Учора стежили за чоловіком, що точнісінько улягає цим прикметам, та він зник на розі вулиць Жюсьєн і Кок-Ерон.
Із перших слів міністра Вільфор сперся на спинку фотеля, ноги його підточувалися, та коли він почув, що незнайомець вислизнув од поліції, він полегшено зітхнув.
– Знайдіть цього чоловіка, – сказав король поліційному міністрові, – бо якщо генерал Кенель, що був би нам так зараз потрібен, загинув од руки вбивць, хоч бонапартистів, хоч кого завгодно, я хочу, щоб його вбивці були суворо покарані.
Вільфорові знадобилася вся його витримка, щоб не виказати жаху, який охопив його від останніх слів короля.
– Дивна річ! – із досадою провадив король. – Поліція вважає, що все сказано, коли вона каже: здійснилося вбивство, і що все зроблено, коли вона додає: натрапили на слід винуватця.
– Гадаю, у цьому випадку ваша величність буде задоволена.
– Гаразд, побачимо; не затримую вас, бароне. Пане де Вільфоре, ви зморилися після довгої мандрівки, ідіть і відпочиньте. Ви, певне, зупинилися у вашого батька?
Вільфорові потьмарилося увіччю.
– Ні, ваша величносте, я зупинився на вулиці Турнон, у готелі "Мадрид".
– Але ви бачили його?
– Ваша величносте, я поїхав просто до герцога Блякаса.
– Але ви побачитеся з ним?
– Не думаю, ваша величносте.
– Ох, справді, – сказав король, із усмішки його було видно, що всі ті запитання він поставив недарма. – Я й забув, що ви не дружите з паном Нуартьє і що це жертва, яку ви принесли моєму престолові, за що я повинен вас винагородити.
– Ласка до мене вашої величності – це винагорода, яка настільки перевершує всі мої бажання, що мені більше нема чого просити в короля.
– Усе одно ми вас не забудемо, не турбуйтеся; а поки що – король зняв із грудей хрест Почесного легіону, який завжди носив на своєму блакитному фраці біля хреста Святого Людовика, над зіркою Кармельської Матері Божої і Святого Лазаря, і подав Вільфорові, – поки що візьміть цього хреста.
– Ви помиляєтеся, ваша величносте, – сказав Вільфор, – це офіцерський хрест.
– Дарма, візьміть його, мені нема коли вимагати іншого. Блякасе, потурбуйтеся про те, щоб панові де Вільфорові видали грамоту.
На Вільфорових очах забриніли сльози гордовитої радості; він узяв хреста і поцілував його.
– Які ще доручення зволить завдати мені ваша величність? – запитав Вільфор.
– Відпочиньте, а далі не забувайте, що як у Парижі ви не в змозі послужити мені, то в Марселі таки зможете надати мені великі послуги.
– Ваша величносте, – уклоняючись, відказав Вільфор, – за годину я покину Париж.
– Ідіть, – сказав король, – і якщо я вас забуду (у королів коротка пам'ять), то не бійтеся нагадати про себе... Бароне, звеліть погукати до мене військового міністра. Блякасе, залиштеся.
– Так, мосьпане, – сказав міністр поліції Вільфорові, виходячи з Тюїльрі, – ви не помилилися дверми, і кар'єра ваша забезпечена.
– Та чи надовго? – прошепотів Вільфор, обмінюючись поклонами з міністром, що його кар'єра добігала краю, і заходився шукати очима ридван.
Набережною проїхав фіакр, Вільфор погукав його, і той підкотив; Вільфор сказав адресу, сів до ридвана і поринув у честолюбні мрії.
За десять хвилин він уже був удома, звелів подати повоза через дві години і замовив сніданок.
Він уже сідав за стіл, аж якась міцна й упевнена рука сіпнула дзвоника. Слуга пішов одчиняти, і Вільфор почув, як чийсь голос називає його ім'я.
"Хто може знати, що я в Парижі?" – подумав собі помічник королівського прокурора.
Повернувся слуга.
– Що там сталося? – поспитався Вільфор. – Хто дзвонив? Хто до мене добивається?
– Незнайомий добродій, що не хоче сказати свого імені.
– Еге? Не хоче назватися? А що йому треба від мене?
– Він хоче побалакати з вами.
– Зі мною?
– Так.
– А який він із себе?
– Чоловік років п'ятдесяти.
– Низький? Високий?
– Як оце ви, на зріст.
– Чорнявий чи білявий?
– Чорнявий, аж темний; чорний чуб, чорні очі, чорні брови.
– А вбраний? – хутко запитав Вільфор. – Як він убраний?
– У синьому сурдуті, застебнутому на всі ґудзики, зі стрічкою Почесного легіону.
– Це він! – збліднувши, прошепотів Вільфор.
– А нехай йому! – з'явившись у дверях, сказав чоловік, що його прикмети ми вже змальовували двічі. – Що за церемонії! Чи в Марселі сини звикли змушувати батьків, щоб ті чекали в передпокої?
– Батьку! – вигукнув Вільфор. – То я не помилився... Так я і думав, що це ви...
– А якщо ти думав, що це я, – провадив гість, ставляючи в куток ціпка і кидаючи капелюха на стілець, – то дозволь тобі сказати, любий Жераре, що з твого боку не дуже ґречно змушувати мене чекати.
– Ідіть, Жермене, – сказав Вільфор.
Слуга пішов із виразом подиву на обличчі.
XII. Батько і син
Пан Нуартьє, – бо то був таки він, – стежив очима за слугою, аж за ним зачинилися двері; потім, остерігаючись, либонь, щоб слуга не підслуховував із передпокою, знову прохилив двері; та осторога виявилася слушною, і проворність, із якою Жермен відскочив, не залишала сумнівів у тому, що й він не позбавлений лихої звички, яка погубила наших пращурів. Тоді пан Нуартьє власноруч зачинив двері з передпокою, потім замкнув на засув двері до спальні й нарешті подав руку Вільфорові, що приголомшено дивився на нього.
– Знаєш, Жераре, – сказав він синові з усмішкою, справжній сенс якої визначити було нелегко, – не можна сказати, щоб ти був у захваті від зустрічі зі мною.
– Що ви, батьку, я страшенно радий; та, зізнатися, я так мало розраховував на ваші відвідини, що вони мене трохи збентежили.
– Але ж, друже мій, – провадив пан Нуартьє, сідаючи у фотель, – я міг би сказати вам те саме. Як? Ви пишете мені, що ваші заручини призначені в Марселі на двадцять восьме лютого, а третього березня ви в Парижі?
– Так, тут, – відказав Жерар, присуваючись до пана Нуартьє, – та ви на мене не нарікайте; я приїхав сюди заради вас, і, може, мій приїзд порятує вас.
– Он як! – сказав Нуартьє, лінькувато розсівшись у фотелі. – Що ж, розкажіть мені, пане прокуроре, у чім річ, це дуже цікаво...
– Чули ви про бонапартистський клуб на вулиці Сен-Жак?
– У п'ятдесят третьому будинку? Авжеж, я його голова.
– Батьку, ваша незворушність мене жахає!
– Що ти хочеш, любий! Чоловік, якому ухвалили смертний вирок монтаньяри[12], який утік із Парижа у возі із сіном, ховався в бордоських степах від Робесп'єрових нишпорок, – такий чоловік багато до чого звик. Отож, гайда далі. Що ж сталося в тому клубі на вулиці Сен-Жак?
– Сталося те, що туди запросили генерала Кенеля і що цього генерала, після того як він вийшов із дому о дев'ятій вечора, через два дні знайшли в Сені.
– І хто ж розповів вам про цей цікавенький випадок?
– Сам король.
– А ось я, – сказав Нуартьє, – у відповідь можу сповістити вам новину.
– Здається мені, я її вже знаю.
– То ви знаєте про висадження його величності імператора?
– Мовчіть, батьку, благаю вас; по-перше, заради вас самих, а далі й заради мене. Авжеж, знав я цю новину, і знав навіть раніше, ніж ви, бо три дні мчав із Марселя до Парижа і скуб на собі чуприну, бо не міг перекинути через двісті льє ту думку, що пече мене вогнем.
– Три дні тому? Та ви з глузду зсунулися! Три дні тому імператор ще не висаджувався.
– Так, але я вже знав про його наміри.
– Яким це чином?
– Із листа з острова Ельба, який був адресований вам.
– Мені?
– Авжеж, вам; я перехопив його в гінця. Якби той лист потрапив до рук іншого, може, вас уже й розстріляли б.
Вільфорів батько зареготав.
– Либонь, – сказав він, – Бурбони навчилися в імператора діяти негайно... Розстріляли! Друже мій, ви так поспішаєте! А де той лист? Знаючи вас, я певен, що ви його добряче заховали.
– Я спалив його дощенту, бо цей лист – ваш смертний вирок.
– І край вашій кар'єрі, – зимно мовив Нуартьє. – Еге ж, правда ваша, та мені немає чого боятися, якщо ви взяли мене під своє крило.
– Ще й надто, я вас рятую!
– Он як? Цікаво! Поясніть.
– Повернімося до клубу на вулиці Сен-Жак.
– Бачу, цей клуб не на жарт хвилює панів поліцаїв. Чому ж так недбало шукають вони його? Давно знайшли б!
– Не знайшли, та на слід натрапили.
– Це сакраментальні слова, знаю; коли поліція безсила, вона каже, що натрапила на слід, і уряд спокійно чекає, аж вона з'явиться з винуватим виглядом і доповість, що слід той згубила.
– Так, але знайшли труп; генерал Кенель мертвий, а у всіх країнах світу це зветься вбивством.
– Убивством? Та ж немає ніяких доказів того, що генерала забили. У Сені щодня знаходять людей, що кинулись у воду з відчаю чи втопилися, бо не вміли плавати.
– Ви пречудово знаєте, що генерал не втопився з відчаю і що в січні у Сені не купаються. Ні, ні, не дуріть себе, цю смерть прозивають убивством.
– А хто її так називає?
– Сам король.
– Король? Я гадав, він філософ і розуміє, що в політиці немає убивств. У політиці, любий мій, – вам це відомо, як і мені, – нема людей, а є ідеї, нема почуттів, а є інтереси. Хочете знати, як це сталося? Я розкажу вам. Ми гадали, на генерала Кенеля можна покластися, нам рекомендували його з острова Ельба. Один із нас пішов до нього і запросив на зібрання на вулицю Сен-Жак; він приходить, йому відчиняють, йому викладають увесь план, від'їзд із острова Ельба і висадження на французький берег; потім, вислухавши оте все, він заявляє, що він рояліст; усі перезираються; із нього беруть клятву, він її дає, але так неохоче, що ліпше вже він не спокушав би Господа Бога; і все-таки генералові дали спокійно піти. Додому він не повернувся. Що ж ви хочете? Напевне, заблукав, як вийшов од нас, та й годі. Убивство! Дивуєте ви мене, Вільфоре; помічник королівського прокурора хоче побудувати звинувачення на таких хистких доказах. Хіба мені спаде на думку сказати вам, що коли ви як вірний рояліст відправляєте в засвіти одного з наших: "Сину мій, ти вчинив убивство!" Ні, я скажу: "Чудово, мосьпане, ви взяли гору, тепер наша черга".
– Бережіться, батьку: як настане наша черга, ми будемо нещадні.
– Я вас не розумію.
– Ви розраховуєте на повернення узурпатора?
– Таж певно.
– Помиляєтеся, він не пройде і десяти льє у глибину Франції; його вистежать, доженуть і зацькують, наче вовка.
– Любий друже, імператор зараз на шляху до Ґренобля, десятого чи дванадцятого він буде в Ліоні, а двадцятого чи двадцять п'ятого в Парижі.
– Населення повстане...
– Щоб вітати його.
– У нього жменька людей, а проти нього вишлють цілі війська.
– Які із захопленими вигуками проведуть його до столиці; повірте мені, Жераре, ви ще дитина; вам здається, наче ви все знаєте, коли телеграф, за три дні після висадження, сповіщає вам: "Узурпатор висадився в Каннах зі жменькою людей, нам послали погоню".