– Слова, що ладні були злетіти з тих гожих вуст, означали для нього життя або смерть; решта зібрання була так здивована і зацікавлена появою незнайомки, що порятунок чи загибель пана де Морсера вже посідали не таке важливе місце в їхніх думках.
Голова звелів дівчині сісти, та вона похитала головою. Граф упав у свій фотель, бо ноги відмовлялися йому служити.
"Мосьпані, – сказав голова, – ви писали комісії, що бажаєте сповістити відомості про події в Яніні й заявляли, що були свідком тих подій".
"Це правда", – відказала незнайомка з тим чарівним смутком і тією мелодійністю голосу, якою відзначається мова усіх мешканців Сходу.
"Проте, – сказав голова, – дозвольте зауважити, що ви були тоді надто молоді".
"Мені було натоді чотири роки; та оскільки то були надзвичайно важливі для мене події, то я не забула жодної подробиці й жодна дрібниця не стерлася з моєї пам'яті".
"Та чим же були такі важливі для вас ті події і хто ви, що ця катастрофа справила на вас таке глибоке враження?"
"Ішлося про життя і смерть мого батька, – відказала дівчина, – я Гайде, донька Алі-Тебеліна, янінського паші, і Василікі, його улюбленої дружини".
Скромний і заразом гордовитий рум'янець, яким зашарілося її личко, її полум'яний погляд і величавість її слів справила невимовне враження на зібрання.
Граф де Морсер із таким жахом дивився на неї, наче під ногами у нього раптом розступилася земля.
"Шановна пані, – сказав тоді голова, шанобливо їй уклонившись, – дозвольте тоді поставити вам одне запитання, що нітрохи не означає сумніву з мого боку, і це буде останнє моє запитання: чи можете ви підтвердити вашу заяву?"
"Так, можу, – відказала Гайде, діставши зі складок своєї сукні запахущу єдвабну торбинку, – ось свідоцтво про моє народження, яке склав мій батько і підписали його воєначальники; ось свідоцтво про моє хрещення, адже мій батько дав згоду на те, щоб я виховувалася згідно з вірою моєї матері; на цьому свідоцтві стоїть печатка великого примаса Македонії й Епіру; ось урешті, і це, либонь, найважливіший документ, свідоцтво про продаж мене і моєї матері вірменському купцеві Ель-Коббірові французьким офіцером, який у своїй мерзенній оборудці з Портою обумовив собі, як частку від здобичі, дружину і доньку свого добродійника і продав їх за тисячу капшуків, тобто за чотириста тисяч франків".
Граф аж позеленів, а очі його наллялися кров'ю, коли пролунали ці страшенні звинувачення, які зібрання вислухало у зловісному мовчанні.
Гайде була спокійнісінька, та у тому своєму спокої вона здавалася ще грізнішою, ніж інша була б у гніві; потім вона простягнула голові свідоцтво про продаж, написане арабською мовою.
Оскільки передбачали таку можливість, що декотрі з наданих паперів можуть виявитися написані арабською, новогрецькою чи турецькою мовою, то на засідання викликали перекладача, що служив у Палаті; по нього послали.
Один зі шляхетних перів, який знав арабську, яку вивчив під час великого єгипетського походу, стежив очима за читанням пергаменту, тоді як перекладач виголошував його вголос:
"Я, Ель-Коббір, торговець невільниками і постачальник для гарему його величності султана, засвідчую, що отримав од франкського можновладця графа Монте-Крісто, для вручення падишахові, смарагд, який оцінили на дві тисячі капшуків, як оплату за молоду невільницю-християнку, що має одинадцять років зроду, на ймення Гайде, визнану доньку покійного Алі-Тебеліна, янінського паші, і Василікі, його улюбленої дружини, яку продав мені сім років тому, разом зі своєю матір'ю, що вмерла після прибуття до Константинополя, франкський полковник, який служив у візира Алі-Тебеліна, на ймення Фернан Мондего.
Цю купівлю вчинив я за рахунок його величності султана і за його уповноваженням за тисячу капшуків.
Укладено в Константинополі, із дозволу його величності, року 1247 гіджри.
Підпис: Ель-Коббір.
Задля ліпшого засвідчення його істинності, незаперечності і достеменності це свідоцтво буде скріплене печаткою його величності, за поставлення якої зобов'язується клопотатися продавець".
Поруч із підписом торговця справді стояла печатка падишаха.
Після того читання і того видовища запала мертва тиша; усе, що було живого у графові, зосередилося у його очах, і ті очі, ніби несамохіть прикуті до Гайде, палали кров'ю і полум'ям.
"Шановна пані, – сказав голова, чи не могли б ми попросити пояснень у графа Монте-Крісто, який, наскільки мені відомо, перебуває разом із вами у Парижі?"
"Пане, граф Монте-Крісто, мій другий батько, три дні тому подався до Нормандії".
"Але в такому випадку, пані, – сказав голова, – хто подав вам думку зробити вашу заяву, що за неї Палата висловлює вам вдячність? Утім, якщо взяти до уваги ваше походження і ті поневіряння, яких ви зазнали, ваш учинок цілком зрозумілий".
"Шановний пане, – відказала Гайде, – на цей учинок спонукала мене моя повага до мертвих і моє горе. Хоч я і християнка, та, нехай вибачає мені Господь, я завжди мріяла помститися за мого доблесного батька. І відтоді, як я ступила на французьку землю, відтоді, як дізналася, що зрадник живе в Парижі, мої очі були завжди розплющені, а вуха відкриті. Я мешкаю самотою в домі мого шляхетного покровителя, та живу я так лиш тому, що полюбляю тінь і безгоміння, які дають мені змогу побути наодинці з моїми думками. Та граф Монте-Крісто оточує мене батьківським піклуванням, і ніщо у світовому житті не чуже мені; щоправда, я беру тільки відгомони. Я читаю всі газети, отримую всі часописи, знаю нову музику; аж ось, наглядаючи, хоч і збоку, за життям інших людей, я дізналася, що сталося сьогодні вранці в Палаті перів і що мало статися сьогодні ввечері..."
"І граф Монте-Крісто не знає про ваш учинок?" – запитав голова.
"Нічого не знає, і я навіть боюся, що не похвалить мене за нього, як дізнається; а тим часом це великий день для мене, – казала дівчина, звівши до неба палючий погляд, – бо я помстилася нарешті за свого батька!"
Граф за весь цей час не промовив ні слова; його колеги зі співчуттям дивилися на того чоловіка, що його життя зазнало краху від запахущого дівочого подиху; лихо вже позначало його чоло зловісними знаками.
"Пане де Морсере, – сказав голова, – чи визнаєте ви, що ця дівчина – донька Алі-Тебеліна, янінського паші?"
"Ні, – насилу підвівшись, відказав граф, – усе це мої вороги шахрують".
Гайде не зводила очей із дверей, ніби чекала, що хтось увійде, аж тут хутко обернулася і, вгледівши графа, страшенно зойкнула.
"Ти не впізнаєш мене, – вигукнула вона, – зате я тебе впізнаю! Ти Фернан Мондего, французький офіцер, що навчав війська мого шляхетного батька. Це ти віддав янінські замки! Це ти, коли тебе послав до Константинополя мій батько, щоб домовитися із султаном про життя і смерть твого благодійника, привіз брехливий фірман про цілковите помилування! Завдяки тому фірманові ти отримав перстень паші, щоб тебе послухав Селім, охоронець вогню! Ти убив Селіма! Ти продав нас із матір'ю купцеві Ель-Коббірові! Убивця! Убивця! Убивця! На чолі твоєму кров твого пана! Погляньте всі!"
Ті слова виголосила вона з такою гарячою певністю, що всі очі звернулися до графового чола, і він сам притулив до нього долоню, наче йому здалося, ніби воно мокре від крові Алі.
"То ви стверджуєте, що впізнали у графові де Морсерові офіцера Фернана Мондего?"
"Чи впізнала я його? – вигукнула Гайде. – Мати моя сказала мені: "Ти була вільна; у тебе був батько, який любив тебе, ти могла стати майже королевою! Поглянь на цього чоловіка, це він зробив тебе рабинею, він нахромив на списа голову твого батька. Він продав нас, він нас зрадив! Поглянь на його праву руку, на ній велика близна; якщо ти колись забудеш його обличчя, то впізнаєш його за цією рукою, в яку відлічував дукати купець Ель-Коббір!" Чи впізнаю я його! Нехай тепер він зважиться сказати, що не впізнає мене!"
Кожне слово падало на графа, немов удар ножем, позбавляючи його решток снаги; коли прозвучали останні слова Гайде, він несамохіть заховав руку, що справді була покалічена раною, і повалився у фотель, не тямлячись од відчаю.
Від побаченого і почутого думки присутніх закружляли вихором, наче опале листя, яке звіяв могутній подих північного вітру.
"Пане графе де Морсере, – сказав голова, – не поринайте у розпуку, а відповідайте; перед верховним правосуддям Палати всі рівні, як і перед Господнім судом; воно не дозволить вашим ворогам розчавити вас, не давши вам можливості поборотися з ними. Може, ви хочете нового розслідування? Може, хочете, щоб я послав двох членів Палати до Яніни? Кажіть-бо!"
Граф нічого не відказав на те.
Тоді члени комісії з жахом перезирнулися, усі знали владний і непохитний норов генерала. Потрібен був страшенний занепад духу, щоб цей чоловік перестав боронитися; й усі гадали, що за цим безгомінням, яке скидається на сон, настане пробудження, що буде подібне до бурі.
"То що ж, – запитав голова, – що ви скажете?"
"Нічого", – глухо відказав граф, підводячись із місця.
"Значить, донька Алі-Тебеліна таки сказала правду? – запитав голова. – То вона і є той страшний свідок, якому винний не зважиться відповісти "ні"? То ви справді учинили все, в чому вас звинувачують?".
Граф окинув усіх поглядом, розпачливий вираз якого викликав би жалість у тигрів, та не міг розчулити суддів; потім він звів очі вгору, та відразу ж опустив їх, наче боявся, що склепіння розступиться й у всій своїй величі настане другий, небесний суд, прийде другий, небесний суддя.
Аж рвучким порухом він роздер комір, що душив його, і вийшов із зали в понурому безумі; його кроки зловісно задудоніли під склепінням, а потім торохтіння ридвана, що учвал помчав його відтіля, струсонуло колони флорентійського портика.
"Панове, – сказав голова, коли настала тиша, – чи винен граф де Морсер у віроломстві, зраді й безчесті?"
"Так!" – одностайно відповіли члени слідчої комісії.
Гайде залишалася там до кінця засідання; вона вислухала вирок графові, і жодна риса її обличчя не висловила ні радості, ні співчуття.
Потім вона затулила обличчя покривалом, велично вклонилася членам зібрання і вийшла тією ходою, якою Вергілій наділяв богинь.
X. Провокація
У залі всі мовчали, було темно, тож я непомічений вислизнув звідтіля, – провадив Бошан.