По темних завулках раз у раз помирають люди, і правосуддя не може розшукати вбивць. У горах, коли хтось кричить пробі, люди чують його лемент за милю і збігаються на допомогу. Але в Лондоні передсмертний зойк тоне у вигуках крамарів і вуличних торговців, серед гуркоту коліс і бамкання дзвонів. Мертве тіло може пролежати в риштаку цілу годину, перш ніж хто поцікавиться, що сталося з бідолахою, – всі вважатимуть, що він просто упився. Я взяв до уваги пораду сера Джозефа і ввесь час був насторожі, бо не дуже хотів, щоб мені встромили в спину кинджала.
Пробило сьому, коли ми постукали в двері, будинку сера Роберта Сесіля. Нас, очевидно, чекали. Ледве я почав затинаючись пояснювати, хто ми й чого прийшли, як нас пустили і провели сходами й коридорами в оббиту дубом кімнату. Сер Джозеф грівся чи то намагався зігрітися біля слабенького вогню, що ледь нидів у величезному каміні.
– Оце ті хлопці, – весело мовив він.
З-за столу на нас похмуро дивився сер Роберт Сесіль.
Його зовнішність не дуже впадала в око. Ви б сказали, що це звичайнісінька людина та й годі. Він був убраний у все чорне, окрім хіба накрохмаленого білого коміра. Я знав, що його батько – славнозвісний лорд Берглі, а сам він дуже значна особа, близька до королеви. Лише згодом я дізнався, що він очолює таємну поліцію.
Він поворушився й зітхнув. Увесь той час, поки ми були там, він жодного разу не встав із стільця, і я б ніколи не здогадався, що він каліка, горбань.
– Ще одна змова? – стомлено запитав він.
– Це ми маємо вияснити, – зауважив сер Джозеф. – Послухайте пригоду Браунріга з його власних уст.
Я знову розповів усе, що знав. Детально змалював джентльмена в жовтому і його дім. Кіт теж додала деякі подробиці. Тим часом сер Роберт стругав одне за одним гусячі пера маленьким ножиком із срібною колодочкою і клав їх на свій каламар. Нарешті він озвався:
– Ваш джентльмен у жовтому – сер Девід Вікарс. Від деякого часу він у нас викликає підозру.
Кіт переможно позирнула на мене. Я моргнув їй у відповідь, та, зауваживши, що сер Джозеф дивиться на мене, почав був червоніти, але враз він теж підморгнув мені. Він стояв за спиною сера Роберта і міг строїти мені смішні міни.
– Мортон? – провадив сер Роберт. – Це вже дещо несподіване. А інших імен ти не чув?
– Ні, сер, на жаль, не чув, сер.
– Мортон з Камберленду, Вікарс з Нортамберленду. Гм! – Сер Роберт повернувся на стільці і кисло всміхнувся до сера Джозефа – Ненадійний народ на Півночі, Вільямсе!
– Годі вам, я сам із Камберленду! Та й оці хлопці звідти. Там є і добрі й лихі люди, так само, як і скрізь.
– Авжеж, авжеж. – Сер Роберт узяв перо й почав ним гратися, качаючи по чорній поверхні столу. – Та зважте, Вільямсе, на те, що останній заколот стався саме на Півночі.
– Це було двадцять п'ять років тому, якщо не більше.
– Байдуже коли. Боюсь, що не всі північні джентльмени затямили собі нашу науку. Бо ж ось приходять ці хлопці й розповідають про сера Філіпа Мортона. Знову Північ! Гадаєте, що це випадковий збіг? Може й так. Але коли ми довідаємось імена двадцяти шести джентльменів, що одержали той сонет, то, напевно, у нас буде чималенька колекція значних і стародавніх північних імен.
– Ви розкрили, що це означає? – поспіхом запитав сер Джозеф: йому, очевидячки, не дуже подобалася така розмова.
– Я надіслав сонета кузену Френсісові. В нього є свої способи. Він звичний до таких речей. Мабуть, він уже прийшов. Якщо тільки горішок не виявився затвердни на його зуби.
Напевно, все вийшло гаразд, бо за кілька хвилин у двері тихенько постукали, і до кімнати зайшов джентльмен, несучи під пахвою пакунок, загорнений у шмат чорного оксамиту.
– Ну як, Френсісе?
– Все виявилося дуже легко, – сказав гість, розмотуючи пакунок і кладучи на стіл мій рукопис. – Один з найпростіших шифрів у світі. Гадаю, ви самі з першого погляду зрозуміли б, у чім тут річ.
– У мене є інші справи, – лагідно зауважив сер Роберт. – Але чому ж усе виявилося так легко?
– Та от візьмімо хоча б слово "инакше". – І сер Френсіс Бекон вказав на потрібний рядок випещеним пальцем. – Навіщо він розпочав це слово з "и", коли треба писати "і"?
– Хіба я знаю? – відповів сер Роберт. – Я не поет.
Сер Френсіс пирхнув і вдоволено озирнув нас із виразом переваги. У нього були розумні, холодні, наче в змії, очі.
– Тому що, джентльмени, він хотів почати цей рядок з літери "и". Це йому було необхідно. А на "и" не зразу знайдеш слово, яке пасувало б до розміру й змісту його вірша. Це дитячий шифр. Ану, хлопче, – сказав він, підкликавши мене до столу, – прочитай серові Роберту це таємне послання.
– Таж… – почав був я і нараз усе збагнув. Треба було прочитати підряд початкові літери кожного рядка сонета.
ЗВІСТИНАСХРОНІ.
– Звісти нас… звісти нас хроні, – сказав я.
– От бачите, – промовив сер Френсіс.
– А що це, з вашого дозволу, означає? – спитав сер Роберт.
– Атож, – докинув сер Джозеф. – До чого воно? "Звісти нас хроні"? Як ви це поясните, сер Френсіс?
– О, дуже просто. Змовників чомусь пойняв неспокій. Вони хочуть удатися до надійнішого способу зв'язку: адже їм треба надсилати одне одному повідомлення, листуватися…
– Так, але до чого ж тут хрін?
– Це випробуваний спосіб передавати листи. Ви надрізаєте корінець хріну, вкладаєте всередину невеличкий згорнений папірець і посилаєте куди треба кошик з городиною. От і все.
– А як же сік? – спитав я.
Сер Френсіс подивився на мене так зверхньо, ніби я не мав права говорити без його дозволу.
– Авжеж, чорнило, мабуть, розпливеться, – зауважив сер Роберт.
– Якщо бажаєте, я можу влаштувати спробу.
– Не бачу в цьому сенсу, – відповів його кузен, бавлячись пером. – Звичайно, ми можемо встановити нагляд над шляхтичами, що викликають підозру, але, – зітхнув він, – шпигуни коштують дорого. Для того, щоб простежити, кому і звідки приносять городину, потрібна буде ціла армія агентів. Не уявляю, як це можна зробити. Сер Мортон, наприклад, поїхав у Камберленд. Як нам підіслати шпигуна в його дім?
Деякий час усі ніяково мовчали. Перший заговорив сер Джозеф Вільямс.
– Хіба у вас не досить доказів, щоб одразу заарештувати декого з цих людей? От хоча б Вікарса, котрого наш юний друг так влучно назвав "джентльменом у жовтому".
– Зробити це можна, – погодився сер Роберт, – але я вважаю за краще не чіпати його, поки ми довідаємось імена інших змовників.
– Можна його допитати.
– Не люблю я… допитів, – одказав сер Роберт, здригнувшись од відрази – Не можна покладатися на те, що кажуть люди на тортурах. Вони можуть обмовити і винного, і невинного. Краще стежити й стежити, аж поки все стане відомо, а тоді враз схопити.
Розмова тривала далі. Всі висловлювали різні гадки, але справа не посунулася ні на крок.
Я стояв біля столу, переступаючи з ноги на ногу, і дослухався до суперечки. І раптом мені сяйнула думка:
– Я знаю, сер!
Всі подивились на мене: сер Френсіс зневажливо, сер Джозеф підбадьорливо, сер Роберт… Його обличчя скидалося на маску. Він крутнув перо і сказав самими губами:
– Говори, хлопче.
– Може, мова мовиться не про хрін, а про схрон – вежу в Камберленді, наприклад вежу сера Філіпа Мортона. Тоді повідомлення треба читати так: "Звісти на схроні".
Лице сера Роберта було ще байдужіше, ніж досі. Але сер Джозеф ляснув себе по широких штанях і вилаявся.
– Хлопець сказав, як у око вцілив! Адже я сам із Камберленду, але так давно виїхав з дому, що хай мене дідько візьме, коли я згадав би за це.
Сер Роберт постукав по столі.
– Поясніть, прошу вас, про що ви говорите.
– Схрон, – почали ми одночасно з сером Джозефом і розповіли серові Роберту, які вони є, додавши, що Філіп Мортон теж має таку вежу, тільки вважається, що вона зачинена і що в ній ніхто не живе.
– Ідеальна штаб-квартира для змовників, – зауважив сер Джозеф. – Закладаюся головою, що саме за це і йдеться в посланні. Це ж одразу видно.
Сер Роберт обмірковував нове відкриття. Біле перо знову закрутилося млинком по чорній поверхні дубового столу, і, здавалося, ціла вічність минула, перш ніж його тонкі губи ворухнулися.
– Цю справу варто розслідувати. Комусь доведеться поїхати в Камберленд.
Він підвів голову й подивився мені просто у вічі.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
ТАЄМНІ АГЕНТИ
Так я вступив до таємної поліції королеви.
Думаю, що дев'яносто дев'ять із ста простих людей і гадки не мали, що така існує. Вони бачили або, ймовірніше, чули, що королева Єлизавета вільно буває серед своїх підданців – відвідує церкву, танці, їздить по околицях і, якщо її ласка, зупиняється побалакати з Томом, Діком чи то Гаррі. Знали, що багато хто сподівається її смерті. Знали, що раз у раз учинялися замахи на її життя, і вона рятувалася лише дивом.
Та це було зовсім не диво.
Сама Бес[18] не зважала ні на що, піддавала себе страшному ризикові, але вона мала вірних слуг, що піклувалися за неї. Спочатку Уолсінгем, що помер за кілька років до того, як я прибув до Лондона, потім Роберт Сесіль. Уолсінгем створив широку мережу урядових шпигунів та агентів, що винюхували змови і викорчовували їх, перш ніж вони ставали надто небезпечні. Уолсінгемові люди були повсюди. Вони знали всі тонкощі свого фаху. Змова за змовою підводила голову, і Уолсінгем, вибравши слушний момент, стинав ці голови в Тауері чи деінде.
Після його смерті поліцію очолив Роберт Сесіль. Він був незадоволений надмірними видатками свого попередника, звільнив багато агентів, проте зберіг саму організацію. Здавалося, королеві вже не загрожує небезпека. Один за одним вимирали її найзапекліші вороги. Та й сама вона була не безсмертна, отож простіше було чекати її смерті, ніж важити своєю головою, намагаючись прискорити неминучий кінець за допомогою отрути чи кулі. Але Роберт Сесіль був людина обережна і про всяк випадок ні на мить не послаблював пильності. Щастя королеви, що вона мала такого вірного слугу.
Все це й багато чого іншого ми дізналися, їдучи на Північ у товаристві Тома Бойда.
Ми познайомилися з ним за кілька день після того пам'ятного вечора у сера Роберта. Це був убого вбраний чоловічок, лисий і майже беззубий; така людина ніколи не впаде в око, і ви одразу ж її забудете.