Сонце торкнулося верхушок непорушних дерев і облило своїм промінням горб. В заграві вода замкового фонтана, здавалося, повернулася на кров, і кам яні лиця почервоніли. Пташиний гімн був голосний і дзвінкий, і на лутці великого вікна в маркізовій опочивальні маленька пташка щосили співала свою солодку пісню. Найближче кам яне лице, здавалося, здивовано витріщало на неї очі і з своїм роззявленим ротом і обвислою нижньою щелепою мало переляканий вигляд.
От і сонечко зійшло, і в селі заворушилися. Вікна в хатинах повідчинялись, засуви з старих дверей познімали і, здригаючи на свіжому ранішньому повітрі, виходили люди. Почалася не часто освітлювана тяжка праця селян.
Замок прокинувся пізніше, як це й личило його величності. Все діялося звичайно, як і щодня вранці. Це так; тільки чому це задзвонили у великий замковий дзвін, чому це бігали вниз і вгору по сходах, чому на терасі тороплені люди, чому обували чоботи и метушилися, швидко сідлали коней та їхали з двору? Що за вітер доніс цей поспіх до запорошеного робітника на дорозі, що працював уже на горбу по той бік села, поклавши коло себе на камені свою їжу на цілий день, таку, що нічого *було и вороні клюнути? Робітник жаркого ранку побіг униз з горба, наче спасаючи життя, по коліна в поросі й спинився тільки аж коло криниці.
Всі селяни збіглися до криниці, стояли навколо неї з звичайним пригніченим виглядом, потихеньку перешіптувались, проте не виявляли іншого почуття, крім похмурої зацікавлености й здивовання. Дехто з замку і з поштового двору і всі урядовці, що збирали податки, були більш-менш озброєні й безпорадно стовпилися по другий бік вулиці, не знаючи, що робити. Що ж це визначало, і що визначало те, що месьє Габель швидко скочив на коня позад служника й погнав ґальопом?
Це визначало, що в замку з'явилося ще одно кам'яне лице.
Горгона знов поглянула на замок уночі й додала ще одно кам'яне лице, що його бракувало; таке кам'яне лице, якого замок ждав протягом двох сот років.
Воно лежало на подушці месьє маркіза. Воно було подібне до гарної машкари, що враз прокинулася, розгнівалася й закам'яніла. В серце кам'яної постаті, що була з'єднана з нею, встромлено було ножа. Навколо держака була смужка паперу, і на ній написано:
"Одволочігь його швидше до його могили. Це від Жака"
Розділ X.
ДВІ ОБІЦЯНКИ.
Минуло ще дванадцять місяців. Чарлз Дарней осівся в Англії як учитель французької мови, обізнаний також і на французькій літературі. В Лондоні він не сподівався ходити по золотому бруку або спочивати на рожевих ліжках; якби він був мав такі перебільшені надії, він не мав би успіху. Він рахував тільки на роботу і знаходив її; він працював і з праці здобував усе, що можливо. В цьому й полягало його щастя. Частину часу він пробував у Кембріджі, де читав лекції студентам, а решту часу проживав у Лондоні.
Від того часу, коли в Едемі була вічна весна, і до наших днів, коли на грішній землі здебільшого зима, чоловіки незмінно йдуть тим самим шляхом — шляхом любови до жінки. Такий був і шлях Чарлза Дарнея.
Він полюбив Люесі Манетт, відколи він був у небезпеці. Проте він і досі не сказав їй про це. Минув цілий рік, а він ніколи ні єдиним словом не відкрив їй, що було в нього на серці. Він дуже добре знав, що на це в нього були резони. Одного літнього дня, повернувшися з Кембріджу, він удався до тихого кутка в Соґо, шукаючи нагоди відкрити свою душу докторові Манеттові. День схилявся на вечір, і він знав, що Люесі з міс Прос немає дома.
Дарней застав доктора в кріслі коло вікна з книгою. До нього потроху повернулася та енергія, що колись підтримувала його в давніх стражданнях і разом загострювала їх тяготу. Він тепер справді був дуже енергійною людиною, твердою в своїх намірах, сильною в своїх вирішеннях і вчинках. В своїй оновленій енергії він іноді був трохи неспокійним і рвачким, проте це спостерігалося в ньому нечасто й поволі вирівнювалося. Він багато студіював, мало спав і легко зносив напружену працю и завсігди був однаково веселий. До нього тепер увійшов Чарлз Дарней. Побачивши його, доктор поклав набік книжку й подав йому руку.
— Чарлзе Дарнею! Дуже радий бачити вас... Ми вже три чи чотири дні ждемо вашого повороту. М-р Страивер і Сідней Картон були тут учора й обидва казали, що ви вже давно повинні бути в нас.
Дуже вдячний їм за їх ґречність, — відповів він трохи холодним тоном щодо них, хоч і дуже тепло щодо доктора. — А міс Манетт...
— Здорова, — сказав доктор, коли той на момент спинився,— ваш поворот зрадує нас усіх. Вона пішла в деяких господарчих справах і зараз повернеться.
— Докторе Манетт! Я знав, що її немає дома. Я використав цю нагоду, щоб попросити дозволу поговорити з вами.
Наступило прикре мовчання.
— Так? — сказав доктор, очевидно присилуваний. — То присуньте крісло й говоріть. — Він присунув крісло, проте говорити йому, здавалося, було не так легко.
— Я мав щастя, докторе Манетт, бути тут щирим другом, — так кінець-кінцем почав він, — майже півтора роки, тому сподіваюся, що предмет, якого я маю торкнутися, не може...
Доктор перебив його, простягти руку, щоб спинити його. Він тримав її так деякий час, потім, спустивши її, сказав:
— Цей предмет — Люесі.
— Вона.
— Мені завсігди тяжко говорити про неї. Мені дуже тяжко чути, коли говорять про неї таким тоном, як оце ви, Чарлзе Дарнею.
— Це тон палкого захоплення, істинного поважання й глибокої любови, докторе Манетт, — сказав він з пошаною.
Знов настала прикра мовчанка перш, ніж її батько відповів.
— Я вірю. Я справедливий до вас. Я вірю.
Його силування було таке очевидне, і крім того було так ясно, що воно поставало з небажання підходити до цієї справи, що Чарлз Дарней захитався:
— Чи мені говорити далі, сер?
Знову прикра мовчанка.
— Так, говоріть далі.
— Ви догадуєтесь про те, що я хочу сказати, хоч ви й не можете знати, як щиро я говорю це, як щиро я відчуваю це, не знаючи тайни мого серця, надій, побоювання, тривог, що здавна обтяжуть його. Дорогий докторе Манетт, я люблю вашу доньку жагуче, ніжно, безкористовно, віддано. Якщо коли на світі була любов, то я так люблю її. Ви сами любили; нехай же ваша давня любов промовляє за мене.
Доктор сидів, повернувшись набік, і дивився на підлогу. Почувши останні слова, він знову простяг швидко руку й крикнув:
— Тільки не це, сер[ Не говоріть цього! Заклинаю вас, не нагадуйте мені цього! — Його крик був такий подібний до крику від спражнього болю, що він лунав у вухах Чарлза Дарнея ще довго після того, як він замовк. Він махав простягнутою рукою,— здавалося, що він просив Дарнея, щоб той перестав; так зрозумів його Дарней і залишався мовчазним.
— Вибачте, будь ласка, — сказав доктор за декілька хвилин придушеним голосом.—-В мене немає сумніву, що ви любите Люесі; будьте переконані в тому. Ви говорили з Люесі?
— Ні.
— І не писали?
— Ніколи.
— Було б невеликодушно з мого боку вдавати, що я не розумію, що ваше самозречення походить із вашої пошани до її батька. Її батько дякує вам.
Він подав йому руку; однак його очі не йшли за нею.
— Знаю, — сказав Дарней з пошаною, — і як мені не знати цього докторе Манетт, коли я бачив вас укупі день-у-день, що між вами і міс Манетт така незвичайна, така зворушлива прихильність, так тісно зв'язана з обставинами, серед яких вона розвинулася, що подібна ніжність нечасто буває навіть між батьком і дитиною. Я знаю, докторе Манетт, — і як я можу не знати цього, — що з любов'ю і обов'язком доньки, яка стала жінкою, в її почутті до вас змішалася вся любов і все довір'я дитини. Я ж знаю, що у своїй любові до вас вона бачить і любить свою матір в її віці, бачить і любить вас у моїм віці, любить свою матір з розбитим серцем, любить вас у вашому страшному нещасті й щасливому повороті до життя. Я знаю це й маю на думці день і ніч від того часу, як знаю вас у вашому домі.
її батько сидів мовчки, схиливши лице вниз. Він дихав трохи швидше, проте душив у собі всі інші ознаки хвилювання.
— Дорогий докторе Манетт, завсігди знавши це, завсігди бачивши її й вас серед цього священного сяйва, я терпів і терпів аж поки вистачало людської сили. Я почував і навіть тепер почуваю, що вносити мою любов — навіть мою любов—між вас, це визначає доторкатися до вашого життя чимсь не зовсім таким добрим, як воно само. Однак, я люблю її. Небо мій свідок, що я люблю її.
— Вірю, — відповів її батько сумно. — Я думав про це й раніш. Вірю.
— Тільки ви не думайте, — сказав Дарней, який відчув у його сумному голосі закид собі, — що коли б я був такий щасливий мати її за жінку і мусів колинебудь розлучити вас із нею, я не наважився б і не міг би сказати ні єдиного слова з того, що я тепер кажу. Крім того, що я повинен був би знати, що це безнадійно, я мусів би знати, що це підлотно. Якби колинебудь, навіть у далекому майбутньому я припустив у своїх думках і сховав у своєму серці таку можливість... коли б це було... то я б не міг тепер доторкнутися до цієї чесної руки.
Казавши це, він поклав свою руку на його руку.
— Ні, дорогий докторе Манетт. Як і ви, я добровільний вигнанець із Франції, як і вас, мене вигнали з неї чвари, пригнічення и злидні. І мені й на думку не спадало ділити з Люесі її права вашої доньки, супутниці, друга, — ні, я хочу допомагати ій у цьому й навіть, коли б така річ була можлива, ще тісніше зв'язати її з вами.
Його рука ще лежала на руці її батька. Відповідаючи йому, і він на момент стиснув руку Дарнея, потім поклав свої руки Повість про ДВОЄ МІСТ—7. Q. на поруччя крісла і вперше, відколи вони почали розмовляти, підвів очі вгору. На лиці-його видно було боротьбу, боротьбу з тим випадковим поглядом, що вже не раз тьмарив його сумнівом і жахом.
— Ви говорите так зворушливо й мужньо, Чарлзе Дарнею, що я дякую вам найщиріше й відкрию вам усю свою душу,., або хоч приблизно. Чи маєте ви які підстави думати, що Люесі любить вас.
— Ніяких. Покищо ніяких.
— Так безпосередня мета цієї довірливої розмови, за моїм відомом, дізнатися про це?
— Навіть не те. Проте я гадаю, що ви могли би, коли б ви вважали, що маєте право, дати мені дещо.
— Ви ждете від мене якої обіцянки? Скажіть мені, якої саме?
— Ось якої. Якщо міс Манетт колинебудь повіриться вам так, як оце я наважився висловити вам, то ви, будь ласка, посвідчіть те, що я вам сказав, і що ви вірите цьому.