожний міг побачити шари всіх трьох епох. Якось Білл на рівнині за терасою натрапив на незвичайний червоний камінь. Він покликав мене і спитав, чи не здається мені, що камінь нібито має руки з пальцями. Цей довгий червоний камінь скидався на чотирикутну колону, одна грань якої виглядала з землі. Камінь не був схожий на статуї острова ні формою, ні матеріалом: його явно привезли не з Рано Рараку. І смужки, що правили за пальці, містилися не в нижній частині каменя, як у всіх шестистах фігурах острова Пасхи. Місцеві жителі з посмішкою пояснили нам, що цехані-хані — просто червоний камінь.
Мене, насамперед, вразило те, що цей камінь дуже схожий на червоні статуї-колони доінкського періоду в Андах. Бородату голову на вітрилі плота Кон-Тікі я скопіював саме з такої чотиригранної колони, що зображала людину й була витесана з такого самого зернистого червоного каменю.
Два-чотири-п'ять, два-чотири-п'ять. Можливо, що це пальці. Але ні голови, ні інших рис людини не було видно.
— Білл, — сказав я, — треба копати. Я бачив такі чотиригранні червоні статуї на березі озера Тітікака!
Якось, обходячи разом з Ерорією острів, щоб пронумерувати всі статуї, патер Себастьян зупинився біля цього каменя. Ерорія показала на смужки, що скидались на пальці, але він заперечно похитав головою і пішов далі з своїм відерцем. Усі статуї на острові Пасхи були одного типу, і жодна з них не скидалась на чотиригранний червоний камінь.
Ми обережно викопали глибокий рівчак у твердій землі навколо каменя, а тоді повільно, пальцями і кельнями, почали збирати грунт біля самої статуї. Чи це справді були пальці, чи просто випадкові смужки? Я так хвилювався, що затамував подих, коли знімав перший довгий пласт дерну, під яким мала бути кисть руки. І там справді була рука! Далі з'явилось передпліччя, плече, а з другого боку каменя — така сама рука! Це була статуя незнаного досі на острові Пасхи типу. Голову в неї було відбито, а на грудях з лівого боку на місці серця просвердлено глибоку дірку. Фігура мала ще й короткі ноги.
Ми плескали Білла по плечу і тиснули йому руки. Патер Себастьян, шеф мовчазної древньої гвардії острова Пасхи, найбільше був вражений цим поповненням у вигляді чотиригранного червоного солдата.
— Доктор Меллой, це найцікавіша знахідка на острові в наш час, — сказав він. — Цю статую зроблено не на острові Пасхи, її батьківщина Південна Америка.
— Але ж її знайдено тут, — засміявся Білл. — І це найважливіше!
З допомогою блоків, підйомного крана і двадцяти чоловік ми звели червону статую, і вона стала в яму на своїх коротких кривих ніжках. Остров'яни, які допомагали зводити статую, не переставали дивуватись. Все-таки це виявився не "хані-хані". Але як ми могли це знати?
Однак усе це було тільки початком. Незабаром Ед біля зовсім невідомого храму, який він знайшов поблизу руїн селища птахо-людей, на вершині Рано Као, викопав химерну усміхнену маленьку фігурку. Поглянути на неї прибули патер Себастьян, губернатор і багато остров'ян. В каменоломні Рано Рараку, де працював Арне, теж було виявлено дивовижні речі. Найбільше нас вразила велетенська скульптура, що так само, як і червона статуя у Вінапу, була не властива для острова Пасхи. Коли Арне починав розкопки, з землі стирчав лиш маленький непримітний камінь з двома очима, і тисячі людей, проходячи повз нього, не помічали, що камінь дивиться, не догадувалися, що в землі щось сховано. Очі належали величезному гірському тролю вагою десять тонн. Він лежав на спині, так що з трави виднілися тільки очі.
Велетень був похований під товстим шаром уламків каміння і затуплених кам'яних сокир із старої каменоломні на горі. Відкопавши статую, ми побачили, що в неї немає жодної спільної рисочки з сліпими бюстами, розкиданими навколо. І археологи й остров'яни були однаково здивовані. Ми одразу ж послали по патера Себастьяна і губернатора. Все в цій статуї було інше. Вона мала нижню частину тіла, ноги, була виконана в реалістичному плані. Троль сидів навколішки, поклавши руки на коліна, не голий, як інші статуї на острові, а в короткій накидці, пончо, з чотирикутним вирізом на шиї. Голова в нього була кругла, з гострою цапиною борідкою і опуклими очима, а маленькі зіниці дивилися з таким виразом, якого не помічали до цього часу в жодної із статуй острова Пасхи.
Ми згаяли цілий тиждень, щоб підняти цього велетня з допомогою джипа, блоків, крана, матросів і спантеличених остров'ян. Та ось він став навколішки і замріяно втупився поглядом у небо. Здавалося, він шукає якихось інших планет або якогось зниклого світу. Що йому робити серед нас, невтаємничених чужинців? Де поділись його давні вірні слуги? Що це за бундючні довгоносі фігури на схилі гори, які при народженні поховали під камінням його власну персону?
Коли велетня — чужинця серед чужих — було підняло, наші хлопці зняли капелюхи й витерли піт. Потім втупились у скульптуру, ніби чекаючи, що зараз щось трапиться. Але нічого не трапилось, фігура стояла нерухомо, не звертаючи ні на кого уваги.
Старий Пакоміо стиха сказав, що настав час дати острову іншу назву, тепер він уже більше не Рапануї, не острів Пасхи.
— Тут геть усе змінилось, — пояснив свою думку він.
Казіміро й остров'яни, що працювали на розкопках, погодилися з ним, але тут бургомістр зауважив, що в такому разі треба перейменувати й Оронго, Вінапу та Рано Рараку, бо жодна з цих назв їм більше не пасує. Я запропонував залишити старі назви: адже те, що ми викопали, було старе.
— Старе виявилось для нас новим, сеньйоре Кон-Тікі, — сказав Пакоміо. — Ходячи по острову все своє життя, ми знали на ньому кожний камінчик. Але того, що ми бачимо тепер, тут не було, виходить, це вже не острів Пасхи.
— Тоді назвіть його "Пупом землі" — "Те Піто о те Хенуа", — пожартував я.
Остров'яни повеселішали і, посміхаючись, закивали головами.
— Так звався наш острів у давнину, ти ж знаєш це, — сказав бургомістр.
— Усі це знають, — відповів я.
— Ну не всі, але ти ж канака, — втрутився старий остров'янин, що стояв біля статуї, і хитрувато підморгнув мені, так, ніби він знав причину моєї обізнаності.
Остров'яни ніколи не бачили чогось схожого на цього гіганта, що раптом з'явився з землі і навколішки стояв тепер серед них. Але Гонзало і я дивилися на нього майже як на давнього знайомого. Ми обидва були в Тіауанако, найстародавнішому культурному центрі доінкського періоду в Південній Америці, і там бачили такі самі фігури на колінах. Схожість стилю, пози і рис обличчя була така велика, наче їх витесав один майстер; Понад тисячу років стоять у Тіауанако такі фігури разом з бородатими червоними статуями та іншими кам'яними зображеннями загадкових людей, оточені гігантськими кам'яними спорудами, найкращими з усіх, які тільки були в царстві інків. Так, в усій древній Америці не знайти грандіозніших споруд із мегаліту. Найбільші з кам'яних блоків в Тіауанако важать понад сто тонн, що дорівнює вазі десяти залізничних вагонів. Древні майстри перетягали гігантські чотиригранні блоки кілометр за кілометром, ставили їх у вертикальному положенні і складали один на одного, ніби це були порожні картонні коробки. А серед цих мурів і терас, від яких тепер залишились тільки руїни, древні майстри ставили свої дивовижні статуї. Найбільша з них досягає у висоту восьми метрів, інші значно нижчі, але всі вони перевищують зріст людини. Тіауанако лежить загадковий і покинутий із своїми статуями й будовами. Інкські перекази говорять, що таким же безлюдним він був і тоді, коли до влади став перший інк. Колишні господарі залишили їх ще раніше, поступаючись місцем примітивним індійським племенам уру та аймара.
Творці Тіауанако залишилися жити тільки в переказах. Але нас цікавили не так перекази, як факти. Ми знайшли в землі німих кам'яних людей. Може, потім перекази зможуть вдихнути життя в ці мертві фігури?
Одною з загадок статуй острова Пасхи є те, що всі вони схожі між собою і характерні тільки для цього острова. Поза островом Пасхи ніде в цілому світі немає таких фігур, хоч старовинні кам'яні зображення людей зустрічаються в районі від Мексіки до Перу і Болівії та на найближчих до Америки островах Полінезії. Як же творці гігантських статуй острова Пасхи взяли ідею ззовні, коли ніде немає таких фігур?
Відсутність схожих статуй де-небудь в іншому місці спонукала більшість учених вважати, що задум, яким би гігантським і незрозумілим він не був, виник на самому острівку, цілком незалежно від навколишнього світу. Люди з багатшою фантазією говорили про затоплений континент; схожих статуй треба шукати на дні океану, казали вони.
Але тепер ми почали знаходити скульптури, не схожі на статуї острова Пасхи.