Раптом пролунав тупіт копит брукованим шляхом, і Альбер звів голову; він зиркнув у вікно і з надзвичайно прикрим подивом уздрів на шляху свого покойового слугу, якого не взяв із собою, щоб не завдавати графові зайвого клопоту.
– Це Флорантен! – вигукнув він, схопившись із фотеля. – Невже матінка занедужала?
І побіг до дверей.
Граф Монте-Крісто провів його поглядом і побачив, як він підбіг до слуги і як той, насилу зводячи дух, дістав із кишені невеличкий запечатаний пакет. У тому пакеті був лист і газета.
– Від кого лист? – хутко запитав Альбер.
– Від пана Бошана... – відказав Флорантен.
– То це Бошан прислав вас?
– Авжеж, пане. Він погукав мене до себе, дав грошей на дорогу, роздобув мені поштового коня і взяв із мене слово, що я без загайки доправлю вам цей пакет. Я здолав шлях за п'ятнадцять годин.
Альбер із трепетом відкрив листа. Ледве він прочитав перші рядки, як із вуст його зірвався зойк, і він, здригаючись, ухопив газету.
Раптом увіччю йому потьмарилося, він заточився і впав би, якби Флорантен його не підтримав.
– Бідолашний хлопчина! – прошепотів граф Монте-Крісто так тихо, що й сам не міг почути отих слів. – А й правда, що гріхи батьків падають на дітей до третього і четвертого коліна.
Тим часом Альбер зібрався із силами і почав читати далі; потім, відкинувши чуба зі спітнілого чола, зіжмакав листа і газету.
– Флорантене, – сказав він, – ваш кінь може здолати зворотній шлях до Парижа?
– Це квола поштова шкапа.
– О Боже! А що було вдома, коли ви поїхали?
– Усе було досить спокійно, та коли я повернувся від пана Бошана, то застав пані графиню у сльозах; вона послала по мене, щоб дізнатися, коли ви повертаєтеся. Тоді я сказав їй, що їду по вас за дорученням пана Бошана. Спершу вона простягнула руку, наче хотіла зупинити мене, та подумала і сказала: "Їдьте, Флорантене, і нехай він повернеться".
– Дарма, – сказав Альбер, – я повернуся, і лихо буде негідникові! Та передовсім треба вирушити.
І він подався до кімнати, де на нього чекав граф Монте-Крісто.
То був уже не той хлопчина, що передніш; за п'ять хвилин він геть змінився: голос його став хрипкий, обличчя укрилося червоними плямами, очі палали під набряклими повіками, хода була хибка, немов у п'яного.
– Пане графе, – сказав він, – дякую вам за вашу привітну гостинність, якою я з радістю й далі користувався б, та мені необхідно повернутися до Парижа.
– А що сталося?
– Велике лихо; дозвольте мені поїхати, ідеться про те, що дорожче мені понад життя. Не питайте ні про що, благаю вас, а дайте мені коня!
– Мої стайні до ваших послуг, пане віконте, – відказав граф Монте-Крісто. – Проте ви зморитеся, якщо весь час їхатимете верхи, візьміть колясу, ридван, будь-який повіз.
– Ні, це надто довго; та й не боюся я втоми, навпаки, вона допоможе мені.
Альбер ступнув декілька кроків, заточуючись, немов у нього куля поцілила, і впав на стілець коло самісіньких дверей.
Граф Монте-Крісто не бачив того другого нападу слабості; він стояв коло вікна і гукав:
– Алі, коня для віконта! Хутчій, він поспішає!
Ті слова повернули Альбера до життя; він вибіг із покою, а граф Монте-Крісто подався за ним.
– Дякую вам! – прошепотів Альбер, плигаючи у сідло. – Повертайтеся хутчій, Флорантене. Чи потрібен якийсь пароль, щоб мені давали коней?
– Ви просто віддасте того, що на ньому оце їдете, і вам відразу ж засідлають іншого.
Альбер уже пустив було коня учвал, та зупинився.
– Може, мій від'їзд вам видасться дивним, безглуздим, навіженим, – сказав він. – Ви не знаєте, як декілька рядків у газеті можуть довести людину до відчаю. Ось, прочитайте, – сказав він, кидаючи газету графові Монте-Крісто, – та лиш тоді, як я поїду, бо не хочу, щоб ви бачити, як я червонію.
Він всадив шпори, які встигли причепити до його чобіт, у боки коневі, а той, здивувавшись, що знайшовся вершник, який вважає, ніби він потребує поганяння, помчав, немов стріла, яку пустили з арбалета.
Граф Монте-Крісто провів його поглядом, переповненим безмежним співчуттям, і коли він остаточно щез із поля зору, глянув на газету і прочитав: "Французький офіцер на службі в янінського паші Алі, про якого три тижні тому писала газета "Енпарс'яль" і який не лише здав янінські замки, а й зрадою віддав свого добродійника туркам, прозивався за тої пори справді Фернан, як сповістив наш шановний колега, проте відтоді встиг додати до свого наймення шляхетський титул і назву маєтку.
Зараз він має ім'я де Морсер і засідає у Палаті перів".
Отак ця страшенна таємниця, яку так великодушно хотів приховати Бошан, знову випливла на білий світ, немов грізна мара, й інша газета, яку хтось безжально поінформував, опублікувала на третій день після Альберового від'їзду до Нормандії оті декілька рядків, що мало не позбавили розуму сердешного хлопчину.
IX. Суд
О восьмій ранку Альбер, неначе той вихор, удерся до Бошана. Покойового слугу вже попередили, тож він припровадив Морсера до кімнати свого пана, який допіру вийшов із ванни.
– Отож? – запитав Альбер.
– Отож, сердешний мій друже, – відказав Бошан, – я на вас чекав.
– Я тут. Зайве казати, Бошане, що я певен вашої доброти і шляхетності й не припускаю навіть, що ви комусь розповіли про це. Крім того, ви погукали мене сюди, і це ще один доказ вашої дружби. Тож не будемо гаяти часу на зайві балачки; ви знаєте, хто завдав цього удару?
– Зараз я вам дещо розповім.
– Так, але спершу ви повинні детально розповісти мені, що тут сталося.
І Бошан розповів пригніченому горем і соромом Альберові ось що.
Допис той з'явився не в "Енпарс'яль", а в іншому часописі, та ще й урядовому. Бошан саме снідав, коли побачив те повідомлення; він відразу ж сів у бричку і, не скінчивши сніданку, помчав у редакцію.
Хоч політичні погляди його й були геть протилежні тим, що їх дотримувався редактор тієї газети, він, як ото буває часом, і навіть частенько, був його найліпшим другом.
Коли він увійшов, редактор тримав у руках номер своєї газети і з очевидним задоволенням читав передовицю про буряковий цукор, яку, либонь, сам і написав.
– Бачу, у руках у вас номер вашої газети, любий друже, – сказав Бошан, – то, гадаю, нема чого й казати, нащо я завітав до вас.
– Невже ви полюбляєте цукрову тростину? – запитав редактор урядової газети.
– Ні, – відказав Бошан, – це питання мене геть не цікавить; я прийшов із іншого приводу.
– І з якого ж?
– Із приводу допису про Морсера.
– Ага, он як; правда ж, цікаво?
– Так цікаво, що це загрожує звинуваченням у наклепі, і ще хтозна, як розв'яжеться судовий процес.
– Нітрохи. Бо разом із дописом ми отримали і всі документи, що підтверджують його, тож ми цілком певні, що Морсер промовчить. Крім того, ми надаємо неабияку послугу батьківщині, викриваючи негідників, що недостойні тієї честі, яку їм виявляють.
Бошан збентежився.
– А хто ж так добре вас поінформував? – запитав він. – Адже моя газета перша зняла мову про це, та мусила замовкнути, бо не мала доказів; а ми ж більше, ніж ви, зацікавлені у розвінчанні Морсера, адже він пер Франції, а ми на боці опозиції.
– Та просто: ми не ганялися за сенсацією, вона сама впала нам до рук. Учора до нас прийшов чоловік з Яніни з викривними паперами; ми не зважувалися виступити зі звинуваченням, та він заявив, що як ми відмовимося, стаття з'явиться в іншому часописі. Самі розумієте, Бошане, що таке цікаве повідомлення; нам не хотілося проґавити нагоду. Тепер удару завдано; він разючий і прогримить у всенькій Європі.
Бошан зрозумів, що йому тільки залишається понурити голову, тож він вийшов звідтіля у розпачі, вирішивши послати до Альбера вістового.
Проте він не міг написати Альберові про події, що сталися вже після того, як гонець поїхав. Того ж дня у Палаті перів панувало неабияке збурення, яке охопило всіх членів цього зазвичай такого спокійного високого зібрання.
Усі поприходили мало не раніше призначеного часу і балакали поміж собою про ту горезвісну подію, що неодмінно мусила привернути загальну увагу до одного з найпомітніших членів Верхньої палати.
Одні тихо читали й обговорювали допис, інші обмінювалися спогадами, що підтверджували наведені факти. Колеги не любили графа де Морсера. Як і всі скоробагатьки, він намагався підтримувати свою гідність за допомогою надзвичайної бундючності. Справжні аристократи кепкували з нього; обдаровані люди гребували ним; уславлені вояки з незаплямованим ім'ям інстинктивно його зневажали. Графові загрожувала гірка доля покутної жертви. На нього вказав пальцем сам Господь, і всі ладні були вимагати його смерті.
Тільки сам граф де Морсер нічогісінько не знав. Він не отримував часопису, де було опубліковане ганебне повідомлення, і цілий ранок писав листи, а потім катався на новому коні.
Отож він прибув о звичній порі з високо зведеною головою, пихатим поглядом і гордовитою поставою, вийшов зі свого ридвана, пройшов коридорами і ввійшов до зали, не помічаючи збентеження кур'єрів і недбалих поклонів своїх колег.
Коли він увійшов, засідання вже розпочалося.
Хоча граф, як ми вже сказали, не знав про те, що сталося, тож тримався так, як завжди, проте вираз його обличчя і його хода видалися всім ще більш гордовитими, ніж звичайно, і його поведінка того дня здалася такою зухвалою цьому зібранню, яке так ревно оберігало свою честь, що всі визнали це за непристойність, дехто вбачав у цьому виклик, а дехто й образу.
Було видно, що всеньке зібрання палає бажанням узятися до обговорення.
Газета з тим звинуваченням була у всіх у руках, та, як завжди буває, ніхто не зважувався взяти на себе відповідальність і першим вийти на трибуну. Аж один і найповажніших перів, відвертий графів супротивник, вийшов з урочистістю, яка означала, що настала так довго очікувана мить.
Запало зловісне мовчання; тільки Морсер не підозрював про причину тієї глибокої уваги, що з нею зустріли цього разу промовця, який зазвичай не користувався такою прихильністю колег.
Граф спокійнісінько пропустив повз вуха вступ, де промовець заявив, що говоритиме про таку поважну, таку священну і життєву річ для Палати, що просить колег вислухати його з особливою увагою.
Та ледве пролунали слова того ж таки промовця про Яніну і полковника Фернана, граф де Морсер так страшенно пополотнів, що трепет пробіг рядами, і присутні вп'ялися очима у графа.
Душевних ран не видно, та вони ніколи не гояться – вони завжди болять, завжди спливають кров'ю, завжди зяють у глибинах людської душі.
У могильному безгомінні промовець прочитав той допис.