– Дозволите, мосьє? Малесенький експеримент, тільки щоб задовольнити мою цікавість.
– Що за експеримент? – невдоволено буркнув інспектор.
Пуаро знову повернувся до Селестіни.
– Ви сказали, що ходили у свою кімнату, щоб узяти нитки. Де вони лежали?
– На комоді, мосьє.
– А ножиці?
– Також там.
– Чи не могли б ви, мадмуазель, іще раз сходити у свою кімнату? Ви сиділи ось тут за роботою, правильно?
Селестіна сіла, а потім, коли Пуаро подав їй знак, підвелася, пішла в сусідню кімнату, взяла щось із комода та повернулася.
Пуаро спостерігав за нею й одночасно за секундною стрілкою на кишеньковому годиннику.
– А тепер іще раз, мадмуазель, коли ваша ласка.
Коли покоївка повернулася вдруге, він щось записав у блокноті й поклав годинника назад у кишеню.
– Дякую, мадмуазель. І вам, мосьє, – Пуаро вклонився інспекторові, – за ваш ласкавий дозвіл.
Інспектор тільки всміхнувся у відповідь на цю пишну ввічливість. Потім він кивнув, і поліцейська у штатському вивела Селестіну. Деякий час ми ще чули гіркі ридання.
Після цього інспектор, попросивши пробачення в місіс Опалсен, узявся обшукувати кімнату. Він висував шухляди, відчиняв дверцята шаф, розстелив ліжко й навіть простукав підлогу. Містер Опалсен спостерігав за ним вельми скептично.
– Ви справді думаєте, що знайдете перли?
– Так, сер, є всі підстави так вважати. У неї не було часу винести їх із кімнати. Леді надто швидко виявила крадіжку, і тим зруйнувала злодійчині плани. Певен, що коштовності зараз тут. Одна з двох дівчат мала заховати намисто – і навряд чи це була прибиральниця.
– Не навряд чи – абсолютно точно це зробила не вона! – тихо сказав Пуаро.
– Що? – втупився в нього інспектор.
Пуаро скромно усміхнувся.
– Давайте покажу. Гастінґсе, мій добрий друже, візьміть годинника – тільки обережно. Це сімейна реліквія. Я визначив час відсутності мадмуазель: перший раз її не було тут дванадцять секунд, другий раз – п'ятнадцять. А тепер спостерігайте за мною. Мадам, зробіть мені ласку, дайте ключ від скриньки. Красно дякую. Мій друже Гастінґс, будьте ласкаві, скажіть "почали".
– Почали! – сказав я.
Неймовірно спритно Пуаро висунув шухлядку на туалетному столику, витяг скриньку, вставив ключа в замок, відімкнув його, взяв якусь прикрасу, зачинив і замкнув скриньку, поставив її в шухлядку й засунув її. Усе було зроблено дуже швидко.
– Ну що, mon ami? – схвильовано запитав він.
– Сорок шість секунд, – відповів я.
– Бачите? – Пуаро обвів усіх поглядом. – У прибиральниці не вистачило б часу навіть витягти намисто, не те що сховати його.
– Тоді підозра падає на покоївку, – задоволено сказав інспектор і знову взявся прочісувати кімнату. За якийсь час він перейшов у приміщення для покоївки.
Пуаро замислено насупився. Раптом він повернувся до містера Опалсена:
– Намисто, напевно, було застраховане?
Той здивовано глянув на детектива.
– Так, – невпевнено промовив він, – було.
– Ах, це зовсім не важливо, – втрутилася місіс Опалсен, у її голосі бриніли сльози. – Мені потрібне саме намисто. Воно було унікальне. Ніякі гроші його не замінять!
– Розумію, мадам, – співчутливо сказав Пуаро, – чудово розумію. Для la femme78 почуття – найважливіші, правда ж? Але мосьє не такий вразливий, і його, без сумніву, трохи втішає цей факт.
– Звичайно, – невпевнено сказав містер Опалсен, – але…
Його перебив тріумфальний вигук інспектора. Той увійшов у кімнату, тримаючи щось у руках.
Місіс Опалсен із криком радості зірвалася зі стільця. Вона аж змінилася на лиці.
– О, моє намисто!
Жінка радісно притулила його обома руками до грудей. Ми всі оточили її.
– Де воно було? – строго запитав Опалсен.
– У ліжку в покоївки. Між пружинами матраца. Мабуть, вона вкрала намисто і сховала ще перед тим, як з'явилася прибиральниця.
– Дозволите, мадам? – мовив Пуаро, взяв намисто з рук місіс Опалсен, а тоді ретельно його оглянув і з поклоном повернув власниці.
– Боюся, мадам, вам доведеться на деякий час віддати намисто нам, – сказав інспектор. – Воно потрібне для розслідування. Але ми постараємося якнайскоріше повернути вам коштовність.
Містер Опалсен здригнувся.
– А без цього ніяк?
– Боюся, ніяк, сер. Утім, це просто формальність.
– О, хай вони забирають намисто, Еде! – вигукнула дружина. – Так буде безпечніше. Я очей не зможу склепити, якщо уявлятиму, як хтось добирається до моєї коштовності. Мерзенне дівчисько! Так знехтувати моєю довірою!
– Заспокойся, люба, не гнівайся.
Хтось узяв мене за руку. Це був Пуаро.
– Ходімо, друже? Бачу, наша допомога більше не знадобиться.
А втім, коли ми вийшли з кімнати, детектив мить повагався і, на мій подив, заявив: – Думаю, мені варто оглянути сусідню кімнату.
Двері були незамкнені, тож ми змогли увійти. У великому подвійному номері ніхто не жив. Скрізь було повно пилюки, і мій чутливий друг скривився, провівши пальцем по прямокутному відбитку на столі під вікном.
– Тут явно треба прибрати, – сухо зауважив Пуаро.
Він став біля вікна і глибоко задумався. Темна тінь лягла на його чоло.
– Ну, – нетерпляче вигукнув я, – і чого ми сюди зайшли?
Пуаро здригнувся.
– Je vous demande pardon, mon ami79. Я хотів перевірити, чи двері з цього боку справді були замкнені.
Я глянув на двері, що вели в кімнату, з якої ми щойно вийшли.
– Таки замкнені.
Пуаро кивнув. Він досі про щось зосереджено думав.
– Хіба це має значення? – сказав я. – Справу розкрито. Звісно, шкода, що ви не змогли проявити себе, але тут усе було очевидно: навіть тупоголовий інспектор просто не міг помилитися.
Пуаро похитав головою.
– Справу не розкрито, мій друже. І не буде розкрито, поки ми не знайдемо людину, яка вкрала перли.
– Але ж це була покоївка!
– Чому ви так вважаєте?
– Ну, – затнувся я, – бо намисто знайшли в її матраці.
– Так-так, – нетерпляче заперечив Пуаро, – але ж те намисто – не справжні перли!
– Що?
– Підробка, mon ami.
Мені перехопило подих. Пуаро вдоволено усміхався.
– Наш інспектор-молодець, напевно, геть не знається на коштовностях. Ох і ґвалт здійметься!
– Ходімо! – закричав я і шарпнув його за руку.
– Куди?
– Треба негайно сказати Опалсенам!
– Не думаю.
– Але ж бідна жінка…
– Eh bien, ця бідна жінка, як ви її називаєте, набагато краще спатиме, якщо вважатиме, що її намисто в безпеці.
– Але ж злодій може втекти, забравши з собою перли!
– Ви, мій друже, говорите, як завжди, не подумавши. Звідки ви знаєте, що перли місіс Опалсен, які вона так ретельно замикала у скриньці ввечері, не були вже підробкою? А може, справжня крадіжка сталася значно раніше?
– Ой, – сказав я, бо відчув, що заплутався.
– Цілковито з вами згоден, – сяючи, сказав Пуаро. – Починаймо спочатку.
Він попрямував до виходу, на мить зупинився, роздумуючи, а тоді дійшов до кінця коридору й зупинився біля комірчини, де збиралися прибиральниці та лакеї. Всередині виступала наша знайома дівчина: схоже, вона переповідала події останніх кількох годин, а всі решта хлопців і дівчат слухали її з роззявленими ротами. Побачивши нас, вона замовкла на півслові. Пуаро кивнув, як завжди, галантно.
– Перепрошую, що перебиваю, але я був би вам дуже вдячний, якби ви відімкнули мені номер містера Опалсена.
Дівчина з готовністю підвелася, і ми пішли вслід за нею по коридору. Містер Опалсен поселився в номері навпроти дружини. Прибиральниця відімкнула його, і ми зайшли.
Дівчина хотіла було йти, але Пуаро перепинив її.
– Хвилиночку. Скажіть, будь ласка, чи не бачили ви серед речей містера Опалсена такої візитки?
Він простягнув білу блискучу візитку, незвичну на вигляд. Прибиральниця взяла її й уважно оглянула.
– Ні, сер, напевно, ні. Втім, у номерах чоловіків частіше бувають лакеї.
– Зрозуміло, дякую.
Пуаро забрав картку, і дівчина пішла. Детектив трохи постояв і подумав, а тоді коротко й різко кивнув.
– Прошу вас, Гастінґсе, подзвоніть тричі, щоб прийшов лакей.
Я послухався: мене вже почала розбирати цікавість. Поки ми чекали на лакея, Пуаро швидко перекинув на підлогу кошик для використаного паперу й переглянув його вміст.
За кілька хвилин прийшов лакей. Пуаро і йому дав візитку, але той теж сказав, що не бачив її в містера Опалсена. Пуаро подякував, і лакей пішов, невдоволено глянувши на купу паперу, розсипаного по підлозі. Він, мабуть, почув зауваження детектива, який узявся збирати папірці назад у смітник:
– Але ж намисто точно застрахували, і то на чималу суму…
– Пуаро, – вигукнув я, – тепер я все зрозумів!
– Нічого ви не зрозуміли, мій друже, – відгукнувся детектив, – як завжди, анічогісінько! Це неймовірно – але так воно і є. Вертаймося в наш номер.
Ми йшли мовчки. Коли ж опинилися в кімнаті, Пуаро, на мій подив, кинувся перевдягатися.
– Я їду в Лондон, – пояснив він. – Просто зараз. Це необхідно.
– Невже?
– Саме так. Головну частину роботи – роботи для мозку (ах, мої чудові сірі клітинки!) вже зроблено. Тепер треба знайти підтвердження. І я його знайду! Еркюля Пуаро обманути неможливо!
– Колись-таки ви зазнаєте поразки, – зауважив я, скривившись на його пихаті слова.
– Не гнівайтеся, прошу вас, mon ami. Я хочу просити вас про одну дружню послугу.
– Звичайно, – радісно відгукнувся я; мені стало соромно, що я так гнівався. – Про яку послугу?
– Рукав піджака, який я зняв – не могли б ви його почистити? Розумієте, на нього налипло трохи білого порошку. Ви ж, напевно, помітили, як я провів пальцем по шухляді на туалетному столику?
– Ні, не помітив.
– Помічайте, що я роблю, друже. Я набрав трохи порошку на палець і в поспіху обтер його об рукав – тепер про це шкодую, бо не дотримувався методу – а це суперечить моїм принципам.
– Але що то був за порошок? – запитав я, пускаючи повз вуха слова про принципи.
– На жаль, не отрута, – підморгнув мені Пуаро. – Уже бачу, як завирувала ваша фантазія. То була всього лиш крейда.
– Крейда?
– Так, теслі наносять її для того, щоб шухляди легко висувалися.
Я засміявся.
– Ви старий хитрун! Я вже було подумав, що ви напали на якийсь слід.
– Au revoir80, мій друже! Тікаю!
Двері за Пуаро зачинилися, і я з напівглузливою, з напівзамилуваною усмішкою взяв піджак і потягнувся за щіткою для одягу.