– Доброго вечора, пане де Морсере.
І обличчя цієї людини, що так чудово панувала над собою, було переповнене привітністю.
Тільки зараз Моррель згадав про листа, якого отримав од віконта, де той, нічого не пояснюючи, просив його бути увечері в Опері, тож він зрозумів, що зараз станеться.
– Ми прийшли не для того, щоб обмінюватися лицемірними люб'язностями чи облудними запевненнями у дружбі, – сказав Альбер. – Ми прийшли вимагати пояснення, пане графе.
Він промовляв крізь зуби, голос його уривався.
– Пояснення в Опері? – запитав граф Монте-Крісто тим спокійним тоном і з тим пронизливим поглядом, із якого можна впізнати завжди впевненого у собі чоловіка. – Хоч я й не дуже знайомий із паризькими звичаями, все ж таки мені здається, пане, що це не місце для з'ясування стосунків.
– Та якщо людина ховається, – сказав Альбер, – якщо до неї не можна увійти, тому що вона бере ванну, обідає або спить, доводиться розмовляти з нею там, де її зустрінеш.
– Не так і важко мене застати, – відказав граф Монте-Крісто, – ще вчора, мосьпане, якщо пам'ять мене не зраджує, ви були моїм гостем.
– Учора, пане, – у нестямі сказав Альбер, – я був вашим гостем, бо ще не знав, хто ви такий.
І Альбер зняв голос, щоб його могли почути в сусідніх ложах і в коридорі; справді, почувши сварку, всі, хто був у ложах, пооберталися, а люди, що проходили коридором, зупинилися за спиною в Бошана і Шато-Рено.
– Звідки ви тут узялися, мосьпане? – запитав граф Монте-Крісто, не виявляючи хвилювання. – Ви, либонь, із глузду зсунулися.
– У мене достатньо глузду, щоб збагнути вашу підступність і змусити вас зрозуміти, що я хочу відплатити за це, – сказав у нестямі Альбер.
– Мосьпане, я не розумію вас, – відказав граф Монте-Крісто. – Принаймні мені здається, що ви надто вже голосно балакаєте. Я тут у себе, мосьпане, і тут тільки я маю право знімати голос. Ідіть собі!
І граф Монте-Крісто владним порухом показав Альберові на двері.
– Я змушу самого вас вийти відціля! – сказав Альбер, конвульсивно бгаючи рукавичку, з якої граф очей не зводив.
– Гаразд, – спокійно сказав граф Монте-Крісто, – бачу ви хочете посваритися, мосьпане; та дозвольте дати вам пораду і постарайтеся її затямити: недобре супроводжувати виклик галасом. Галас не кожному личить, пане де Морсере.
Коли пролунало те ім'я, усі присутні під час тієї сварки загомоніли. Від учора Морсерове ім'я було у всіх на вустах.
Альбер найліпше від усіх і найперший утямив натяк і зробив було порух, щоб кинути рукавичку графові в обличчя, та Моррель зупинив його руку, а Шато-Рено і Бошан ухопили його за плечі, щоб він не перебрав міри.
Проте граф Монте-Крісто, не підводячись із місця, простягнув руку і вихопив із його пальців вогку і пожмакану рукавичку.
– Мосьпане, – грізно сказав він, – я вважаю, що цю рукавичку ви кинули мені, і я поверну вам її разом із кулею. А тепер забирайтеся відціля, а то я погукаю слуг, що викинуть вас за двері.
Заточуючись, мов п'яний, Альбер відступив на декілька кроків.
Моррель скористався цим і зачинив двері.
Граф Монте-Крісто знову взяв бінокль і притулив його до очей, наче нічого й не сталося.
Серце того чоловіка були вилляте з бронзи, а обличчя вирубане з мармуру.
Моррель нахилився до нього.
– Що ви йому зробили? – пошепки запитав він.
– Я? Нічого, принаймні особисто, – відказав граф Монте-Крісто.
– Але ж ця чудернацька сцена має якусь причину?
– Після скандалу з графом де Морсером бідолашний хлопчина здурів.
– Хіба ви маєте стосунок до цього?
– Гайде сповістила Палаті про зраду його батька.
– Авжеж, я чув, що грекиня, ваша невільниця, яку я бачив з вами в цій ложі, донька Алі-паші, – сказав Моррель. – Але не вірив цьому.
– Проте це таки правда.
– Тепер я все розумію, – сказав Моррель. – Цю сцену приготували заздалегідь.
– Чому так гадаєте?
– Я отримав записку від Альбера, де він просив бути сьогодні в Опері; він хотів, щоб я був свідком цієї образи, якої він збирався вам завдати.
– Може, і так, – незворушно відказав граф Монте-Крісто.
– І що ви учините з ним?
– З ким?
– З Альбером.
– Що я з ним учиню, з Альбером, Максимільяне? – тим самим тоном перепитав граф Монте-Крісто. – Завтра вранці я вб'ю його, і це така сама правда, як і те, що я бачу зараз вас і тисну вашу руку. Ось що я з ним учиню.
Моррель і собі потиснув руку графа Монте-Крісто і здригнувся, відчувши, що ця рука холодна і спокійна.
– Ох, пане графе, – сказав він, – його батько так любить його!
– Лиш не кажіть мені цього! – вигукнув граф Монте-Крісто, уперше виявивши, що він теж може гніватися. – А то я вб'ю його не відразу!
Вражений Моррель випустив його руку.
– Пане графе, пане графе! – сказав він.
– Любий Максимільяне, – урвав його граф Монте-Крісто, – послухайте, як гарно співає цю арію Дюпре:
О Матильдо, усолодо душі моєї...
Уявіть собі, я перший відкрив у Неаполі Дюпре і перший аплодував йому. Браво! Браво!
Моррель зрозумів, що більше розмовляти нема про що, і замовк.
За кілька хвилин дія скінчилася, і завіса упала.
У двері постукали.
– Прошу, – сказав граф Монте-Крісто, і в голосі його не вчувалося ані найменшого хвилювання.
Увійшов Бошан.
– Доброго вечора, пане Бошане, – сказав граф Монте-Крісто, наче він уперше зустрівся того вечора з газетярем. – Сідайте, будь ласка.
Бошан уклонився, увійшов і сів.
– Пане графе, – сказав він, – як ви, либонь, зауважили, я щойно супроводжував пана де Морсера.
– Із чого можна виснувати, – зареготавши, відказав граф Монте-Крісто, – що ви обідали разом. Я радий бачити, пане Бошане, що ви були стриманіші від нього.
– Пане графе, – сказав Бошан, – визнаю, що Альбер був неправий, утративши самовладання, і особисто перепрошую за це. Тепер, коли я перепросив, від мого імені, повторюю це, сподіваюся, ви як шляхетна людина не відмовитеся дати мені пояснення з приводу ваших стосунків із мешканцями Яніни; потім я скажу ще дещо з приводу тієї молодої грекині.
Граф Монте-Крісто зупинив його поглядом і порухом вуст.
– Ось і зруйновані всі мої надії, – засміявся він.
– Чому це? – запитав Бошан.
– А просто; всі ви вшанували мене репутацією ексцентричної людини; ви вважаєте, ніби я чи то Лара, чи то Манфред, чи лорд Рутвен; потім, коли моя ексцентричність вам набридла, ви нівечите створений вами образ і хочете зробити мене банальною людиною. Вимагаєте, щоб я став пересічним і вульгарним, одне слово, хочете від мене пояснень. Ох, пане Бошане, ви кепкуєте з мене!
– Проте, – відказав з погордою Бошан, – бувають такі випадки, коли честь вимагає...
– Мосьпане, – урвав Бошана його чудернацький співрозмовник, – від графа Монте-Крісто може вимагати чогось тільки граф Монте-Крісто. Тож, прошу вас, ні слова більш про це. Я роблю те, що мені хочеться, і повірте, це завжди буває добре.
– Шановний пане, – відказав Бошан, – так не поводяться з порядними людьми; честь потребує гарантій.
– Мосьпане, я сам – жива гарантія, – незворушно відказав граф Монте-Крісто, та очі його погрозливо спалахнули. – У нас в обох біжить у жилах кров, яку ми не проти пролляти, – оце наша взаємна гарантія. Передайте цю відповідь віконтові і скажіть йому, що завтра, перш аніж виб'є десяту, я дізнаюся про колір його крові.
– Тоді, – сказав Бошан, – мені залишається обговорити умови поєдинку.
– Вони мені байдужісінькі, мосьпане, – сказав граф Монте-Крісто, – і ви дарма турбуєте мене через таку дрібницю під час вистави. У Франції б'ються на шпагах, у колоніях воліють карабін, у Аравії застосовують кинджал. Скажіть вашому довірникові, що хоч я й ображений, та, бажаючи бути вже геть ексцентричним, надаю йому вибір зброї і без суперечок та заперечень згоден на все, геть на все, чуєте, навіть на поєдинок за жеребом, що завжди вважав безглуздям, проте зі мною це інша річ, – я певен, що переможу.
– Певні? – повторив Бошан, розгублено дивлячись на графа Монте-Крісто.
– Авжеж, – відказав граф Монте-Крісто, стенувши плечима. – А то не прийняв би виклику пана де Морсера. Я вб'ю його, так має статися, і так воно станеться. Прошу тільки, щоб ви сповістили сьогодні про вибір зброї і про місце поєдинку; я не люблю, коли мене змушують чекати.
– На пістолях, о восьмій годині ранку, у Венсенському лісі, – відказав Бошан, не тямлячи, з ким він розмовляє, – із зухвалим брехуном чи з надприродною істотою.
– Чудово, мосьпане, – сказав граф Монте-Крісто. – Тепер, коли ми вже про все домовилися, дозвольте мені, будь ласка, послухати виставу і порадьте вашому другові Альберові більше сюди не заглядати; непристойна поведінка тільки зашкодить йому. Нехай іде собі додому і вкладеться до ліжка.
Бошан пішов, нічогісінько не розуміючи.
– А тепер, – сказав граф Монте-Крісто, обернувшись до Морреля, – чи можу я розраховувати на вас?
– Звісно ж, – сказав Моррель, – я цілком до ваших послуг, пане графе, проте...
– Що ж?
– Для мене було б дуже важливо, пане графе, знати справжню причину...
– Тобто ви відмовляєтеся?
– Нітрохи.
– Справжню причину? – перепитав граф Монте-Крісто. – Цей хлопчина діє навмання і не знає її. Справжня причина відома тільки Богові й мені; та я даю вам слово честі, Моррелю, що Бог, який знає її, буде за нас.
– Цього досить, пане графе, – відказав Моррель. – Хто буде вашим другим секундантом?
– Я нікого не знаю в Парижі, кому міг би виявити цю честь, крім вас, пане Моррелю, і вашого зятя, Емманюеля. Гадаєте, він погодиться надати мені цю послугу?
– Я відповідаю за нього, як за самого себе, пане графе.
– Чудово! Це все, що мені треба. Тоді завтра о сьомій годину ранку в мене.
– Ми прийдемо.
– Тихіш! Підіймають завісу, послухаймо. Я ніколи не пропускаю жодної ноти з цієї вистави. Пречудова опера "Вільгельм Телль"!
XII. Ніч
Як водиться, граф Монте-Крісто зачекав, поки Дюпре проспіває свою славетну арію "За мною!", і тільки потім підвівся і вийшов із ложі.
Моррель попрощався з ним біля виходу, ще раз пообіцявши прийти до нього з Емманюелем точнісінько о сьомій годині ранку.
Потім, так само спокійний і так само усміхаючись, граф Монте-Крісто сів у ридван.
За п'ять хвилин він уже був удома.
Та треба було не знати графа, щоб не відчути стриманої люті в його голосі, коли він, увійшовши до свого кабінету, звелів муринові:
– Алі, мої пістолі з руків'ями зі слонової кістки!
Алі приніс скриньку, і граф Монте-Крісто почав ретельно розглядати зброю, що було цілком природно для чоловіка, котрий довіряє своє життя шматочкові олова.
То були пістолі особливого зразка, граф Монте-Крісто замовив їх, щоб вправлятися у стрілянині у себе вдома.