Княжна Марія сиділа біля вікна, прислухаючись до його голосу, що лунав у саду. Раптом з алеї вибігло кілька чоловік із зляканими обличчями.
Княжна Марія вибігла на ґанок, на квіткову доріжку і в алею. Назустріч їй сунула велика юрма ополченців та двораків і в сер.едині цієї юрми кілька чоловік під руки волокли маленькою дідка в мундирі і в орденах. Княжна Марія підбігла до нього, і у грі дрібних кружалець сяйва, що падало крізь тінь липової алеї, не змогла добрати, яка зміна сталася в його обличчі. Вона лише побачила, що недавній суворий і рішучий вираз його обличчя замінився виразом боязкої покори. Побачивши дочку, він заворушив кволими губами і захрипів. Не можна було зрозуміти, чого він хоче. Його підняли на руки, віднесли до кабінету й поклали на той диван, якого він так боявся останнім часом.
Привезений лікар тієї ж ночі пустив кров і сказав, що у князя удар правого боку.
Залишатися в Лисих Горах ставало дедалі небезпечніше, і другого дня після удару князя повезли в Богучарово. Лікар поїхав з ним.
Коли вони приїхали в Богучарово, Десаль з маленьким князем уже виїхав у Москву.
Усе в тому ж стані, не гіршому й не кращому, розбитий паралічем, старий князь три тижні лежав у Богучарові в новому будинку, що його збудував князь Андрій. Старий князь був без пам'яті; він лежав, як спотворений труп. Він безперестанно
8*
115
бурмотів щось, сіпаючи бровами й губами, і не можна було добрати, розумів він чи ні те, що було навколо нього. Одно можна було розібрати напевне — це те, що він мучився і почував потребу ще висловити щось. Але що це було, цього ніхто не міг зрозуміти; чи була це яка-небудь примха хворого й напівбожевільного, чи стосувалось це загального ходу справ чи сімейних обставин?
Лікар казав, що неспокій, який виявляв старий князь, не означає нічого, що цей неспокій має фізичні причини; але княжна Марія думала (і те, що при ній кожного разу неспокій його посилювався, потверджувало її припущення), думала, що він Щось хоче сказати їй. Він, очевидно, страждав і фізично й морально.
Надії на одужання не було. Везти його не можна було. І що було б, якби він помер у дорозі? "Чи не краще було б — кінець, зовсім кінець!" — іноді думала княжна Марія. Вона день і ніч, майже без сну, стежила за ним і, страшно сказати, вона часто стежила за ним не тому, що сподівалася знайти ознаки полегшення,— а тому, що бажала знайти ознаки наближення кінця.
Хоч як чудно було княжні усвідомлювати в собі це почуття, але воно було в ній. І що було ще жахливіше для княжни Марії, це те, що відколи захворів її батько (навіть чи не раніш, чи не тоді, коли вона, чекаючи .чогось, зосталася з ним), у ній прокинулися всі приспані в ній, забуті особисті бажання та надії. Те, що роками не приходило їй у голову — думки про вільне життя без страху перед батьком, навіть думки про можливість кохання та сімейного щастя, як спокуси диявола, безперестанно зринали в її уяві. Хоч як відганяла вона від себе, раз у раз їй спадали на думку питання про те, як вона тепер, після того влаштує своє життя. Це були спокуси диявола, і княжна Марія знала це. Бона знала, що єдиною зброєю проти нього були молитви, і вона намагалася молитись. Вона ставала на молитву, дивилася на образи, говорила слова молитви, та не могла молитися. Вона почувала, що тепер її охопив інший світ — життьової, важкої і вільної діяльності, цілком протилежний тому моральному світові, в який вона була замкнена раніш і в якому кращою втіхою була молитва. Вона не могла молитися й не могла плакати, і життьова турбота заполонила її.
Залишатися в Богучарові ставало небезпечно. З усіх боків чутно було про французів, що наближаються, і в одному селі, за п'ятнадцять верст від Богучарова, французькі мародери розграбували садибу.
Лікар наполягав на тому, що треба везти князя далі; предводитель прислав чиновника до княжни Марії, щоб умовити її виїжджати якнайскоріше; справник, приїхавши до Богучарова, наполягав на тому ж, кажучи, що за сорок верст французи, що по селах ходять французькі прокламації і що коли княжна не виїде з батьком до п'ятнадцятого, то він ні за що не відповідає. —
Княжна вирішила п'ятнадцятого їхати. Турботи готування, давання розпоряджень, за якими всі зверталися до неї, цілий день заполонювали її. Ніч з чотирнадцятого на п'ятнадцяте вона провела, як звичайно, не роздягаючись, у сусідній з тією кімнатою, де лежав князь. Кілька разів, прокидаючись, вона чула його кректання, бурмотіння, скрипіння ліжка і кроки Тихона та лікаря, які перевертали його. Кілька разів вона прислухалася біля дверей, і їй здавалося, що тепер він бурмотів голосніше, ніж звичайно, і частіше ворушився. Вона не могла спати, кілька разів підходила до дверей, прислухаючись, бажаючи ввійти і не наважуючись цього зробити. Хоч він і не казав, але княжна Марія бачила, знала, яке неприємне було йому всяке виявлення страху за нього. Вона помічала, як незадоволено він одвертався від її погляду, іноді мимоволі і невідступно на нього спрямованого. Вона знала, що її прихід уночі, в незвичний час роздратує його.
Але ніколи їй так шкода не було, так страшно не було втратити його. Вона згадувала все своє життя з ним, і в кожному слові, вчинку його знаходила вияв його любові до неї. Зрідка •між цими спогадами вривалися в її уяву спокуси диявола, думки про те, що буде по його смерті і як влаштується її нове, вільне життя. Але з огидою відганяла вона ці думки. На ранок він ватих, і вона заснула.
Вона прокинулася пізно. Та щирість, що буває під час пробудження, ясно показала їй, що найбільш у батьковій недузі цікавило її. Вона прокинулась, прислухалась до того, що було за дверима, і, почувши його кректання, сказала собі, зітхнувши, що було все те ж саме.
— Та що ж має бути? Чого ж я хотіла? Я хочу його смерті,— скрикнула вона з огидою до самої себе.
Вона одяглася, вмилася, прочитала молитви й вийшла на ґанок. До ґанку подано було без коней екіпажі, в які складали речі.
Ранок був теплий і сірий. Княжна Марія зупинилася на ґанку, не перестаючи жахатися з Своєї душевної мерзенності і намагаючись зібрати свої думки, перше ніж увійти до нього.
Лікар зійшов зі сходів і підійшов до неї..
— Йому краще сьогодні,— сказав лікар.— Я вас шукав. Можна дещо зрозуміти з того, що він говорить, голова трохи свіжіша. Ходімо. Він кличе вас...
Серце у княжни Марії так сильно забилося від цієї звістки, що вона, збліднувши, сперлася плечем на двері, щоб не впасти. Побачити його, розмовляти з ним, стати перед його очі тепер, коли вся душа княжни Марії була переповнена цими страшними злочинними спокусами, — було боляче-радісно і страшно.
— Ходімо,— сказав лікар.
Княжна Марія увійшла до батька і підійшла до ліжка. Він лежав високо на спині, поклавши свої маленькі, кощаві, вкриті ліловими вузлуватими жилками руки на ковдру, з поставленим прямо лівим оком і зі скошеним правим, з нерухомими бровами й губами. Він увесь був такий худенький, маленький і безпорадний. Обличчя його, здавалося, зсохлось чи розтануло, здрібніло рисами. Княжна Марія підійшла й поцілувала його в руку. Ліва рука стисла її руку так, що видно було, що він уже давно чекав її. Він затряс її руку, і брови й губи його сердито заворушились.
Вона злякано дивилась на нього, намагаючись вгадати, чого він хоче від неї. Коли вона, змінивши положення, стала так, що ліве око бачило її обличчя, він заспокоївся, кілька секунд не спускаючи з неї ока. Потім губи і язик його заворушились, почулися звуки, і він став говорити, боязко, благально дивлячись на неї, очевидно, боячись, що вона не зрозуміє його.
Княжна Марія, напружуючи всю силу уваги, дивилася на нього. Спостерігаючи, з яким кумедним зусиллям він повертав язиком, княжна Марія опускала очі і насилу стримувала ридання, що підступали їй до горла. Він сказав щось, по кілька разів повторюючи свої слова. Княжна Марія не могла зрозуміти їх; вона намагалася вгадати те, що він говорив, і питально повторювала його слова.
— Гага — бои... бои... — вимовив він кілька разів...
Ніяк не можна було зрозуміти цих слів. Лікар думав, що він вгадав, і, повторюючи його слова, спитав: княжна боїться? Він заперечливо похитав головою і знову повторив те ж саме...
— Душа, душа болить,— розгадала і сказала княжна Марія. Він ствердно замимрив, узяв її руку і став притискати її до різних частин свої^ грудей, наче відшукуючи належне їй місце.
— Усе думки! про тебе... думки...— згодом вимовив він значно краще і виразніше, ніж перше,— тепер, коли він був певний, що його розуміють. Княжна Марія припала головою до його руки, намагаючись приховати свої ридання і сльози.
Він рукою проводив по її волоссі.
— Я тебе кликав цілу ніч...— вимовив він.
— Якби я знала...— крізь сльози сказала вона.— Я боялась увійти.
Він потиснув їй руку.
— Не спала ти?
— Ні, я не спала,— сказала княжна Марія, заперечливо похитавши головою. Мимоволі підкоряючись батькові, вона тепер так само, як він говорив, намагалася говорити здебільшого знаками і наче теж ледве повертаючи язиком.
— Рідненька.., — чи — бідна моя...— Княжна Марія не могла розібрати, але напевно, як свідчив вираз його погляду, сказано було ніжне, пестливе слово, якого він ніколи не казав.— Чому не прийшла?
"А я бажала, бажала його смерті!" —думала княжна Марія. Він помовчав.
— Спасибі тобі... дочко, друже мій... за все, за все... прости... спасибі...— прости... спасибі!.. — І сльози текли з його очей.— Покличте Акдрюшу"—раптом сказав він, і щось по-дитячому боязке і недовірливе з'явилось у виразі його обличчя, коли він сказав це. Він наче сам знав, що слова його иі до чого. Так принаймні здалося княжні Марії.
— Я від нього одержала листа,— відповіла княжна Марія. Він здивовано й боязко подивився на неї.
— Де ж він?
— Він в армії, mon père, у Смоленську.
Він довго мовчав, заплющивши очі; потім ствердно, ніби у відповідь на свої сумніви і підтверджуючи те, що він тепер усе зрозумів і згадав, кивнув головою і розплющив очі.
— Так,— сказав він виразно і тихо.— Загинула Росія! Погубили! — І він знову заридав, і сльози потекли в нього з очей. Княжна Марія не могла більш стримуватись і плакала теж, дивлячись на його обличчя.
Він знову заплющив очі.