А де ми зупинимося?
Це була додаткова перешкода: відомо, що всі готелі в околиці заброньовані ще за рік до заходу.
— А ось це якраз не проблема. Я зняв одномісний номер у готелі "Бо Сежур" у самому центрі міста. Там все просто, без претензійності, зате буде весело. Ну ж бо, погоджуйся!
Я вагався. У мене багато справ. Але тут Марк з азартом додав:
— Білле, уже хто-хто, а ти там бути просто зобов'язаний. Я організовую прийом для Геннадія Зюганова!
Самого Зюганова? І як це йому вдається?
З'ясувалося, що Марк далекоглядно почав вибудовувати відносини із Зюгановим задовго до того, як той зійшов на політичний олімп. Коли стало відомо, що Зюганов візьме участь у давоському форумі, Марк зв'язався з ним і сказав:
— Я знаю низку мільярдерів та президентів великих компаній зі списку Fortune 500, які зацікавлені в зустрічі з вами. Чи не хочете приєднатися до нас на невеликому закритому прийомі в Давосі?
Звісно, Зюганов погодився. Тоді Марк розіслав запрошення мільярдерам та президентам зі списку учасників форуму. У запрошенні було сказано: Геннадій Зюганов, імовірний наступний президент Росії, буде радий особистій зустрічі з Вами на прийомі 26 січня. Прохання підтвердити Вашу згоду". Звісно, вони також погодилися. Ось так Марк досягав успіху. Стратегія примітивна, але напрочуд ефективна.
Дізнавшись про Зюганова, я ухопився за нагоду, яка випала. У вівторок ми вилетіли до Цюриха, звідки поїздом дісталися Давоса. Місто вважали престижним курортом, але мене спантеличило те, що я не знайшов у ньому нічого визначного. Він більше створював враження промислового й ділового селища. Давос — одне з найгустонаселеніших міст Швейцарських Альп. Ряди великих практичних багатоквартирних будинків скидалися швидше на муніципальне житло, ніж на традиційний лижний курорт.
Ми з Марком прибули до готелю "Бо Сежур". Адміністратор за стійкою реєстрації підозріло зиркав на нас — два дорослі хлопці заселяються в одномісний номер з єдиним ліжком? — але ми не зніяковіли. Піднялися нагору, розпакували сумки. Марку дісталося ліжко, а мені місце на підлозі.
Усе це було нерозумно: ми тут сторонні. У нас не було ані запрошень, ані реєстраційного внеску, ані пропуску до головної конференцзали. Це не мало значення — головний інтерес для нас мав "Санстар Парк-готель", у фоє якого зустрічалися учасники форуму з Росії. Залишивши речі в номері, ми відразу вирушили до "Санстару" розгледітися. Там уже зібралися російські політики та підприємці різного калібру та штибу. Я відразу ж помітив знайомого бізнесмена — Бориса Федорова, голову ради директорів невеликої московської брокерської фірми, колишнього (з 1993 по 1994 рік) міністра фінансів. У нього було коротке темно-русяве волосся, повне обличчя з округлими щоками й окуляри у квадратній оправі. Ходив він з поблажливим виглядом, хоча йому ще й сорока років не було. Коли ми з Марком підійшли до столика, за яким Федоров пив каву, той зверхньо огледів нас і спитав англійською:
— А ви що тут робите?
Це нагадало мені старші класи школи. Може, у минулому він і був міністром фінансів, але тепер це лише дрібний московський брокер.
— Я зібрав 25 мільйонів доларів для інвестицій у Росію, — відповів я невимушено. — Але, перш ніж вкладати кошти, хочу зрозуміти передвиборчу ситуацію Єльцина. Саме тому я тут.
Щойно я сказав слова "двадцять п'ять мільйонів доларів", ставлення до мене чарівним чином змінилося.
— Прошу, сідайте, Білле. Як звати вашого друга?
Я представив Марка, і ми сіли. Федоров відразу заявив:
— Про вибори можете не турбуватися, Єльцин неодмінно переможе.
— Як ви можете бути в цьому впевнені? — здивувався Марк. — Його рейтинг не сягає й шести відсотків.
— Про це подбають ті хлопці. — Він розпрямив руку й круговим рухом показав на фоє.
Я подивився в той бік і впізнав трьох: Бориса Березовського, Володимира Гусинського та Анатолія Чубайса. Трійця щось напружено обговорювала в кутку. Березовський та Гусинський були найвідомішими російськими олігархами. Обидва пробилися вгору з нуля, відтісняючи всіх, хто траплявся дорогою, і стали мільярдерами, власниками заводів, газет, пароплавів й інших активів. Чубайс був одним з найвинахідливіших політичних гравців Росії. Він був ідеологом економічних реформ президента Єльцина, зокрема катастрофічної програми масової приватизації. До січня 1996 року він уже вийшов зі складу уряду й повністю зосередився на порятунку хиткої кампанії Єльцина.
Того дня у фоє "Санстар Парк-готелю" я ще не знав, що став свідком сумнозвісної "угоди з дияволом", коли олігархи домовилися кинути всі свої інформаційні та фінансові ресурси на переобрання Єльцина. Натомість вони мали майже за безцінь отримати залишок неприватизованих російських компаній.
Усі олігархи й мініолігархи, з якими ми говорили на форумі, поділяли думку Федорова, що Єльцина переоберуть. За такою впевненістю могли стояти свої резони, проте цілком можливо, що вони видають бажане за дійсне. Олігархам важко довіряти навіть за найкращих часів, а Єльцину залишалося ще дуже далеко до переможного п'ятдесяти одного відсотка.
Я дійшов висновку, що краще з'ясувати наміри іншого претендента на президентську посаду, зважаючи на рейтинг, найпопулярнішого, ніж покладатися на мрії людей, які втратять усе, якщо Єльцин програє. Зрештою, саме для цього ми сюди й приїхали — оцінити Зюганова на зустрічі, яку організував Марк.
Настав вечір званої вечері. Я ввійшов до заповненої зали ексклюзивних прийомів готелю "Флюела". Тоді в усьому Давосі було всього два п'ятизіркові готелі — Марк був на висоті, зумівши організувати прийом саме тут. Того вечора в місті не було місця бажанішого.
Столи були розставлені великим квадратом, стільці із зовнішнього боку. Я вдивлявся в обличчя гостей, які займали свої місця. Ніколи раніше я не бачив таких великих зборів впливових людей разом. Туди прийшли Джордж Сорос, голова концерну "Сіменс" Гайнріх фон Пірер, голова "Дженерал Електрик" Джек Велч, керівник компанії "Асеа Браун Бовері" Персі Барневік. Загалом зібралося понад два десятки мільярдерів та керівників компаній, і, звичайно ж, ми з Марком. Бажаючи мати належний вигляд, я одягнув свій найкращий костюм. Але про себе зауважив, що навряд чи хтось ще з гостей спатиме цієї ночі на підлозі.
Через деякий час гості розсілися, і до зали урочисто ввійшов Зюганов у супроводі перекладача й двох охоронців. Він зайняв своє місце, а Марк дзвінко постукав у келих і підвівся.
— Шановні пані та панове! Дякую вам за те, що приєдналися до нас сьогодні ввечері. Для мене велика радість бути організатором прийому на честь Геннадія Зюганова, керівника Комуністичної партії Росії та кандидата в президенти.
Зюганов уже зібрався було вставати, коли Марк несподівано додав:
— Я хотів би також подякувати співзасновнику цього заходу, Біллу Браудеру, який неоціненно сприяв його підготовці. — Марк простягнув у мій бік руку долонею вгору. — Білле?
Я злякався й механічно підвівся, швидко помахав рукою та відразу сів на місце. Не забути про мене було з боку Марка дуже мило, звісно, але тієї миті я мріяв провалитися крізь землю.
Після того як гості завершили основну страву, Зюганов підвівся й почав промову. Говорив він довго й багатослівно, його тези було важко запам'ятати, доки він не сказав:
— Тим з вас, хто побоюється, що я націоналізуватиму приватизовані активи, кажу: приводу для хвилювань немає.
Я пожвавішав. Зюганов тим часом продовжував:
— У наші дні комуніст — це лише ярлик. У Росії розпочався процес приватизації власності. Цей процес необоротний. Якщо ми знову спробуємо націоналізувати активи, країну сколихне від Калінінграда до Владивостока.
На завершення він коротко кивнув і промовив:
— Сподіваюся побачити вас усіх знову вже президентом Росії.
Настала дзвінка тиша — він сів, взяв срібну виделку й узявся за десерт. Невже він і справді щойно відкинув можливість ренаціоналізації? З усього виходило, що так.
Банкет незабаром завершився, і ми з Марком трохи згодом повернулися в номер готелю. Я лежав на підлозі й не міг заснути, думки безладно тіснилися в голові. Якщо Зюганов казав правду, то неважливо, хто виграє вибори — мій бізнес можливий і за його президенства. Я хотів якнайшвидше поділитися цією новиною з Сенді Койфманом.
Я зателефонував йому в Женеву рано-вранці й розповів про події минулого вечора. Але мої новини не створили на нього належного враження.
— Адже ти не віритимеш йому на слово, Білле? Політики можуть наобіцяти будь-що.
— Але, Сенді, Зюганов зробив цю заяву перед аудиторією найвпливовіших бізнесменів у світі! Адже це багато до чого зобов'язує!
— Та ні до чого це не зобов'язує. Люди брешуть, політики брешуть, усі брешуть. Ну, подумай сам: ти ж говориш про російську політику. Якби я вірив усьому, що мені кажуть політики, Сафра давно збанкрутував би. Я не знав, що й думати, але почуте в Давосі давало нехай невеликий, але все ж таки шанс на те, що бізнес відбудеться. Я був сповнений рішучості зробити для цього все, що в моїх силах.
10. Привілейовані акції
Через шість тижнів після повернення з Давоса я нарешті завершив методичний посібник для Сенді. Тепер він мав вирішити: або переказати фонду гроші, які обіцяв Сафра, або відмовитися від угоди.
Якби рейтинг популярності Єльцина залишався на рівні п'яти-шести відсотків, Сенді напевно вийшов би зі справи. Проте план олігархів, схоже, спрацював. До початку березня рейтинг підскочив до чотирнадцяти відсотків, що зміцнило становище Сенді. У разі відмови від угоди Сафра відповідно до контракту повинен був заплатити багатомільйонний штраф. Але якщо Сенді перекаже гроші, а Єльцин не переможе, то Сафра ризикував втратити набагато більше. Щоб виграти ще трохи часу, Сенді переказав 100 тисяч доларів на витрати, що принаймні дозволило мені відкрити представництво в Москві.
Сам я також опинився на роздоріжжі. Мене не тішила перспектива переїзду до Москви в умовах цілковитої невизначеності моєї справи, але й дратувати Сафру теж не хотілося. Якщо він вирішить відмовитися від співпраці зараз, мені нізащо не знайти іншого інвестора — ніхто не захоче вкладати у фонд 25 мільйонів доларів за три місяці до президентських виборів.
Я зайнявся справами та готувався до переїзду разом із Сабріною.