Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд)

Чарлз Діккенс

Сторінка 178 з 179

Останній погляд на пройдений шлях

От і добігає кінця розповідь про моє життя. Я оглядаюся ще раз, востаннє, перш ніж згорнути ці аркуші.

Я бачу себе поруч з Агнес на життєвому шляху. Я бачу наших дітей і наших друзів навколо нас; і я чую гамір багатьох голосів, небайдужих до мене.

Які обличчя найяскравіше виступають переді мною у мінливій юрбі? Ось вони, всі обертаються до мене, коли я запитую про це свої думки.

Ось моя бабуся, в товщих окулярах, старенька, років за вісімдесят, але все ще не згорблена. І в зимову погоду спокійнісінько прогулюється вона миль шість.

Завжди поряд із нею – Пеготті, моя добра стара нянька, також в окулярах. Вечорами вона працює, сідаючи біля самісінької лампи; але ніколи не сяде вона за роботу без воскового недогарка, рулетки в будиночку і робочої скриньки з зображенням собору Святого Павла на кришці.

Щоки і руки Пеготті, такі пружні та червоні в минулі дні мого дитинства, коли я дивувався, чому птахи не клюють їх замість яблук, тепер вкрилися зморшками; а очі її, які колись затемнювали все її обличчя, тепер трохи вицвіли (хоча вони все ще виблискують). Зате її грубий вказівний палець, що колись нагадував мені кишенькову тертушку для мускатних горіхів, лишився незмінним, і коли моя молодша дитина, переходячи нерівними кроками від моєї бабусі до старої няні, силкується спіймати цей палець, я ясно уявляю собі нашу маленьку блендерстонську вітальню, де я вчився ходити. Бабуся моя тепер винагороджена за своє давнє розчарування. Вона – хресна мати Бетсі Тротвуд, яка справді живе на цьому світі; і Дора (наступна по черзі наша дочка) каже, що бабуся занадто пестить її сестру.

Щось величезне лежить у Пеготті в кишені. Це не що інше, як книжка про крокодилів; вона тепер стала досить ветхою; аркуші подерті і підшиті в багатьох місцях; але Пеготті показує її дітям, як коштовну реліквію. Цікаво спостерігати, як моє власне дитяче обличчя витріщає на мене оченята з-за цих страшних пригод крокодила, і сам я при цьому пригадую свого давнього знайомого, Брукса із Шеффільда.

Серед моїх дітей, у цей літній канікулярний час, бачу я старого, що робить величезних зміїв і стежить за їхнім польотом у повітрі з захопленням, що його жодними словами не передати. Він із захватом вітає мене і шепоче, киваючи головою і підморгуючи:

– Тротвуде, ви будете раді почути, що я закінчу мемуари, коли в мене не буде інших справ, і що ваша бабуся – найдивовижніша жінка в світі, сер!

Хто ця згорблена леді, як спирається на палицю? На її обличчі ще помітні сліди колишньої пихи і краси, змішані з ознаками роздратованого, розладнаного розуму. Вона – в саду, і біля неї стоїть смаглява худорлява зів'яла жінка з білим шрамом на губі. Послухаймо, що вони кажуть.

– Розо, я забула прізвище цього джентльмена.

Роза схиляється над нею і називає:

– Містер Копперфілд.

– Я рада бачити вас, сер. З жалем помічаю, що ви в жалобі. Сподіваюся, час утішить вас.

Нетерпляча супутниця дорікає їй, нагадує, що я не в жалобі, радить їй подивитися ще раз, намагається підвести її.

– Ви бачили мого сина, сер, – говорить старша леді. – Чи ви помирилися?

Вона пильно поглядає на мене, притискує руку до чола і стогне. Раптом вона скрикує жахливим голосом.

– Розо, підійдіть до мене! Він помер!

Роза стає навколішки біля її ніг, і то пестить її, то лає її, то люто скрикує: "Я любила його краще, ніж ви!", то намагається заспокоїти її, наче хвору дитину. Так я залишаю їх; так я завжди зустрічаю їх; так проводять вони весь свій час, рік за роком.

Що це за корабель пливе з Індії, і що це за англійська леді, заміжня за сварливим старим шотландським Крезом[31] з величезними обвислими вухами? Невже це Джулія Мілз?

Справді, це Джулія Мілз, гнівлива і прекрасна. Темношкірий чоловік приносить їй візитні картки і листи на золотому блюді. Жінка мідного кольору, у полотняному вбранні, з барвистою хустинкою на голові, подає їй сніданок у пишний будуар. Але Джулія Мілз не пише тепер щоденника, не співає панахид по коханню; безнастанно свариться вона зі старим шотландським Крезом – подобою жовтого ведмедя з вичиненою шкірою. Джулія втопає в грошах по самісіньке горло, вона говорить і думає тільки про золото. Мені вона більше подобалася в пустелі Сахарі.

А може, це і є пустеля Сахара? Бо хоч у Джулії розкішний будинок, великосвітські гості і пишні обіди щодня, але я не бачу зелених паростків навколо неї; нічого, що могло б дати плоди чи квіти. Бачу я, що Джулія називає "товариством"; постійний гість її – містер Джек Мелдон, він приходить зі своєї купленої посади, глузує з руки, що дала йому цю посаду, і розмовляє зі мною про доктора, як про таку чарівну античну руїну. Але якщо товариством назвати таких порожніх джентльменів і леді, Джуліє, і якщо аристократизм означає явну байдужість до всього, що може поліпшити людство, то тоді, мабуть, ми загубились у цій пустелі Сахарі, і краще нам скоріше забратися звідси!

А ось і доктор, наш незмінний добрий друг; він працює над своїм словником (десь біля літери Д) і щасливий своїм домом і дружиною. Там і Старий Солдат, але вплив її значно менший, аніж за давноминулих часів.

У своїх апартаментах в Темплі, заклопотаний, зустрічає мене мій любий старий Тредльс. Волосся його (там, де нема лисини) стало ще більш бунтівним від постійного тиску перуки. Стіл його завалений товстими пачками паперів; озираючись, я кажу:

– Якби Софі була тепер твоїм клерком, Тредльсе, їй би довелося багато попрацювати.

– Маєш рацію, мій любий Копперфілде. А все-таки, то були пречудові дні, у Гольборнському суді! Хіба не так?

– Коли вона передвіщала, що ти будеш суддею? Але ж про це не говорило ціле місто.

– В усякому разі, – каже Тредльс, – якщо я колись буду суддею...

– Та облиш, ти знаєш, що будеш.

– Гаразд, мій любий Копперфілде. Коли я буду суддею, я буду розповідати, як передвіщав це.

Ми йдемо плече до плеча. У Тредльса сімейний обід. Святкують день народження Софі; дорогою Тредльс розповідає про добробут, яким він тішиться.

– Мені справді пощастило, мій любий Копперфілде, зробити все, що лежало в мене на душі. Ось преподобний отець Горацій отримує тепер чотириста п'ятдесят фунтів річного прибутку. Два наші сини дістають найкращу освіту і славляться за найкращих учнів і взагалі чудових хлопців. Троє з дівчат дуже вдало вийшли заміж; інші троє живуть з нами; а ще три хазяйнують у будинку отця Горація після смерті місіс Крулер. І всі щасливі.

– За винятком...

– За винятком красуні, – каже Тредльс. – Так. Таке лихо, що їй спало на думку вийти заміж за такого негідника. Але він їй замилив очі. А втім, тепер вона спокійно живе в нашому домі, і ми спекалися його. Може, пощастить нам збадьорити її знову.

Будинок Тредльса – це один з тих будинків – або принаймні подібний до них – що їх вони з Софі розглядали під час своїх вечірніх прогулянок. То великий будинок, але Тредльс тримає свої папери в своїй туалетній кімнаті по сусідству з черевиками. Він і Софі притулились у горішніх кімнатах, віддавши найкращі спальні для красуні та дівчат. Нема в цілому будинку порожнього місця; я не здатний полічити дівчат, які з того чи іншого приводу завжди перебувають тут. Ось і тепер, коли ми сходимо на ґанок, ціла юрба їх вибігає з дверей і осипає Тредльса нескінченними поцілунками, доки йому не спирає подих. Бідолашна красуня-вдова оселилась у нього навічно з маленькою дочкою. За обіднім столом у день народження Софі сидять три заміжні сестри зі своїми трьома чоловіками, та ще один з братів одного з чоловіків, та ще кузен іншого чоловіка, та ще сестра іншого чоловіка, яка, здається мені, заручена з тим кузеном. Тредльс, такий простий і добродушний друг мій, як і завжди, сидить у кінці величезного столу, наче справжній патріарх; а з протилежного кінця Софі променисто посміхається йому. Між ними – привітний простір, який виблискує тепер, безперечно, не британським металом.

Тепер, коли я завершую свою працю, придушуючи бажання затриматися ще на цих сторінках, всі ці обличчя зникають у тумані. Але над ними й за ними сяє одне обличчя, немов небесне світло. І це обличчя залишається.

Я обертаю голову і бачу його поруч зі мною, прекрасне і ясне. Моя лампа горить слабко, і я писав до глибокої ночі; але мила супутниця, без якої я був би ніщо, сидить тут, біля мене.

О, Агнес! О, душа моя, хай буде твоє обличчя біля мене, коли я справді завершу своє життя; коли справжні люди і речі затьмаряться перед моїми очима, наче тіні, що їх я тепер залишаю, хай все ще будеш ти біля мене, вказуючи рукою на небо

Примітки

1

В Англії тих часів були поширені забобони, ніби дитяча "сорочка" (тобто плодовий міхур), пов'язана на шию, рятує моряка від втоплення і катастроф.

2

Люгер – невеликий вітрильник, що має дві або три щогли.

3

Хам (англ. Ham, вимовляється Гем) – за біблійною легендою, ім'я одного з синів Ноя.

4

За тих часів ще не було сірників.

5

Бідл – дрібний чиновник чи церковний наглядач в Англії ХVIII-XIX ст.

6

В оригіналі тут гра слів, що її неможливо перекласти: "steer" і "rudder" в англійській мові однаково означають "стерно".

7

Квінтус Рошус Галус, римський актор II сторіччя до н.е., талановитий мім, народжений в рабстві, завдяки своїм талантам купив собі волю і став відомим оратором та актором, розбагатів. "Юним Рошусом" називали Вільяма Бетті, 1791-1874, актора-вундеркінда.

8

Murderer – (англ.) убивця.

9

"Auld Lang Syne" – відома шотландська пісня на вірші Роберта Бернса.

10

Есквайр – титул осіб "благородного" походження, на листах ставиться після імені адресата.

11

В оригіналі – гра співзвучних слів: Davy і daisy – останнє англійською означає "маргаритка".

12

В.Шекспір "Макбет", акт III, сцена 4, р. 107-8.

13

Іксіон – міфологічний герой, який на покарання за любов до богині Гери був прив'язаний до колеса.

14

Гра слів, що її не можна перекласти: анекдотичний англієць уживає замість "Воn soir" англійське "Воb swar", що означає – "Боб вилаявся".

15

З XIII по XIV ст., коли на троні Англії послідовно були королі Едуард I, ІI, ІІІ.

16

Молодший клерк – "articled clerc" – практикант в юридичній установі Англії, який замість платні отримує можливість навчатися юридичній професії високого рангу.

17

Лари – божества в давньоримській релігії.