Якщо це так, то жертва моя даремна, і я не виконав свого найпершого обов'язку щодо неї. Мені треба було переконатися, чи справедливі мої підозри. І якщо справді існувала між нами така перепона, то я вирішив одразу твердою рукою розбити її.
З багатьох причин я маю пам'ятати цей день. То був холодний, суворий зимовий день. Кілька годин тому падав сніг і тепер він лежав, неглибокий, але зміцнений морозом, на землі. На просторі моря за моїм вікном дмухав жорстокий північний вітер. Я згадував, як вирував він у Швейцарії в гірських снігових пустелях, неприступних тоді для людської ноги, і я запитував себе, де почувався б я самотнішим – у тих похмурих місцях чи в пустинному океані.
– Їдеш сьогодні, Троте? – спитала моя бабуся, просуваючи голову в двері.
– Так, – сказав я, – їду до Кентербері. В таку погоду добре поїздити верхи.
– Сподіваюся, що й кінь твій теж такої думки, – зазначила бабуся, – але тепер він повісив голову і вуха, стоячи перед хвірткою. І здається мені, що стайня подобається йому більше.
Бабуся моя, мушу зазначити, допустила мого коня на заповідну землю, але ні трохи не пом'якшала щодо ослів.
– Незабаром він збадьориться, – сказав я.
– У будь-якому разі, поїздка буде корисна для його хазяїна, – зауважила бабуся, поглядаючи на папери на моєму столі. – Ах, дитя моє, забагато годин проводиш ти тут! Ніколи я не думала, читаючи книжки, що їх так важко писати.
– Читати їх іноді ще важче, – відказав я. – Щодо писання, то воно має свої принади, бабусю.
– Ага! Розумію! – сказала моя бабуся. – Пиха, любов до слави, симпатія і всяке таке, мабуть? Гаразд, іди собі своїм шляхом.
Бабуся погладила мене по плечу і сіла в моє крісло. Я став поруч із нею та сказав:
– Чи знаєте ви ще щось про щиру прихильність Агнес?
Вона пильно подивилася в моє обличчя і тільки згодом відповіла:
– Думаю, що знаю, Троте.
– Чи підтверджуються ваші здогади? – спитав я далі.
– Думаю, що так, Троте.
Вона знову пильно подивилася на мене, чи то з сумнівом, чи то зі співчуттям, чи то з підозрою, тому я зібрав усі свої сили, щоб показати їй цілком веселе обличчя.
– Більше того, Троте... – почала моя бабуся.
– Так?
– Я думаю, що Агнес виходить заміж.
– Хай бог благословить її! – сказав я весело.
– Хай бог благословить її, – повторила моя бабуся, – і чоловіка її також!
Я підтримав це побажання, попрощався з бабусею, легко збіг сходами, скочив на коня і помчав геть. Тепер я вже остаточно вирішив виконати свій план.
Як добре пам'ятаю я цю зимову поїздку! Замерзлі крижинки, зняті вітром зі стеблинок трави, вогнем пекли мені обличчя; важкий тупіт кінських копит вибивав ритмічну мелодію по землі; ґрунт лежав, наче закам'янілий, сніг віхтями мчав по крейдяних ямах; пар здіймався з коней, що спинилися на пагорбку, тягнучи фургон із сіном, і мелодійно калатали дзвіночки; білі схили і улоговини лежали проти темного неба, немов накреслені на величезній аспідній дошці.
Я знайшов Агнес саму. Дівчатка вже роз'їхалися по домівках, і вона сиділа сама перед каміном і читала. Побачивши мене, вона відклала книжку. Після звичайних привітань Агнес взяла свій робочий кошик і сіла в амбразурі старовинного вікна.
Я влаштувався біля неї на підвіконні, і ми почали розмову про мою літературну працю, про те, що я встиг зробити після свого попереднього візиту. Агнес була дуже весела і, сміючись, пророкувала, що я незабаром стану занадто славетним, і зі мною не можна буде говорити про звичайні речі.
– Тому я користуюся теперішнім часом, як бачите, – сказала Агнес, – і розмовляю з вами, поки мені можна.
Коли я дивився на її прекрасне обличчя, вона підвела від роботи свої милі ясні очі і помітила, що я пильно стежу за нею.
– Ви дуже замислені сьогодні, Троте.
– Сказати вам, Агнес, про що я думаю? Я, власне, за тим і приїхав.
Вона відклала свою роботу, як робила це завжди, коли ми збиралися розмовляти серйозно; тепер вся її увага належала тільки мені.
– Мила моя Агнес, чи маєте ви сумнів у моїй щирості з вами?
– Ні! – відповіла вона, здивовано глянувши на мене.
– Чи думаєте ви, що я перестав для вас бути тим, чим був завжди?
– Ні! – відповіла вона так само.
– Чи пам'ятаєте ви, що після повернення на батьківщину я намагався висловити, як я завдячую вам і які ніжні почуття плекаю до вас, мила Агнес?
– Я пам'ятаю це, – тихо сказала вона, – дуже добре пам'ятаю.
– У вас є таємниця! – сказав я. – Розділіть її зі мною, Агнес.
Вона опустила очі і тремтіла.
– Є людина, якій ви присвятили скарб своєї любові, і я навряд чи міг не дізнатись про це, навіть якби й не почув... Дивно, що я почув про це не з ваших уст, Агнес. Не приховуйте від мене того, що так близько стосується вашого щастя. Якщо ви можете покластися на мене, – звичайно можете, ви самі так сказали, – то дозвольте мені бути вашим другом, вашим братом, у цій справі насамперед.
Агнес глянула на мене благально, майже з докором, і підвелася з вікна, поспішно зробила кілька кроків по кімнаті, ніби не знаючи, куди йти, затулила обличчя руками і зайшлася такими гіркими сльозами, що вони вразили мене в самісіньке серце.
А проте ці сльози щось пробудили в мені, ніби передчуття з'явилося в моєму серці. Не знаю чому, її сльози здалися мені близькими до її усмішки, незмінної в моїй пам'яті, сумної та спокійної, і запалили в мені скоріше надію, ніж страх або смуток.
– Агнес! Сестро! Люба моя! Що я наробив?
– Я піду звідси, Троте. Я нездужаю. Я не тямлюсь. Я поговорю з вами згодом... іншим разом. Я напишу вам. Не говоріть зі мною тепер. Не треба! Не треба!
Я намагався згадати, що вона казала мені під час нашої минулої зустрічі про її любов, яка не потребує винагороди. Мені здавалось, я зможу тоді все зрозуміти.
– Агнес, я не можу бачити вас у такому горі і думати, що я спричинився до нього! Дівчинко моя мила, миліша для мене за все в житті, якщо ви нещасливі, то дозвольте мені поділити ваше нещастя. Якщо ви потребуєте допомоги чи поради, то дозвольте мені спробувати допомогти вам. Якщо у вас справді тягар на серці, то дозвольте мені спробувати полегшити його. Для кого ж я живу тепер, Агнес, коли не для вас?
– О, згляньтеся наді мною! Я не тямлюсь! Іншим разом! – ось і все, що міг я розібрати крізь її ридання.
Чи то була егоїстична помилка, що звертала мене з обраного шляху? Чи то був паросток надії, яку я не наважувався зрозуміти?
– Ні, я мушу сказати ще дещо! Я не можу так залишити вас. Заради неба, Агнес! Невже після всіх цих років, після всього, що відбулося за цей час, залишиться ще місце для непорозумінь між нами? Я мушу говорити відверто. Якщо вас бентежить думка, що я заздритиму щастю іншого, що я не зможу віддати вас під захист милого вам обранця, що я в своєму віддаленому місці не зможу бути спокійним свідком вашої радості, облиште цю думку, бо я не заслуговую на неї. Я страждаю не зовсім даремно. Ви навчали мене не зовсім даремно. У моїх почуттях до вас немає ані домішку егоїзму.
Тепер вона була спокійна. За кілька секунд, обернувши до мене своє бліде обличчя, вона сказала тихим і уривчастим, але цілком ясним голосом:
– Ваша чиста дружба до мене, Тротвуде, – справді, я не маю сумніву в ній – зобов'язує мене сказати вам, що ви помилилися. Більше я нічого не можу сказати. Якщо протягом цих років мені іноді й потрібні були допомога і порада, то вони самі з'являлися до мене. Якщо я іноді бувала нещаслива, то це почуття вже минуло. Якщо й був у мене тягар на серці, то тепер він полегшав. Якщо є в мене якась таємниця, то вона... не нова і... не те, що ви думаєте. Я не можу ані розкрити її, ані розділити. Вона довго була моєю і мусить залишитися тільки моєю.
– Агнес! Спиніться! На хвилину!
Вона хотіла піти, але я затримав її. Я обійняв її стан. "Впродовж цих років!" "Не нова таємниця!" Нові думки й надії кружляли в моїй голові, а барви мого життя змінювалися.
– Мила моя Агнес! Агнес, яку я так шаную... яку я так безмежно люблю! Коли я приїхав сюди сьогодні, я думав, що ніщо не зможе вирвати з мене це визнання. Я думав, що зможу тримати його в своїх грудях все наше життя, поки ми обоє не постаріємо. Але, Агнес, якщо я дійсно маю будь-яку надію, що зможу назвати вас чимсь більшим, ніж сестрою, чимсь зовсім іншим, ніж сестрою...
Сльози швидко заструмили по її щоках, але вони були не схожі на ті, що їх вона щойно проливала, в них сяяла моя надія.
– Агнес! Мій вірний керівник, моя найліпша підтримка! Якби в той час, коли ми тут зростали разом, ви більше звертали уваги на себе, і менше – на мене, то, може, я ніколи в своїй нестримній фантазії не відійшов би від вас. Але ви були занадто кращі за мене і стали мені необхідною в кожній хлоп'ячій моїй надії, в кожному розчаруванні. Довірятися вам, покладатися на вас в усьому стало моєю другою натурою і ця натура тимчасово заступила першу, – ту, що любила вас! Я сам не бачив, як люблю вас.
Вона все ще ридала, але вже не від журби, а від радості. Вона пригорнулася до мене так, як ніколи раніше, як ніколи не міг я мріяти про це.
– Коли я любив Дору – палко любив, Агнес, ви це знаєте...
– Так! – скрикнула вона. – Я щаслива знати це!
– Коли я любив її... навіть тоді любов моя була б неповною без вашого схвалення. Але ви схвалювали, і я був щасливий. А коли втратив її, Агнес, чим би я став без вас?
Ще міцніше стиснув я її в своїх обіймах, ще ближче пригорнув до серця, тремтяча рука її лежала на моєму плечі, милі очі її сяяли крізь сльози.
– Я поїхав за кордон, мила Агнес, люблячи вас. Я лишався там, люблячи вас. Я повернувся на батьківщину, люблячи вас.
І тепер я спробував пояснити їй свою внутрішню боротьбу і висновок, до якого я дійшов тоді. Я намагався щиро і широко розкрити свою душу перед нею. Я намагався донести до неї, як сподівався, що дійшов найкращого для неї та для себе рішення, як підкорився йому, як лишався вірним йому щоразу, коли приїздив до неї, навіть сьогодні. Якщо вона дійсно любила мене (я казав їй) тією любов'ю, яка дозволила б їй стати моєю дружиною, вона могла б погодитися на це, але не тому, що я заслуговував її, а тільки тому, що любов моя до неї, зміцніла в боротьбі і дозріла серед хвилювань, була справжньою і щирою. О, Агнес, з твоїх ясних очей в цю хвилину дивився на мене дух моєї дитинки-дружини і казав, що все гаразд, і через тебе приводив він мене до ніжних спогадів про Квітку, яка зів'яла в повній красі!
– Я така щаслива, Троте...