Чи не обміліли через це зрошувальні канали за кілька миль від нас у нижній частині струмка? Якщо так, ми мали скоро дізнатися про це. Все тепер залежало від того, чи з'явиться тут якийсь фермер або його працівник, щоб дізнатися про причину раптового зменшення кількості води в зрошувальних каналах.
— Все полетить до біса, якщо ми раптово почуємо диявольський шум вибуху і виявимо, що наші греблі відправлені до праотців — так ''бадьоро'' прозвучала моя оцінка ситуації, що склалася, в період сліпої та болісної тривоги.
Проте все було тихо. Ніхто не підійшов до гребель. Зрошувальні канали не постраждали.
Як тільки на заболочений ґрунт знову повернулася вода, там з'явилися водні рослини. Їхнє коріння з давніх-давен зберігалося в землі, і не вистачало тільки води, щоб оживити їх. До кінця липня з півдюжини різних видів рослин піднялося над водою, і озеро забарвилося в мальовничі зелені тони. Раптом з'явилися три дикі качки. Вони обережно вели крізь трави, що коливалися, свої виводки напівоперених пташенят. На м'якому бруді греблі норка залишила сліди, схожі на сліди кота, а ондатри почали влаштовувати хатки в затопленому водою верболозі.
Одного вечора на початку серпня низько над хатиною пролетіло дев'ять гусей, що прямували вгору по струмку. Наглядаючи за ними, я побачив, що вони спускаються, а за кілька секунд почув сплеск крил на воді.
— Вони спустилися до нашого першого озера, — вирішив я. — Ходімо подивимося, де вони.
Ми вервечкою продефілювали вгору по струмку. Підійшовши до греблі, стали на коліна і, спершись на руки, обережно зазирнули через край. Гуси знаходилися від нас на відстані п'ятнадцяти ярдів. Вони хлюпалися у воді, супроводжуючи кожен сплеск приглушеним гоготанням. Бачити гусей було для нас не нове. Але новим було те, що вони плескалися у воді там, де не менше як півстоліття було пересохле болото. Життя поверталося до нашого спустошеного краю.
Розділ 11
Бах! Бах! Бах! Хоча постріли були далекі і ледве чутні, їхній звук змусив мене стиснутись у сідлі і різко зупинити каштанового коня. Я з тривогою вдивлявся в далечінь, туди, де пролунали постріли, а вони пролунали десь на півночі.
— Це гвинтівка, — розгублено пробурмотів я, — це три постріли з карабіна.
Відлуння пострілів завмирало вдалині, а ми з Ліліан здивовано і майже з переляком дивилися один на одного. Було ясно, що стріляли у лося чи оленя. Але хто міг прийти навесні на наші мисливські угіддя в пошуках м'яса?
Ранкові промені сонця ще не спустилися з вершин дерев. Молода лісова трава, що постраждала під час нічних заморозків, виглядала занедбаною і жалюгідною. Але ми знали, що за півгодини кожна травинка оживе під променями сонця, що сходило. Трель робіна [14] сповіщала ранок з верхівки якогось старого корча, а з півдюжини самців білих куріпок розпушилися на колодах і почали свою любовну пісню, закликаючи самок.
Ще хвилину тому я легко сидів у сідлі, чуйно вслухаючись у багатоголосся безкрайнього лісу, вдивляючись у хащі й чекаючи, чи не промайне якийсь зляканий олень. Але тепер ці раптові постріли подібно до голки, що встромилася в тіло, викликали в мене гострий біль тривоги.
— Індіанці! — вирвалось у мене. — Але вони б не зайшли так далеко від резервації в пошуках м'яса. Їм потрібні хутра.
Теоретично це ясно як день. У вас є півтори сотні тисяч акрів незайманої землі. Дев'яносто вісім відсотків цієї землі ніколи не знало дотику плуга і не впізнає його ні тепер, ні завтра, ні через сотню років, оскільки ґрунт тут кам'янистий і безплідний, і на ньому можуть рости лише кущі і трави, і низькорослі дерева, що існують тут споконвіку. Людина, яка шукає нові землі, щоб розорати і засіяти їх, байдуже погляне на ці півтори сотні тисяч акрів і пройде повз. У тутешніх струмках, озерах та лісах були свої скарби, але їх розікрали люди. Цими скарбами були дикі звірі, риби та птахи, що населяли тутешній край. Все це просто лише теоретично. Оскільки все живе існує тут лише біля води, потрібно накопичувати воду, щоб створити умови, необхідні для розмноження диких звірів, риб та птахів. Це було зрозуміло нам із самого початку. Можливо, нам удалося б відновити те, що занапастили інші. Але гладкий шлях теорії перегороджують буреломи фактів. Одна річ — забезпечити умови для життя диких мешканців цих місць і зберегти все живе, поки звірі, риби та птиці не розмножаться і не настане час пожинати "врожай". Інша річ — завадити людям занапастити на самому початку результати наших праць.
За законом про правила полювання в Британській Колумбії забороняється розставляти капкани або ловити будь-яким іншим способом хутрових звірів за межами закріплених за тим чи іншим звіроловом мисливських земель. Але не так легко забезпечити виконання закону в такому краю, як плато Чілкотин, де єдиний інспектор безпорадно намагається ввести передбачені указом обмеження полювання в районі, що простягається на двісті миль зі сходу на захід і більше сотні миль з півночі на південь. Ці місця є безкрайньою глушиною, де можна мандрувати протягом багатьох тижнів, не зустрівши ні душі, і де лише звірині стежки перетинають цілину. У такому краї легко порушити будь-який писаний закон про права полювання.
Легко довести право власності на корову або коня із зареєстрованим тавром на шкурі, але абсолютно неможливо зробити це по відношенню до хутрових звірів. Адже їх не можна попередньо затаврувати, щоб вони потім стали законною власністю того, хто зловить їх у капкан і потім натягне шкури на розп'ялки. Інспектор робив усе, що від нього залежало, але його шанс упіймати браконьєра в момент крадіжки хутрового звіра або вторгнення в чужі мисливські землі практично дорівнював нулю. А незаконний лов хутрового звіра був вигідним заняттям. Ми неминуче прийшли до розуміння, що на весь майбутній час тільки від нас самих залежало забезпечення наших прав у межах закріплених за нами мисливських земель, і що ми маємо домагатися виконання цих прав будь-якими способами, які нам підкаже Господь.Принаймні ми з самого початку передбачали можливі неприємності з боку сусідніх індіанців, бо наші мисливські землі сусідили з трьома індіанськими резерваціями: на заході — Анігамська резервація, на півночі — Сода-Крік, на півдні — Риск-Крік. Індіанці цих резервацій звикли йти далеко від своїх пустельних земель до інших частин району, де було багато хутрових звірів. Можливо, їх не можна було й звинувачувати за це. Індіанцям належало право розставляти капкани і полювати будь-де задовго до того, як їх загнали в резервації. Полювання було їх єдиним засобом існування, і без нього всім їм довелося б зникнути з лиця землі.
Індіанці були майже повністю неписьменні. Вони дали свої назви долинам, горам і водоймам, але ці назви часто відрізнялися від назв, надрукованих на карті Чілкотина, складеної білими. Кожна індіанська сім'я мала свої мисливські землі, і індіанці добре знали межі цих земель. Але вони далеко не так добре були обізнані про межі мисливських земель, встановлені білими. Протягом перших шести років життя в нашій глушині ми самі з ранньої весни перетворювалися на індіанців, якщо не за кольором шкіри, то за способом життя. Як тільки зникав сніг, ми на якийсь час прощалися з хатиною і вирушали оглядати наші водоймища, вважаючи, що доцільніше самим охороняти своє хутрове господарство, ніж сподіватися, що це зробить для нас інспектор. Тут було цілком доречне прислів'я: "На бога надійся, а сам не зівай''.
Я їхав попереду, ведучи за собою в'ючного коня, який тягнув значну частину наших пожитків. Ліліан слідувала за мною на старій пузатій шкапі, такій добродушній і життєрадісній, що вона не протестувала проти додаткової ваги в особі Візі, що сидів на її крупі.
Наприкінці дня під звуки симфонії диких селезнів, що бурчали один на одного в очеретах, і гусей, що перегукувались над нашими головами, ми розбивали крихітний намет на березі якогось безіменного озерця, і, поки Ліліан готувала вечерю і влаштовувала ложе з ялицевих гілок. я кружляв по берегах у пошуках недозволених слідів. Іноді, коли сонце сідало в золотому сяйві, ми не трудилися розставляти намет, а влаштовувалися на нічліг під гілками якогось гостинного дерева і засинали, вдихаючи їдкий запах смолистих голок.
Сонце піднялося вище, робін утомився співати, і кожна травинка вже давно ожила під теплими променями. Ми вервечкою вели коней через гущавину, прямуючи на південь. Потім я повернув на захід і на північ, описуючи широке коло і не відриваючи очей від землі. Ми з Ліліан рідко розмовляли один з одним під час цих поїздок лісом. Розмова була розкішшю, яку ми дозволяли собі лише біля вогнища, коли денна праця була закінчена і можна було розтягнутися біля гарячого вугілля та відпочити. Візі теж звик мовчати, сидячи на коні. Діти легко переймають манери та звички дорослих як добрі, так і погані. Того ранку, відчуваючи щось значне, Візі тримав язик за зубами, навіть коли вискочив олень і, петляючи, помчав у хащі.
Завдання виявити місце перебування одного, двох, а можливо, і більшої кількості індіанців на таких великих лісових просторах може на перший погляд здатися таким же нерозв'язним, як і проблема знайти піскаря в океані, однак наше завдання було не таке вже й нездійсненне. Чілкотинські індіанці ніколи не мандрують пішки. Куди б вони не прямували, вони їдуть на конях. А коні залишають сліди. Ось чому я не відводив очей від землі. Якщо довго дивитися не відриваючись, то терпіння може бути винагороджене: виявляться сліди.
Я повернув знову на південь, пішов звіриним слідом і раптом зупинився і вигукнув приглушений мисливський клич. Я нахилився в сідлі, не відриваючи погляду від землі. Потім повільно випроставшись, я глянув на Ліліан і кивнув головою.
— Сліди коней. Вони перетинають звірину стежку, і, мабуть, йдуть на південь. Два коні підковані, решта — ні. Я вважаю, що проїхало четверо вершників. Ліліан під'їхала до мене. У Візі раптом розв'язався язик.
— Браконьєри? — пропищав він.
— Звичайно, це не урядовці, — сказав я.
Сліди чотирьох коней не йшли по звіриній стежці, як могли йти сліди неосідланих коней, а лише перетинали цю стежку в одному місці. Чілкотинський індіанець — природжений слідопит.