– Коло дверей на мене чекав той кур'єр, що відімкнув мені ложу. Він припровадив мене коридорами до маленьких дверей, що виходили на вулицю Вожірар. Я вийшов збурений і заразом захоплений, прошу вибачення, Альбере, збурений за вас, захоплений шляхетністю тієї дівчини, що відплатила за свого батька. Авжеж, присягаюся, Альбере, хоч звідки походило б це викриття, скажу таке: може, воно походить і від ворога, та цей ворог є лиш знаряддям у руці Божій.
Альбер сидів, понуривши голову на руки; він звів лице, що було мокре від сліз і палало від сорому, і вхопив Бошана за руку.
– Друже, – сказав він, – життю моєму край; звісно, мені залишається не повторювати разом із вами, що цього удару завдала мені рука Божа, а шукати людину, котра переслідує мене своєю ненавистю; коли я її знайду, то уб'ю її або ж вона уб'є мене, і я розраховую на вашу дружню поміч, Бошане, якщо тільки зневага не вигнала дружбу з вашого серця.
– Зневага, друже мій? Хіба винні ви в цьому нещасті? Ні, слава Господові, минулися вже ті часи, коли несправедливий звичай змушував дітей відповідати за вчинки їхніх батьків. Пригадайте всеньке ваше життя, Альбере; щоправда, воно дуже юне, та не було чистішого світанку, ніж досвіток вашого життя! Ні, Альбере, повірте мені: ви молоді, заможні, їдьте із Франції! Усе швидко забувається в цьому величезному Вавилоні, де життя бурхає, а смаки міняються мало не щодня; роки за три ви повернетеся з дружиною, якоюсь російською князівною, і ніхто не згадає, що було вчора, а вже тим паче про те, що було шістнадцять років тому.
– Дякую вам, любий мій Бошане, дякую за добрі почуття, що підказали вам цю пораду, та це неможливо. Я висловив вам моє бажання, а тепер, якщо треба, заміню слово "бажання" словом "воля". Те, що, на вашу думку випливає з Божої волі, насправді, як мені видається, випливло не з такого чистого джерела. Як на мене, мушу зізнатися, Божа воля тут ні до чого, і це тому що замість невидимого і невідчутного провісника небесних винагород і кар я знайду видиму і відчутну особу, якій я помщуся, присягаюся, за все, чого я зазнав упродовж цього місяця. Тепер, повторюю, Бошане, я хочу повернутися до людського світу, матеріального світу. І якщо ви, як ви оце кажете, і досі мій друг, то допоможіть мені знайти ту руку, що завдала такого удару.
– Гаразд! – відказав Бошан. – Як ви так хочете, щоб я спустився на землю, то я зроблю це; якщо ви хочете розпочати пошуки ворога, я шукатиму його разом із вами. І я знайду його, тому що моя честь вимагає цього майже так само, як і ваша.
– Тоді, Бошане, ми повинні розпочати ці пошуки негайно, цієї ж миті. Кожна хвилина зволікання здається мені вічністю; донощик ще не покараний; отож, він може сподіватися, що й не зазнає покарання; та, честю присягаюся, він дуже помиляється!
– Послухайте, Морсере...
– Бачу, Бошане, що ви знаєте щось; ви повертаєте мене до життя!
– Достеменно я нічого не знаю, Альбере, та все ж таки це кволий пломінець у пітьмі, тож якщо ми підемо на нього, він може, припровадить нас до мети.
– То кажіть уже! Я палаю від нетерпіння.
– Я розповім вам те, про що не хотів казати, як повернувся з Яніни.
– Слухаю.
– Ось що там сталося, Альбере. Я, звісно, звернувся по інформацію до першого банкіра в місті; тільки я завів річ про цю справу і навіть перш аніж устиг назвати ім'я вашого батька, він сказав:
"Я здогадуюся, що привело вас до мене".
"Як?"
"Тижнів зо два тому чи й менш у мене допитувалися про цю справу".
"Хто?"
"Один паризький банкір, мій кореспондент".
"А звати його?"
"Данґляр".
– Данґляр! – вигукнув Альбер. – А й правда, він давно вже переслідує мого бідолашного батька своєю заздрісною злобою; він вважає себе демократом, проте не може простити графові де Морсерові його перства. І цей шлюб, який бозна-чому не відбувся... авжеж!
– Розслідуйте це, Альбере, тільки не гарячкуйте передчасно, і якщо це так...
– Якщо це так, – вигукнув Альбер, – то він заплатить мені за всі мої страждання!..
– Не поривайтеся так, адже він уже немолодий чоловік.
– Я буду зважати на його вік так, як зважав він на честь моєї родини. Якщо він ворог мого батька, то чому не напав він на нього відкрито? Він злякався, що зустрінеться віч-на-віч зі справжнім чоловіком!
– Альбере, я вас не засуджую, а тільки стримую; обережніше!
– Не бійтеся; втім, ви будете супроводжувати мене, Бошане, про такі речі слід казати у присутності свідків. Сьогодні ж таки, якщо винен Данґляр, помре Данґляр, або помру я. Нехай йому дідько, Бошане, я влаштую бучний похорон моїй честі!
– Гаразд, Альбере. Вирішивши отаке, потрібно негайно втілювати своє рішення. Хочете податися до Данґляра? Гайда.
Вони найняли кабріолет. Підкотивши до Данґлярового дому, вони побачили коло брами ридван і слугу Андреа Кавальканті.
– Це добре! – похмуро сказав Альбер. – Якщо Данґляр відмовиться прийняти виклик, я вб'ю його зятя. Князь Кавальканті не може не битися!
Банкірові доповіли про їхній візит, і він, почувши Альберове ім'я і знаючи про все, що сталося напередодні, звелів сказати, що не приймає. Та було вже пізно, тому що Альбер пішов услід за слугою; почувши ту відповідь, він відчинив двері й разом із Бошаном увійшов до банкірового кабінету.
– Послухайте, мосьпане! – вигукнув Данґляр. – Хіба я вже не господар у моєму домі й не можу вітати чи не вітати гостей, коли мені хочеться? Мені здається, ви забули про це.
– Ні, шановний пане, – відтяв люто Альбер, – бувають такі обставини, коли декотрих відвідувачів не можна не приймати, якщо не хочеш набути слави боягуза, – звісно ж, цей вихід у вас є.
– Що ви хочете від мене, мосьпане?
– Я хочу, – сказав Альбер, підходячи до нього й удавши, що не помічає Кавальканті, який стояв біля коминка, – запропонувати вам зустрітися зі мною в затишній місцині, де нас ніхто не потурбує хвилин із десять; більше нічого я не прошу; і з двох осіб, що зустрінуться там, один залишиться на місці.
Данґляр пополотнів. Кавальканті поворухнувся. Альбер обернувся до нього.
– Будь ласка, – сказав він, – якщо бажаєте, пане графе, то теж приходьте, адже ви маєте на це цілковите право, ви ж бо вже член родини, і я призначаю такі побачення кожному, хто захоче прийти.
Кавальканті приголомшено зиркнув на Данґляра, і той, зібравшись на силі, підвівся і став поміж ними. Альберів наскок на Андреа викликав у нім надію, що причина цього візиту не та, яку він припустив спершу.
– Послухайте, мосьпане, – сказав він Альберові, – якщо ви шукаєте сварки з графом за те, що я волію його, а не вас, то попереджаю вас, що передам цю справу королівському прокуророві.
– Помиляєтеся, мосьпане, – похмуро посміхнувшись, відказав Альбер, – мені ваше весілля анідесь, і звернувся я до пана Кавальканті лиш тому, що мені здалося, ніби в нього з'явилося бажання встряти до нашої розмови. Втім, правда ваша, сьогодні я ладен посваритися з будь-ким, та не турбуйтеся, пане Данґляре, першість залишиться за вами.
– Мосьпане, – відказав Данґляр, пополотнівши від гніву і страху, – попереджаю вас, що я вбиваю скаженого пса, зустрівши його на моєму шляху, і не лише не вважаю себе винним, а й, навпаки, певен, що в такий спосіб роблю послугу суспільству. Тож якщо ви сказилися і збираєтеся вкусити мене, попереджаю вас: я вб'ю вас і не шкодуватиму за цим. Хіба винен я, що ваш батько зазнав такої ганьби?
– Авжеж, негіднику! – вигукнув Альбер. – Ти винен у цім!
Данґляр позадкував.
– Я винен? Я? – перепитав він. – Та ви з глузду зсунулися! Хіба я знаю історію Греції? Хіба це я мандрував усіма тими краями? Хіба це я порадив вашому батькові видати янінські замки, зрадити...
– Замовкніть! – процідив крізь зуби Альбер. – Може, і не ви особисто зняли цю бучу, та саме ви підступно улаштували це лихо.
– Я?
– Авжеж, ви! Звідки пішли ці чутки?
– Мені здається, у газеті це зазначалося: з Яніни, звідки ж іще!
– А хто писав у Яніну?
– У Яніну?
– Авжеж! Хто писав і допитувався про мого батька?
– Гадаю, нікому не забороняється писати в Яніну.
– Принаймні писала тільки одна особа.
– Тільки одна?
– Так, і ця особа – то були ви.
– Звісно, я писав: мені здається, якщо видаєш заміж свою доньку за юнака, то дозволяється збирати відомості про родину цього парубка; це не лише право, а й обов'язок.
– Ви писали, пане, – сказав Альбер, – пречудово знаючи, яка буде відповідь.
– Присягаюся вам, – вигукнув Данґляр з почуттям щирої певності, що випливала, може, не так зі страху, який охопив його, а з жалості, яку він у глибині душі почував до цього сердешного хлопчини, – мені й на думку не спало б писати в Яніну. Хіба я знав про лихо, що спіткало Алі-пашу?
– То вам хтось порадив написати туди?
– Авжеж.
– Вам порадили?
– Так.
– Хто? Кажіть хутчій... зізнавайтеся...
– Будь ласка; якось я розмовляв про минуле вашого батька і зауважив, що джерело його маєтку нікому не відоме. Особа, що з нею я розмовляв, запитала, де ваш батько набув той маєток. Я відказав: у Греції. Тоді вона мені сказала: напишіть у Грецію.
– А хто вам порадив таке?
– Ваш друг, граф Монте-Крісто.
– Граф Монте-Крісто порадив вам написати в Яніну?
– Авжеж, то я й написав. Хочете переглянути моє листування? Я вам покажу його.
Альбер із Бошаном перезирнулися.
– Шановний пане, – сказав Бошан, що досі мовчав, – ви звинувачуєте пана графа, знаючи, що його зараз нема в Парижі й він не може нічого сказати на своє виправдання.
– Я нікого не звинувачую, мосьпане, – відказав Данґляр, – я просто розповідаю, як усе діялося, і ладен повторити у присутності графа Монте-Крісто все, що я оце сказав.
– І пан граф знає, яку відповідь ви отримали?
– Я показав йому відповідь.
– Він знає, що мого батька звали Фернан і що прізвище його Мондего?
– Авжеж, я йому давно про це казав; одне слово, учинив я тільки те, що кожен зробив би на моєму місці, може, навіть і набагато менше. Коли наступного дня після отримання цієї відповіді ваш батько, за порадою графа Монте-Крісто, приїхав до мене й офіційно попросив для вас руки моєї доньки, як це водиться на світі, коли хочуть вирішити питання остаточно, я відмовив йому, відмовив рішуче, це правда, проте без жодних пояснень, без скандалу. Та й справді, нащо мені розголос? Яке мені діло до честі чи безчестя пана де Морсера? Адже це не впливає на зростання чи зниження курсу?
Альбер відчув, як лице його зашарілося.