Я щойно повернувся з мандрівки на Боромейські острови.
– Усе одно їдьмо! – сказав Альбер.
– Ні, любий Морсере, ви повинні зрозуміти, що як я відмовляюся від такої честі, то це неможливо. Крім того, – докинув він пошепки, – зараз дуже важливо, щоб я був у Парижі, бодай задля того, щоб стежити за листами, які надходять до газети.
– Ви вірний друг, – сказав Альбер, – авжеж, ви маєте рацію; стежте, спостерігайте, Бошане, і намагайтеся виявити ворога, котрий опублікував це повідомлення.
Альбер і Бошан попрощалися; в останній потиск рук вони вклали все те, чого не могли сказати в присутності стороннього.
– Добрячий хлопчина цей Бошан! – сказав граф Монте-Крісто, коли газетяр пішов собі. – Еге ж, Альбере?
– Золоте серденько, запевняю вас. Я дуже люблю його. А тепер скажіть, хоч мені це й байдуже, куди ми вирушаємо?
– У Нормандію, якщо ви нічого не маєте проти.
– Чудово. Ми там будемо на природі, еге ж? Ні товариства, ні сусідів?
– Ми будемо наодинці з кіньми для їзди верхи, із псами для полювання і з човном для риболовлі, та й годі.
– Це те, що мені треба; я попереджу матінку, а потім я до ваших послуг.
– А вам дозволять? – запитав граф Монте-Крісто.
– Що саме?
– Поїхати в Нормандію.
– Мені? А хіба я не можу робити, що мені захочеться?
– Авжеж, ви мандруєте самі, де захочете, я знаю це, адже ми зустрілися в Італії.
– То в чім річ?
– Та чи дозволять вам поїхати з людиною, яку звати граф Монте-Крісто?
– У вас кепська пам'ять, пане графе.
– Чому це?
– Хіба я не казав вам, із якою симпатією ставиться моя матінка до вас?
– Жінки мінливі, сказав Франциск І; жінка – як хвиля, сказав Шекспір; один був великий король, другий – великий поет; і обоє, звісно ж, добре знали жіночу природу.
– Так, але моя матінка не просто жінка, а Жінка з великої літери.
– Перепрошую, я не зовсім зрозумів.
– Я хочу сказати, що моя матінка скупа на почуття, та якщо вже вона когось полюбила, то це на всеньке життя.
– Та ба, – зітхнув граф Монте-Крісто, – і ви вважаєте, що вона вшановує мене честю ставитися до мене інакше, ніж байдужісінько?
– Я вам уже казав і ще раз кажу, – мовив Альбер, – ви, либонь, і справді дуже самобутня і незвичайна людина.
– Облиште.
– Так, тому що й моя матінка лишилася не чужа тій, не скажу, цікавості, а тому інтересові, який ви викликаєте. Коли ми самі, то тільки про вас і розмовляємо.
– І вона радить вам не довіряти цьому Манфредові?
– Навпаки, вона каже мені: "Альбере, я певна, що граф – шляхетна людина; постарайся заслужити його любов".
Граф Монте-Крісто відвернувся і зітхнув.
– Справді? – спитався він.
– Тож ви розумієте, – провадив Альбер, – що вона не лише не буде проти цієї мандрівки, а й від усієї душі схвалить її, оскільки це узгоджується з її напучуваннями.
– Тоді до вечора, – сказав граф Монте-Крісто. – Будьте тут о п'ятій годині; ми прибудемо на місце десь опівночі або о першій годині.
– У Трепор? Та невже?
– У Трепор або на його околиці.
– Гадаєте, за вісім годин ви проїдете сорок вісім льє?
– Це ще й задовго, – сказав граф Монте-Крісто.
– Та ви чарівник! Незабаром випередите не лише залізницю – бо це й неважко, надто ж у Франції, – а й телеграф.
– Та оскільки нам треба буде їхати вісім годин, щоб добитися туди, то не запізнюйтеся.
– Не турбуйтеся, я цілком вільний – тільки в дорогу зібратися.
– Отож, о п'ятій годині.
– О п'ятій годині.
Альбер вийшов. Граф Монте-Крісто з усмішкою кивнув йому, потім постояв трохи мовчки, глибоко замислившись. Врешті, провівши рукою по чолу, наче відганяючи від себе думи, він підійшов до гонга і вдарив у нього два рази.
Увійшов Бертуччо.
– Пане Бертуччо, – сказав граф Монте-Крісто, – не завтра, не післязавтра, як я гадав, а сьогодні о п'ятій вечора я вирушаю в Нормандію; до п'ятої години у вас часу достатньо; звеліть, щоб попередили конюхів першої підстави; зі мною їде віконт де Морсер. Ідіть.
Бертуччо пішов, і в Понтуаз помчав вершник, щоб попередити, що ридван проїде рівно о шостій годині. Конюх у Понтуазі послав вістового до наступної підстави, а та і собі дала знати далі; і за шість годин усі підстави, що були розташовані на тім шляху, були попереджені.
Перед від'їздом граф Монте-Крісто піднявся до Гайде, сповістив їй, що вирушає, сказав куди і надав у її розпорядження всенький дім.
Альбер з'явився вчасно. Він сів у ридван у похмурому настрої, який, проте, незабаром розвіявся від утіхи, якої завдавала швидка їзда.
Він і не уявляв собі, що можна їхати так швидко.
– У Франції нема ніякої змоги пересуватися шляхами, – сказав граф Монте-Крісто. – Жахлива річ ця їзда на поштових, по два льє за годину, цей безглуздий закон, що забороняє мандрівникові обганяти іншого подорожнього, не спитавши у нього на те дозволу; якийсь хворий чи дивак може загородити шлях усі здоровим і бадьорим людям. Я уникаю цих незручностей, мандруючи з власним візником і власними кіньми. Правда ж, Алі?
І граф вистромився з вікна, покрикуючи на коней, а в них наче крила повиростали; вони вже не мчали, а летіли. Ридван линув, як грім, королівським шляхом, і всі оберталися, проводжаючи поглядами той сяйливий метеор. Алі слухав ті вигуки, усміхався, блискаючи білими зубами, стискаючи дужими руками віжки і підбадьорюючи коней, що їхні буйні гриви розвівалися за вітром. Той син пустелі був у своїй стихії – у білосніжному бурнусі, із чорним обличчям і сяйливими очима, оточений хмарою куряви, він здавався духом самуму[68] чи богом вихору.
– Оце втіха, якої я ніколи не зазнавав, – вигукнув Альбер, – утіха від швидкості!
І останні хмари, що тьмарили його чоло, зникли, наче їх звіяв зустрічний вітер.
– Де ви дістали таких коней? – запитав він. – Може, вам їх роблять на замовлення?
– Атож. Шість років тому я знайшов ув Угорщині пречудового жеребця, що відзначався своєю прудкістю; придбав я його вже й не знаю за скільки, – платив Бертуччо. Того ж року він дав тридцять двоє лошат. Ми з вами переглянемо всіх його нащадків; вони всі до одного без жодної плямки, крім зірки на лобі, тому що цьому улюбленцю кінського заводу обирали кобил, як ото паші обирають наложниць.
– Чудово!... Та скажіть, пане графе, нащо вам стільки коней?
– Таж ви бачите, що я їжджу ними.
– Але ж не весь час їздите?
– Як вони мені не будуть більше потрібні, Бертуччо продасть їх; він каже, що заробить на цім тисяч із сорок.
– Але ж у Європі навіть королі не такі багаті, щоб купити таких коней.
– Тоді він продасть їх будь-якому східному володареві, який, щоб придбати їх, спустошить свою скарбницю і знову наповнить її за допомогою ударів киями по п'ятах своїх підданців.
– Знаєте, що мені спало на думку, пане графе?
– Кажіть.
– Мені здається, після вас найбагатший чоловік у Європі пан Бертуччо.
– Ви помиляєтеся, пане віконте. Я певен, що як вивернути у Бертуччо кишені, то там і шеляга не знайдеться.
– Та невже? – вигукнув Альбер. – То ваш Бертуччо теж диво якесь? Ви запроваджуєте мене так далеко у світ чудес, любий пане графе, що, попереджаю, я перестану вам вірити.
– Нема в мене ніяких чудес, пане Альбере; числа і здоровий глузд – та й годі. Ось вам задача: управитель краде, але чому?
– Як на мене, така його природа, – сказав Альбер. – Він краде, бо не може не красти.
– Помиляєтеся: він краде, тому що в нього є дружина, діти, він хоче зміцнити становище своєї родини, а головне, він не певен того, що ніколи не розлучиться зі своїм паном, тож хоче забезпечити своє майбутнє. А Бертуччо сам на білому світі: він розпоряджається моїм гаманцем, не переслідуючи особистих інтересів; він певен, що ніколи не розлучиться зі мною.
– Чому?
– Тому що ліпшого мені не знайти.
– Ви крутитеся в зачарованому колі, у колі ймовірностей.
– Ні, це певність. Хороший слуга для мене – це той, що його життя і смерть у моїх руках.
– А життя і смерть Бертуччо у ваших руках?
– Так, – холодно відтяв граф Монте-Крісто.
Існують слова, що замикають розмову, немов залізні двері. Оце в такий спосіб прозвучало і графове "так".
Подальший шлях вони проїхали з такою самою швидкістю; тридцять двоє коней, яких поділили на вісім підстав, пробігли сорок вісім льє за вісім годин.
Уночі вони підкотили до пречудового парку. Воротар стояв коло відчиненої брами. Його попередив конюх останньої підстави.
Була друга година. Альбера попровадили у його покої. На нього чекала ванна і вечеря. Лакей, що їхав на приступці ридвана, був до його послуг; Батістен, що їхав на козлах, був графові до послуг.
Альбер узяв ванну, повечеряв і вклався до ліжка. Цілу ніч його колисав меланхолійний шум прибою. Уставши з ліжка, він відчинив скляні двері й опинився на маленькій терасі; перед ним відкривався краєвид на море, тобто на нескінченність, а позаду – чудовий парк, що прилягав до гаю.
У невеличкій бухті погойдувався на хвилях маленький корвет із вузьким кілем і струнким рангоутом; на щоглі майорів стяг із гербом графа Монте-Крісто: золота гора на лазурному морі, увінчана шарлатовим хрестом; це могло бути алегорією наймення Монте-Крісто, що нагадувало про Голгофу, яку страсті Спасителя зробили ще коштовнішою горою, ніж золото, і про ганебний хрест, освячений його божистою кров'ю, та могло бути і натяком на особисту драму, що похована в невідомому минулому цього загадкового чоловіка.
Довкола корвета погойдувалося декілька шхун, що належали рибалкам із сусідніх сіл, – вони здавалися смиренними підданцями, які очікують наказів свого владаря.
Тут, як і скрізь, де бодай на два дні зупинявся граф Монте-Крісто, життя було влаштоване з величезним комфортом, тож із першої миті воно ставало легке і приємне.
Альбер знайшов у своєму передпокої дві рушниці й усе необхідне мисливське причандалля. Одна кімната на першому поверсі була коморою для хитромудрого рибальського знаряддя, яке впровадили англійці, великі рибалки, бо вони терплячі й гулящі, але і досі не можуть запровадити до вжитку стародавніх французьких вудильників.
Усенька днина минула в тих різноманітних розвагах, у яких графові Монте-Крісто рівних не було: вони забили в парку з десяток фазанів, наловили у річці стільки ж форелі, пообідали в альтанці, що виходила на море, і пили чай у бібліотеці.
Третього дня надвечір, геть зморившись від того гаяння часу, що здавалося графові Монте-Крісто дитячою розвагою, Альбер дрімав у фотелі, а граф зі своїм архітектором складав план оранжереї, яку він збирався побудувати у своєму домі.