І закінчив він тим, що "Превезон" ніяк не може бути "іншою стороною" щодо нас, бо ми взагалі не є "стороною" у справі. Він стверджував, що тільки відповідачі та позивачі з однієї справи можуть "протистояти" одне одному. Підсумовуючи вищесказане, на їхню думку, у нас немає жодних підстав просити їх відмовитися від справи!
Для багатьох "юрист" та "етика" — поняття, що взаємосуперечать. Усі знають, що юристи — об'єкт незліченних глузувань.
(Анекдот: у чому різниця між юристом і медузою? Один — безхребетний та отруйний жирний міхур, а інша — форма морського життя. Чому акули не нападають на юристів? Із професійної солідарності!)
Я чомусь думав, що таку неповагу викликає лише певна категорія юристів — сутяжники, що приймають клієнтів у дешевих офісах у торговельних центрах, але ніяк не адвокати Ліги плюща, що працюють з іншими клієнтами в розкішних офісах в скляних хмарочосах центру Мангеттена. Шокувало, що "Бейкер-Гостетлер" як юридична корпорація, що існує з 1916 року і має таких клієнтів, як "Форд" та "Майкрософт", впала так низько, що стала відповідати цьому стереотипу.
Проте правила щодо юристів, які порушують встановлені законом норми, чітко прописані, й зовсім неважливо, чи працюють вони в торговельних центрах, чи в офісах на Мангеттені. Тому якщо "Бейкер-Хостетлер" не хотіла йти самостійно, то треба було змусити їх зробити це згідно з законом.
6 грудня ми подали скаргу до Комітету прокуратури Нью-Йорка з розгляду скарг — наглядового органу, завданням якого є відстеження етичних порушень у поведінці юристів. У цій скарзі ми виклали, як Джон Москоу та "Бейкер-Хостетлер" перейшли до протилежної сторони. Одна річ — їхні спроби завалити нас відписками з використанням горезвісного юридичного жаргону, і зовсім інша — потрапити під перевірку Комітету прокуратури, за результатами якої можна позбутися юридичної ліцензії.І навіть на цьому етапі вони мали можливість просто та без репутаційних втрат вийти зі справи "Превезона".
Але "Бейкер-Хостетлер" продовжував дивувати. У відповіді комітету вони не тільки повторили версію, викладену в їхньому листі нам, але й пішли далі, заявивши, що їхня фірма "не була найнята компанією Hermitage для пошуку вкрадених 230 мільйонів доларів та встановлення вигодонабувачів цього шахрайства".
Прочитавши це, я подумав, що вони себе загнали в глухий кут. У нас залишилися копії судових запитів щодо розкриття інформації американськими банками, підготовлених Джоном Москоу спеціально для пошуку вкрадених 230 мільйонів доларів. Все лежало на поверхні, і заперечити це було неможливо. Їм не викрутитись! Нам просто потрібне було слухання за нашою скаргою.
Але його ніяк не призначали. Пройшла зима, і почалася весна 2014-го, а ми все чекали на відповідь від Комітету з розгляду скарг.
Теревенячи зі своєю подругою, юристом із Нью-Йорка, я поскаржився на затримку; вона відповіла:
— У Комітеті працює скільки?..— пів дюжини людей, які повинні стежити за кожним неохайним адвокатом у Нью-Йорку. Ти знаєш, скільки тут мерзотників серед нас?
— П'ятдесят сім тисяч? — запитав в'їдливо я.
— Майже, — засміялася вона. — Крім того, у вас складний випадок. Найпростіші справи — це ті, в яких юристи вбивають своїх клієнтів чи крадуть гроші.
Я дуже сподівався, що вона помиляється, але якщо це так і в них лише шість людей, які розбирають кожне порушення юристами етичних норм у Нью-Йорку, то можу уявити, скільки часу піде, доки вони дістануться до нашої скарги.
На початку квітня я працював у своєму кабінеті, але мої заняття перервала несподівана поява секретаря з важким пакетом DHL. "Це привезли з Нью-Йорка, — сказала вона. — Схоже, із суду".
Ну нарешті! Відповідь із Комітету зі скарг, подумав я.
Відкривши пакет і швидко переглянувши перші кілька сторінок, я зрозумів, що помилився. Документи були зовсім не з Комітету. Це була судова ухвала з вимогою про розкриття інформації від "Превезона", і вона була адресована мені!
До цього мені не доводилося стикатися із вимогами американських судів. Вона починалася так: "ВАМ НАЛЕЖИТЬ з'явитися в день, час і місце, вказані нижче". Через п'ять тижнів мені наказували з'явитися в офіс юрфірми до Рокфеллерівського центру на допит. Крім цього, постанова зобов'язувала мене надати документи за 21 категорією, включно з усім нашим листуванням із журналістами Центру з дослідження корупції та організованої злочинності (OCCRP), а також все наше листування з усіма нашими інформаторами, журналістами та політиками, які допомагали нам у наших розслідуваннях, конфіденційне листування з правоохоронними органами, які ведуть розслідування розкрадання у розмірі 230 мільйонів доларів.Далі вони вимагали всю інформацію щодо всіх наших "співробітників, консультантів, агентів, представників та інших осіб, які представляють наші інтереси, включно: будь-яке листування, зображення, графічні зображення, схематичні зображення та діаграми, фотографії, аудіозаписи, чернетки та іншу інформацію", що міститься у нашому офісі, квартирах чи там, де ми її зберігали.
Загалом вони хотіли отримати все.
З досвіду нашої роботи з Джоном Москоу ми знали, що використовувати такі судові запити його улюблена тактика. З наших перших зустрічей він не втомлювався хвалитися тим, що так він намацує болючі точки своїх опонентів, а потім тисне на них, вимагаючи в них саме те, що важко чи неможливо віддати. І тепер він обернув свою зброю проти нас. Але йому не потрібно було намацувати наші болючі точки — він їх чудово знав з нашої спільної роботи.
Було ясно, як божий день, що, отримавши таким чином всю інформацію про нас, Джон Москоу негайно передасть її своєму клієнтові — синові високоповажного російського чиновника, а від нього, швидше за все, вона потрапить до рук мерзотників усіх мастей. Це поставить під загрозу не лише наші життя, а й життя всіх наших інформаторів та тих, хто негласно допомагав нам у Росії.
Кремлю більше не потрібні були найманці типу Валідола, щоб вистежувати нас і збирати про нас відомості, тепер вони ломилися в парадні двері американського правосуддя і нахабно вимагали всю інформацію.
Нам потрібно будь-що зупинити це божевілля.
Я забігав по кабінету, як звір по клітці, і гарячково набрав номер свого лондонського адвоката.
— Білле, що сталося? — спитав він. Я почав говорити так швидко, що він перебив:
— Стоп, стоп. Пригальмуй і давай із самого початку, але спокійно.
Коли я розповів йому про судову вимогу, він цілком буденним тоном, як втілення самого спокою, попросив:
— Перш ніж ми продовжимо, дай мені на неї подивитись.
Я переслав її електронкою, і він зателефонував миттєво.
— Білле, почнімо з того, що на вас ця вимога не поширюється, — сказав він. — Ви знаходитесь у Лондоні, вам її не вручали у Нью-Йорку. Тому вона вважається недійсною, доки її не віддадуть вам там особисто. Тут більше немає про що розмовляти.
— Ви серйозно?
— Цілком. Допоки її вам не віддадуть особисто в руки, це залишається лише їхньою забаганкою. Не більш і не менш!
Тяжкий вантаж звалився з моїх плечей, але, знаючи Джона Москоу, я розумів: це лише початок.
У мене був хороший адвокат у Лондоні, але якщо це тільки початок, то мені терміново потрібний адвокат такого штибу як у Сполучених Штатах.
Я склав список із десяти найвпливовіших юридичних контор Нью-Йорка та зв'язався з кожною. Шість із них відразу заявили, що їм це нецікаво, причому без пояснення причин. Хоч і так було зрозуміло: багаті росіяни платили щедрі гонорари, кидаючись грошима в Нью-Йорку направо й наліво. Вони судилися одне з одним, розлучалися, купували розкішну нерухомість, оформляли візи та відкривали банківські рахунки. І це подобалося їхнім американським юристам. Навіщо кусати руку, яка тебе годує, працюючи з такою, як я, потайною гадюкою в очах цих людей?
Інші чотири фірми були готові зустрітися, і в травні 2014-го я вирушив до Нью-Йорка. Перші три ані на макове зерня не відрізнялися одна від одної. Мене приймали в шикарних переговорних в офісах у центрі Мангеттена, на зустрічі обов'язково були присутні старші партнери, що хизувалися своєю судовою відчайдушністю та успішністю, а поруч із ними сиділи їхні молоді, добре одягнені підмайстри, нещодавні школярі, випускники юридичних факультетів. Але варто підписати контракт, і ви навряд чи побачите будь-кого зі старших партнерів. Справи вестимуть молоді підмайстри. Останньою з призначених мені зустрічей була зустріч з Ренді Мастро, головою департаменту судових позовів фірми "Гібсон, Данн і Кратчер".
У своєму "попередньому професійному житті" він був заступником мера Нью-Йорка Руді Джуліані (це було задовго до того, як Джуліані здійснив публічне самознищення). Ренді мав репутацію одного з найзапекліших юристів у Нью-Йорку. В інтернеті я знайшов багато відгуків про нього як про людину, з якою "ви не захочете зустрітися в темному провулку і точно не захочете зустрітися в освітленому залі суду". Хтось ще написав: йти проти нього однаково, що "боротися з алігатором".
Я з нетерпінням чекав на зустріч з ним.
Офіс фірми "Гібсон, Данн і Кратчер" розташовувався в хмарочосі Метлайф-Білдінг прямо над Центральним вокзалом. Я піднявся на ліфті на 47-й поверх і увійшов у високий двоповерховий вестибюль з білою мармуровою підлогою, стінами, облицьованими панелями з темного дерева, гарними меблями та монументальним сучасним муралом поряд із зоною ресепшен. Моєю реакцією було це мені не по кишені.
Секретар Ренді зустрів мене і провів у кутовий кабінет наприкінці коридору. Вікна кабінету виходили прямо на вершину Крайслер-Білдінг з його знаменитими гаргуйлями у вигляді орлиних голів, а далі відкривався краєвид на південь до Волл-стріт та Нью-йоркської гавані. Ренді сидів за своїм столом і закінчував телефонну розмову, жестом запрошуючи мене сісти навпроти.
На вигляд йому було далеко за п'ятдесят, і він був зовсім несхожий на інших юристів, яких я зустрічав у Нью-Йорку. У сірому костюмі, але без краватки, в сорочці з розстебнутим комірцем, із довгим сивим волоссям (тобто "довгим" для людей його професії) і дуже доглянутою бородою. Я не пам'ятав, щоб раніше зустрічався з адвокатом без краватки.
Його кабінет був заставлений бейсбольними атрибутами, маючи навіть нашивку знаменитого Роберто Клементе у футлярі на столі та дерев'яну биту на видному місці.