Альбере, мало хто пройшов крізь усі революції, у яких ми народилися, без того, щоб їхній мундир чи суддівська мантія не виявилася заляпана багном чи кров'ю. Тепер, коли у мене всі докази, коли ваша таємниця в моїх руках, ніхто не може змусити мене прийняти виклик, що його ваше власне сумління, я певен, взяло б за злочин; а те, чого ви більше не можете від мене вимагати, я вам пропоную сам. Хочете, щоб ці докази, ці розвінчання, свідчення, які в мене є, зникли раз і назавжди? Хочете, щоб ця страшна таємниця лишилася назавжди поміж мною і вами? Я ніколи не оприлюдню її, адже вона довірена моїй честі. Скажіть, що ви цього хочете, Альбере! Ви ж хочете цього, друже мій?
Альбер кинувся Бошанові на шию.
– Мій шляхетний друже! –вигукнув він.
– Беріть, – мовив Бошан і подав Альберові ті папери.
Альбер конвульсивно вхопив їх, стиснув, зібгав, хотів було подерти, та подумав, що, може, колись вітер підхопить клапоть і торкнеться ним його чола, тож підійшов до свічки, що весь час була запалена для сигар, і спалив їх гамузом, до останнього клаптика.
– Любий, незрівнянний друже! – шепотів Альбер, спалюючи папери.
– Нехай усе воно забудеться, немов лихий сон, – сказав Бошан, – нехай усе це зникне, як оці останні іскри, що біжать почорнілим папером, нехай усе розвіється, як оцей останній дим, що куриться над безмовним попелом.
– Так, так, – відказав Альбер, – і нехай від усього цього залишиться тільки вічна дружба, у якій я присягаюся вам, рятівнику мій. Цю дружбу шануватимуть наші діти, вона служитиме мені вічним нагадуванням про те, що честю мого імені я зобов'язаний вам. Якби хтось дізнався про це, Бошане, то, кажу вам, я застрелився б, чи ж ні, заради моєї матінки лишився б жити, та покинув би Францію.
– Любий Альбере! – сказав Бошан.
Проте Альбера хутко зупинила ця раптова і трохи штучна радість, і він поринув у ще глибший сум.
– У чім річ? – запитав Бошан. – Скажіть, що з вами?
– Щось у мене зламалось у душі,– сказав Альбер. – Знаєте, Бошане, нелегко так простісінько розлучитися з тією повагою, із тією довірою, із тією гордістю, яку викликає в сина незаплямоване батькове ім'я. Ох, Бошане! Як зустрінуся я тепер із батьком? Відхилюся, коли він наблизить вуста до мого чола, відсмикну руку, коли він простягне мені свою? Знаєте, Бошане, я найнещасніша людина. Та й матінка моя нещасна – якщо вона знала про це, то як, мабуть, страждала вона!
– Кріпіться, друже мій! – сказав Бошан, узявши його за руки.
– Але як та замітка потрапила до вашої газети? – запитав Альбер. – За всім цим стоїть чиясь ненависть, якийсь невидимий ворог.
– Тим паче треба бути мужнім, – сказав Бошан. – Не треба, щоб на вашому обличчі було хвилювання; носіть це лихо в собі, як ото хмара несе в собі загибель і смерть, фатальну таємницю, якої ніхто не бачить, аж поки вибухне буря. Бережіть, друже, сили до тієї миті, як вона вибухне.
– То ви гадаєте, це ще не край? – із жахом запитав Альбер.
– Та нічого я не гадаю, але, зрештою, все може статися. До речі...
– Що? – запитав Альбер, побачивши, що Бошан завагався.
– Ви ще вважаєтеся нареченим панни Данґляр?
– Чому ви питаєте про це мене зараз?
– Бо мені здається, що питання про те, чи відбудеться цей шлюб, чи ні, пов'язане з тим, що ним оце ми зараз переймаємося.
– Та невже! – спалахнув Альбер. – То ви гадаєте, це Данґляр...
– Я просто питаю вас, як справи з цим весіллям. Нехай вам усячина, не висновуйте з моїх слів нічого іншого, крім того, що я укладаю в них, і не надавайте їм того значення, якого в них нема!
– Та ні, – сказав Альбер, – весілля не буде.
– Гаразд, – відказав Бошан.
Потім побачив, що юнак геть засумував, тож сказав йому:
– Знаєте що, Альбере, послухайте моєї поради: ходімо надвір, проїдемо Булонським лісом у колясі чи й верхи; це заспокоїть вас; потім заглянемо куди-небудь, щоб поснідати, а далі кожен із нас візьметься до своїх клопотів.
– Охоче, – сказав Альбер, – та ходімо пішки, гадаю, мені буде корисно трохи зморитися.
– А й правда, – сказав Бошан.
І вони вийшли з дому й пішки попрямували бульваром. Діставшись до церкви Марії Магдалини, Бошан сказав:
– Знаєте, якщо ми вже тут, зайдімо до графа Монте-Крісто, він розважить нас; він чудово вміє відвертати людей від їхніх думок, тому що ніколи ні про що не розпитує; як на мене, ті люди, котрі ні про що ніколи не питають, найліпші утішники.
– Справді, – сказав Альбер, – загляньмо до нього, я його люблю.
VIII. Мандрівка
Граф Монте-Крісто дуже зрадів, побачивши, що юнаки прийшли разом.
– Отож, сподіваюся, всьому край, усе пояснили і владнали? – запитав він.
– Авжеж, – відказав Бошан, – ці безглузді плітки самі зійшли на безвість; і якби вони знову спливли, то я перший повстав би проти них. Не будемо більше балакати про них.
– Альбер вам скаже, – мовив граф Монте-Крісто, – що я йому радив те саме. До речі, – докинув він, – ви застали мене за дуже неприємним ділом.
– А що ви робили? – запитав Альбер. – Давали лад своїм паперам?
– Слава Богу, не моїм! У моїх паперах завжди лад, бо в мене їх нема. Я переглядав папери пана Кавальканті.
– Кавальканті? – перепитав Бошан.
– Хіба ви не знаєте, що пан граф йому протегує? – запитав Альбер.
– Ох, ви не зовсім маєте рацію, – сказав граф Монте-Крісто, – я нікому не протегую, і щонайменше панові Кавальканті.
– Він бере шлюб замість мене з панною Данґляр, – сказав Альбер, намагаючись усміхнутися, – а ця обставина, як ви розумієте, викликає в мене розпуку.
– Та невже! Кавальканті бере шлюб із панною Данґляр? – здивувався Бошан.
– Ви що, з місяця впали? – запитав граф Монте-Крісто. – ви газетяр, збирач пліток! Та всенький Париж тільки про це і балакає.
– І це ви, пане графе, залагодили цей шлюб? – запитав Бошан.
– Я? Прошу вас, пане новинарю, і не подумайте поширювати таких чуток! Боже милосердний! Щоб я улаштовував чийсь шлюб? Ні, ви мене не знаєте; навпаки, я всіляко цьому опирався; я відмовився бути посередником.
– Розумію, – сказав Бошан, – через нашого друга Альбера!
– Тільки не через мене, – устряв Альбер. – Пан граф не відмовиться підтвердити, що я, навпаки, давно вже просив його розладнати ці плани. Пан граф запевняє, що не йому я повинен дякувати за це; що ж, нехай і так, мені доведеться, як ото давнім людям, спорудити вівтар невідомому богові.
– І коли ж те весілля відбудеться?
– Дуже скоро, попри мої застороги. Я ж бо не знаю цього молодика; кажуть, він багатий і з доброї родини, та для мене це тільки слово "кажуть". Я весь час повторював це Данґлярові, проте він у захваті від цього італійця. Я навіть вважав за потрібне сказати йому про одну обставину, що, як на мене, ще важливіша: цього юнака чи то замінили, коли він був немовлям, чи то його украли цигани, чи то його згубив десь вихователь, до ладу й не знаю. Та мені достеменно відомо, що батько нічого не знав про нього років десять із гаком. Що він робив упродовж цих десяти років мандрівного життя, сам тільки Господь знає. Але й це застереження не допомогло. Мені доручили написати майорові, попросити його надіслати папери, і ось вони. Я їх надсилаю Данґлярам, та, немов ото Пілат, умиваю руки.
– А панна Д'Армії? – запитав Бошан. – Вона не ображається, що ви забрали в неї ученицю?
– Їй-богу, не можу вам сказати; та, здається, вона повертається в Італію. Пані Данґляр зі мною розмовляла про неї і просила в мене рекомендації до італійських імпресаріо; я дав їй записку до директора театру Валле, який дечим зобов'язаний мені. Та що це з вами, Альбере? Ви такий сумний; чи не закохані ви, самі того не підозрюючи, в панну Данґляр?
– Та наче ні, – відказав Альбер, сумовито всміхнувшись.
Бошан почав розглядати картини.
– Принаймні ви не такий як завжди, – провадив граф Монте-Крісто. – Скажіть, що з вами?
– У мене болить голова, – відказав Альбер.
– Якщо так, любий мій віконте, – сказав граф Монте-Крісто, – я можу запропонувати вам незмінні ліки, які завжди допомагають, коли мені недобре.
– Які це? – запитав Альбер.
– Зміну місця.
– Ти ба! – сказав Альбер.
– Авжеж. Я й сам зараз у недоброму гуморі, тож збираюся у мандрівку. Хочете, поїдемо разом?
– Ви в кепському гуморі, пане графе, – сказав Бошан. – Чому це?
– Вам легко казати; а ось глянув би я на вас, якби у вашому домі точилося слідство!
– Слідство? Яке слідство?
– Та яке ж іще, адже сам пан де Вільфор провадить слідство у справі про мого шановного убивцю, це якийсь розбишака, що втік із каторги.
– А, справді, – сказав Бошан, – я читав про це в газетах. Хто він такий, той Кадрус?
– Якийсь провансалець. Вільфор чув про нього, як служив у Марселі, а Данґляр навіть пригадує, що бачив його. Тож пан королівський прокурор узяв активну участь у цій справі, яка, певне, надзвичайно зацікавила і поліційного префекта. Завдяки їхній увазі, що за неї я їм страшенно вдячний, до мене в дім уже два тижні приводять усіх розбійників, яких тільки можна роздобути і в Парижі та на його околицях, під тим приводом, що це Кадрусів убивця. Якщо й далі так триватиме, то за три місяці у славетному французькому королівстві не залишиться жодного шахрая, жодного убивці, який не знав би плану мого дому, як ото свої п'ять пальців. Мені залишається тільки віддати їм його у цілковите розпорядження, а самому податися галасвіта. Їдьмо зі мною, пане віконте!
– Із задоволенням.
– То домовилися?
– Так, але куди ми подамося?
– Я ж вам казав: туди, де повітря чисте, де гамір заколисує, де людина стає сумирна і відчуває свою нікчемність, хоч яка була б вона горда. Я люблю це приниження, я, котрого, як ото Августа, прозивають владарем світу.
– А де ж воно все?
– На морі, пане віконте. Я, бачите, моряк: ще змалечку засинав я на руках у старого Океану і на грудях у прегарної Амфітріти; я грався його зеленою киреєю і її лазурними шатами; я люблю море, як ото кохану, і якщо довгенько не бачу його, то сумую за ним.
– То гайда, пане графе!
– До моря?
– Авжеж.
– Ви згодні?
– Згоден.
– Тоді, пане віконте, сьогодні увечері біля мого ґанку на вас чекатиме повіз, де їхати буде так само зручно, як у ліжку; у нього запряжуть чотирьох коней. Послухайте, Бошане, у тому повозі можна буде й чотирьом поміститися з вигодою; хочете податися з нами? Я вас запрошую.
– Дякую, я допіру був коло моря.
– Були коло моря?
– Та майже.