Пролунав глухий гомін, та відразу ж ущух, коли звинувачувач знову заговорив. Він почав із того, що пояснив, яке непросте завдання він завдав на себе: адже йдеться про честь графа де Морсера, про честь усенької Палати, тож задля цього він і відкриває обговорення, під час якого доведеться торкнутися особистих, а отже і завжди болючих питань. Наприкінці він поставив вимогу призначити розслідування і перевести його якомога швидше, щоб у самісінькому зародку знищити наклеп і відновити добре ім'я графа де Морсера, помстившись за образу, якої завдали особі, яку так високо цінує суспільна думка.
Морсер був такий пригнічений, так приголомшило його це незмірне і неждане лихо, що насилу пробурмотів декілька слів, безтямно дивлячись на колег. Це збентеження, що, втім, могло випливати із приголомшеності невинного, і з сорому винуватого, викликало певне співчуття до нього. Справді великодушні люди завжди готові виявити співчуття, якщо лихо їхнього ворога перевершує їхню ненависть.
Голова поставив питання на голосування, і зібрання ухвалило провести розслідування. Графа запитали, скільки часу потрібно буде йому, щоб приготуватися до захисту.
Морсер уже трохи встиг оговтатися після першого удару й опанував себе.
– Панове пери, – відказав він, – що означає час, як треба відбити напад невідомого ворога, що підступно завдає удару у спину; негайно, блискавичним ударом повинен я відповісти на цей випад, що на мить засліпив мене; о, чом, замість словесних виправдань, не можу я пролляти мою кров, аби довести моїм колегам, що я гідний перебувати у їхніх лавах!
Ті слова справили на всіх добре враження.
– Тож я прошу, – казав Морсер, – щоб розслідування здійснили якомога швидше, і надам Палаті всі необхідні документи.
– Який день ви призначаєте для цього? – запитав голова.
– Від сьогодні я віддаю себе у цілковите розпорядження Палати, – відказав граф.
Голова подзвонив.
– Чи бажає Палата, щоб розслідування відбулося сьогодні ж таки?
– Так, – одностайно відповіло зібрання.
Обрали комісію із дванадцяти осіб для розгляду паперів, які надасть Морсер. Перше засідання тієї комісії призначили на восьму годину вечора, у приміщенні Палати. Якщо необхідно буде перевести декілька засідань, то вони мають відбуватися там само й о тій-таки порі.
Коли ухвалили ту постанову, Морсер попросив дозволу піти: йому потрібно було зібрати документи, що їх він давно вже приготував із притаманною йому хитрістю й підступністю, тому що він завжди передбачав можливість такої катастрофи.
Оце все й розповів Альберові Бошан.
Альбер слухав його, здригаючись то від гніву, то від сорому; він не зважувався надіятися, тому що після Бошанової мандрівки до Яніни знав, що батько його винен, і не розумів, як міг би він довести свою невинність.
– А далі що? – запитав він, коли Бошан замовк.
– Далі? – перепитав Бошан.
– Авжеж.
– Друже мій, це слово завдає на мене страшний обов'язок. Ви неодмінно хочете знати, що далі було?
– Я повинен знати, тож нехай уже ліпше від вас я дізнаюся про це, ніж від когось іншого.
– Тоді, – сказав Бошан, – зберіть у кулак усеньку вашу мужність, Альбере; ніколи ще не була вона вам так необхідна.
Альбер провів долонею по чолі, наче випробовуючи свої сили, як ото людина, що збирається боронити своє життя й перевіряє міцність свого панцира та згинає клинок шпаги.
Він відчув, що сильний, тому що брав за снагу своє гарячкове збудження.
– Кажіть, – звелів він.
– Настав вечір, – провадив Бошан. – Увесь Париж чекав, затамувавши дух. Багато хто казав, що вашому батькові варто тільки з'явитися, і звинувачення саме відпаде; інші казали, що ваш батько зовсім не з'явиться; були й такі, що казали, ніби бачили, як він відбув до Брюсселя, а дехто навіть питав у поліції, чи правда, що він оформив паспорт. Мушу зізнатися, я зробив усе можливе, щоб умовити одного з членів комісії, молодого пера, провести мене до зали засідань. Він заїхав по мене о сьомій годині й, перш аніж бодай хтось з'явився, передав мене кур'єрові, що замкнув мене в якійсь ложі. Я сидів за колоною, у цілковитій темряві; я міг сподіватися, що побачу й почую до останнього слова ту жахливу сцену, що мала статися того вечора.
Точнісінько о восьмій зібралися всі.
Пан де Морсер увійшов з останнім ударом дзиґаря. У руках у нього були якісь папери, і він здавався спокійнісіньким; усупереч своєму звичаю, тримався він просто, убраний був статечно і вишукано і, за звичкою старих вояк, застебнутий на всі ґудзики.
Його поява справила дуже добре враження: члени комісії налаштовані були без будь-якої недоброзичливості, і дехто з-поміж них підійшов до графа й потиснув йому долоню.
Альбер відчував, що всі ті подробиці роздирають йому серце, та заразом до тих його страждань долучалося трохи і вдячності: йому хотілося обняти людей, що виявили повагу до його батька, коли він зазнавав такого тяжкого випробування.
Цієї миті увійшов кур'єр і подав голові листа.
"Слово належить вам, пане де Морсере", – сказав голова, відкриваючи листа.
– Граф розпочав свою захисну промову, і, запевняю вас, Альбере, – провадив Бошан, – вона була надзвичайно проречиста і вправна. Він показав документи, які засвідчували, що янінський візир до останньої хвилини цілком довіряв йому і доручив йому провадити із самісіньким султаном перемовини, від яких залежали його життя і смерть. Він показав перстень, владний знак, яким Алі-паша зазвичай запечатував свої листи і якого він дав графові, щоб той після повернення міг пройти до нього о будь-якій порі дня і ночі, навіть до самого гарему. Як на лихо, сказав він, перемовини не мали успіху, і коли він повернувся, щоб захистити свого добродійника, той був уже мертвий. Проте, – зазначив граф, – перед смертю Алі-паша, така велика була його довіра, доручив йому свою улюблену дружину і доньку.
Альбер здригнувся від тих слів, адже, поки Бошан ото розповідав, у пам'яті його спливла розповідь Гайде, і він згадував усе, що розповідала прекрасна грекиня про те доручення, про того персня і про те, як її продали і загарбали у рабство.
– І яке враження справила графова розповідь? – тривожно запитав Альбер.
– Зізнаюся, вона зворушила мене, та й комісію теж, – відказав Бошан.
– Тим часом голова почав недбало переглядати листа, якого допіру передали йому, проте від перших рядків він привернув його увагу; він прочитав його ще раз і зупинив погляд на Морсерові.
"Пане графе, – сказав він, – ви щойно сказали нам, що янінський візир доручив вашій опіці свою дружину і доньку?"
"Так, шановний пане, – сказав Морсер, – та і тут, і скрізь, мене спіткало лихо. Коли я повернувся, Василікі та її донька Гайде вже зникли".
"Ви знали їх?"
"Завдяки моїй близькості до паші і його безмежній довірі до мене я не раз їх бачив".
"Чи знаєте ви, що з ними сталося?"
"Так, шановний пане. Я чув, що вони не витерпіли горя, може, і бідності. Я був тоді небагатий, життя моє весь час було у небезпеці, тож я, на превеликий мій жаль, не зміг їх розшукати".
Голова спохмурнів.
"Панове, – сказав він, – ви чули, що сказав граф де Морсер. Пане графе, чи можете ви на підтвердження ваших слів послатися на якихось свідків?"
"На жаль, ні, – сказав граф, – усі ті, що оточували візира і були при його дворі, або повмирали, або розсіялися по всіх усюдах; наскільки я знаю, я єдиний з-поміж моїх співвітчизників пережив ту страшенну війну; у мене є тільки листи Алі-Тебеліна, і я надав вам їх; у мене є тільки перстень, знак його волі, ось він; що є найпереконливіший доказ, а саме те, що після анонімного наклепу не з'явилося жодного свідчення, яке можна було б протиставити моєму слову чесної людини і, врешті, моя незаплямована військова кар'єра".
Зібрання схвально загомоніло; якби тієї миті, Альбере, не сталося нічого несподіваного, то честь вашого батька була б порятована.
Залишалося тільки проголосувати, та тут зняв річ голова.
"Панове, – сказав він, – і ви, пане графе, були б раді, сподіваюся, вислухати дуже важливого, як він запевняє, свідка, який сам побажав дати показання; після всього того, що сказав нам пан граф, ми не сумніваємося, що цей свідок тільки підтвердить цілковиту невинність нашого колеги. Ось лист, якого я допіру отримав; хочете, щоб я зачитав його, чи ухвалите рішення не оприлюднювати його і не затримуватися на цім?"
Граф де Морсер зблід і так стиснув папери, що вони аж зашурхотіли в його пальцях.
Комісія ухвалила заслухати листа; граф глибоко замислився і не висловив своєї думки.
Тоді голова прочитав такого листа:
"Пане голово!
Я можу надати слідчій комісії, що покликана розслідувати поведінку генерала-лейтенанта графа де Морсера в Епірі й Македонії, найточніші відомості".
Голова на мить замовк.
Граф де Морсер пополотнів; голова окинув слухачів допитливим поглядом.
"Продовжуйте!" – заволали зусібіч.
Голова читав далі:
"Алі-паша умер у моїй присутності, і на моїх очах спливли його останні хвилини; я знаю, яка доля спіткала Василікі та Гайде; я до послуг комісії і прошу навіть виявити мені честь і вислухати мене. Коли вам вручать цього листа, я буду перебувати у вестибюлі Палати".
"А хто цей свідок чи радше ворог?" – запитав із тремтінням у голосі граф.
"Зараз ми про це дізнаємося. – відказав голова. – Чи бажає комісія вислухати цього свідка?"
"Так, так!" – одностайно відказали всі.
Погукали кур'єра.
"Хтось очікує у вестибюлі?" – запитав голова.
"Так, пане голово".
"Хто?"
"Жінка, у супроводі слуги".
Усі перезирнулися.
"Запросіть сюди цю жінку", – сказав голова.
– За кілька хвилин кур'єр повернувся; усі дивилися на двері, та і я, – докинув Бошан, – напружено очікував разом із усіма.
За кур'єром ішла жінка, від голови до ніг огорнута покривалом.
Із невиразних контурів статури і за пахощами парфумів під тим покривалом угадувалася молода, зграбна жінка.
Голова попросив незнайомку відхилити покривало, і перед очима зібрання постала молода дівчина у грецькому вбранні; вона була надзвичайно вродлива.
– Це вона! – вигукнув Альбер.
– Хто вона?
– Гайде.
– Хто вам сказав?
– Ох, здогадуюся. Та продовжуйте, Бошане, прошу вас. Ви бачите, я спокійний і не гублю притомності духу, хоч ми, певне, наближаємося до розв'язки.
– Пан де Морсер дивився на ту дівчину з подивом і жахом, – провадив Бошан.