Не було ніякого сумніву, Данґляр боронився як ница, та певна себе людина, котра каже якщо й не всю правду, то принаймні частку правди, не від сумління, звісно, а від страху. Та що потрібно було Альберові? Не більший чи менший ступінь Данґлярової вини чи вини графа Монте-Крісто, а людина, що відповіла б за образу, людина, що прийняла б виклик, а було цілком зрозуміло, що Данґляр виклику не прийме.
І все те, що встигло вже забутися чи пройшло непомічене, виразно поставало перед його очима і воскресало в його пам'яті. Граф Монте-Крісто знав усе, якщо він купив доньку Алі-паші; а знаючи все, він порадив Данґлярові написати до Яніни. Дізнавшись про відповідь, він погодився познайомити Альбера з Гайде; коли вони опинилися в її товаристві, він звів річ про смерть Алі і не заважав Гайде розповідати (причому, либонь, у тих кількох словах, що він ото сказав їй грецькою, був наказ приховати від Альбера, що йдеться про його батька), та й хіба не просив він Альбера не промовляти у присутності Гайде наймення його батька? Урешті, він завіз Альбера до Нормандії саме на ту пору, як мав вибухнути скандал. Не було вже сумніву, що все це було зроблено свідомо, граф Монте-Крісто, звісно ж, був у змові з ворогами його батька.
Альбер одпровадив Бошана вбік і поділився з ним цими міркуваннями.
– Правда ваша, – відказав газетяр. – Данґляра у всьому цьому стосується лиш грубий, матеріальний бік справи, тож пояснень ви повинні вимагати від графа Монте-Крісто.
Альбер обернувся.
– Мосьпане, – сказав він Данґлярові, – ви повинні зрозуміти, що я ще не прощаюся з вами; проте мені необхідно знати, наскільки ваші звинувачення справедливі, і, щоб упевнитися в цьому, я негайно їду до графа Монте-Крісто.
І, вклонившись банкірові, він вийшов разом із Бошаном, навіть не глянувши на Кавальканті.
Данґляр провів їх до дверей і на порозі ще раз запевнив Альбера, що в нього нема ніякої особистої підстави, щоб почувати ненависть до графа де Морсера.
XI. Образа
Вийшовши від банкіра, Бошан зупинився.
– Я сказав вам, Альбере, – мовив він, – що вам слід вимагати пояснень від графа Монте-Крісто.
– Авжеж, от ми і їдемо до нього.
– Одну хвилинку; передніше, ніж їхати до графа, подумайте.
– Про що мені ще думати?
– Про серйозність цього кроку.
– Хіба він серйозніший, аніж мій візит до Данґляра?
– Та ж певно, Данґляр людина ділова, а ділові люди, як ви знаєте, знають ціну своїм скарбам, тож на поєдинок виходять неохоче. Граф Монте-Крісто, навпаки, джентльмен, принаймні позірно; та чи не підозрюєте ви, що під зовнішністю джентльмена криється убивця?
– Я боюся тільки одного: що він відмовиться від поєдинку.
– Не турбуйтеся, – відказав Бошан, – він вийде на поєдинок. І боюся, що битися він буде аж надто добре, бережіться!
– Друже, – сказав Альбер з ясною усмішкою, – мені це й треба; і найбільше щастя для мене – бути вбитим за батька: це всіх нас порятує.
– Це уб'є вашу матір!
– Бідолашна матінка, – сказав Альбер, провівши долонею по очах, – так, я знаю; та нехай вона вже помре від горя, а не від ганьби.
– То ваше рішення непохитне, Альбере?
– Так.
– То їдьмо! Та чи певні ви, що ми його застанемо?
– Він повинен був виїхати услід за мною і, либонь, уже в Парижі.
Вони посідали в кабріолет і подалися на Єлисейські Поля.
Бошан хотів піти сам, та Альбер зауважив йому, що оскільки поєдинок цей не зовсім звичайний, то він може собі дозволити порушити етикет.
Почуття, що спонукало Альбера, було таке святе, що Бошанові залишалося тільки улягати усім його бажанням; отож він поступився й обмежився тим, що пішов за своїм другом.
Альбер майже бігцем пробіг од брами до ґанку. Там його зустрів Батістен.
Граф Монте-Крісто справді повернувся; він попередив Батістена, що його ні для кого нема вдома.
– Його ясновельможність бере ванну, – сказав Батістен Альберові.
– А після ванни?
– Він обідатиме.
– А по обіді?
– Відпочиватиме.
– А потім?
– Поїде в Оперу.
– Ви певні цього? – запитав Альбер.
– Авжеж, він звелів подати коней рівно о восьмій годині.
– Чудово, – сказав Альбер, – мені більше й не треба нічого.
І обернувся до Бошана.
– Якщо вам потрібно кудись піти, Бошане, підіть негайно; якщо у вас на сьогоднішній вечір призначене якесь побачення, відкладіть його на завтра. Ви самі розумієте, я розраховую, що ви поїдете зі мною в Оперу. Як пощастить, візьміть із собою й Шато-Рено.
Бошан попрощався з Альбером, пообіцявши зайти по нього за чверть до восьмої.
Повернувшись додому, Альбер послав попередити Франца, Дебре і Морреля, що дуже просить їх зустрітися з ним цього вечора в Опері.
Потім він пішов до своєї матері, яка після всього, що сталося напередодні, звеліла нікого не приймати і замкнулася у своєму покої. Він застав її в ліжку, приголомшену скандалом, що вибухнув нещодавно.
Прихід Альбера вплинув на Мерседес так, як і слід було чекати: вона стиснула синову руку і вибухнула риданнями. Проте від тих сліз їй полегшало.
Альбер стояв, мовчки схилившись над нею. Із його блідого обличчя і насуплених брів було видно, що рішення помститися дедалі дужче охоплює його душу.
– Матінко, – сказав він, – ви не знаєте, є в пана де Морсера вороги?
Мерседес здригнулася; вона помітила, що Альбер не сказав "у мого батька".
–Друже мій, – відказала вона, – у людей, що посідають таке становище, як граф, буває чимало прихованих ворогів. Очевидні вороги, як ти розумієш, іще не найбільш небезпечні.
– Так, я знаю, тож сподіваюся на вашу проникливість. Я знаю, від вас ніщо не заховається!
– Чому ти кажеш це мені?
– Та ж ви помітили, наприклад, як під час балу граф Монте-Крісто не захотів нічого їсти в нашому домі.
Мерседес затремтіла і звелася на ліжку.
– Граф Монте-Крісто! – вигукнула вона. – А який стосунок це має до того, про що ти питаєш мене?
– Ви ж знаєте, матінко, що граф Монте-Крісто дотримується східних звичаїв, а на Сході ніколи нічого не п'ють і не їдять у домі ворога, щоб зберегти за собою право помститися.
– Граф Монте-Крісто наш ворог? – запитала Мерседес, пополотнівши мов смерть. – Хто це тобі сказав таке? Чому? Ти мариш, Альбере. Від графа Монте-Крісто ми бачили тільки увагу. Граф Монте-Крісто порятував тобі життя, і ти сам познайомив нас із ним. Благаю тебе, Альбере, прожени цю думку. Раджу тобі, навіть прошу тебе: збережи його дружбу.
– Матінко, – понуро дивлячись на неї, запитав Альбер, – у вас є причини, щоб милувати цього чоловіка?
– У мене! – вигукнула Мерседес, умить зашарівшись, а потім ще дужче збліднувши.
– Авжеж, – сказав Альбер, – ви просите мене милувати цього чоловіка, тому що ми можемо чекати від нього тільки зла, правда?
Мерседес здригнулася і допитливо глянула на сина.
– Дивні речі ти кажеш! – мовила вона. – Звідки в тебе таке упередження? Що ти маєш проти графа? Три дні тому ти гостював у нього в Нормандії, три дні тому я його вважала, та й ти вважав, найліпшим твоїм другом.
Іронічна посмішка промайнула на Альберових вустах. Мерседес помітила ту посмішку й інстинктом матері й жінки вгадала все; та була вона обережна і сильна духом, тож приховала своє збентеження і тривогу.
Альбер мовчав; трохи згодом графиня заговорила знову.
– Ти прийшов дізнатися, як я почуваюся, – сказала вона, – не буду приховувати, друже мій, що недобре. Залишся зі мною, Альбере, мені так тяжко самій.
– Матінко, – сказав юнак, – ніколи я вас не покинув би, якби не нагальна, невідкладна справа.
– Що ж, – зітхнувши, відказала Мерседес, – нічого не вдієш! Іди, Альбере, не хочу я робити тебе рабом твоїх синівських почуттів.
Альбер удав, що не почув тих слів, тож попрощався з матір'ю і вийшов. Не встиг він зачинити за собою двері, як Мерседес послала по слугу, якому особливо довіряла, і звеліла йому йти назирці за Альбером скрізь, хоч куди той пішов би, і відразу ж про все сповіщати їй.
Потім вона погукала покоївку і, хоч почувалася кволою, все ж таки вбралася, щоби бути про всяк випадок готовою.
Доручення, яке вона дала слузі, неважко було виконати. Альбер пішов у свої покої й убрався з особливою ретельністю. За десять хвилин до восьмої прийшов Бошан; він уже бачився з Шато-Рено, і той пообіцяв бути на своєму місці, у перших рядах крісел, ще до того, як піднімуть завісу.
Юнаки посідали до Альберового ридвана, і той, не приховуючи, куди прямує, голосно звелів:
– В Оперу!
Палаючи нетерпінням, він увійшов у театр ще до початку вистави.
Шато-Рено вже сидів у своєму кріслі; оскільки Бошан про все його вже попередив, Альберові не довелося давати йому ніяких пояснень. Поведінка сина, що прагне помститися за батька, була така природна, що Шато-Рено й не намагався переконати його й обмежився заявою, що він до його послуг.
Дебре ще не було, та Альбер знав, що він рідко пропускає вистави в Опері. Поки не підняли завіси, Альбер вештався театром. Він сподівався зустріти графа Монте-Крісто або в коридорі, або на сходах.
Дзвінок змусив його повернутися, і він умостився у своєму кріслі, поміж Шато-Рено і Бошаном.
Та очі його не відривалися від ложі поміж колонами, що під час першої дії вперто залишалася зачинена.
Аж на початку другого акту, коли Альбер уже всоте поглянув на годинника, двері ложі відчинилися, і граф Монте-Крісто, весь у чорному вбранні, увійшов і сперся на бар'єр, озираючи глядацьку залу; за ним увійшов Моррель, шукаючи поглядом сестру і зятя. Він побачив їх у ложі бельетажу і кивнув їм.
Озираючи залу, граф Монте-Крісто помітив бліде обличчя і палаючі очі, що наполегливо шукали його погляду; звісно ж, він упізнав Альбера, та, побачивши його похмуре обличчя, удав, ніби не помітив його. Нічим не зрадивши своїх думок, він сів, дістав із чохла бінокль і почав дивитися у протилежний бік.
Та, удавши, ніби він не помічає Альбера, граф Монте-Крісто все ж таки не втрачав його з поля зору, і коли другий акт скінчився і завіса впала, від його пильного і непомильного погляду не сховалося те, що Альбер вийшов із партеру в супроводі двох своїх друзів.
Потім обличчя його промайнуло у дверях сусідньої ложі. Граф Монте-Крісто відчував, що гроза зближається, тож, почувши, як обернувся ключ у дверях його ложі, він уже до всього був готовий, хоча тієї миті весело розмовляв із Моррелем.
Двері відчинилися.
Лиш тоді граф Монте-Крісто обернувся й угледів блідого і тремтливого Альбера; позаду нього стояли Бошан і Шато-Рено.
– Ага, ось і мій вершник примчав, – вигукнув він із тією лагідною поштивістю, якою зазвичай відрізнялося його привітання від умовної світської ґречності.