– Придивися уважніш, глянь у минуле, у найдавніші твої спогади.
У тих графових словах була така магнетична сила, що кволі почуття сердеги ожили востаннє.
– І справді,– сказав він, – я наче бачив уже вас десь, наче знав колись вас.
– Авжеж, Кадрусе, ти мене бачив, ти знав мене.
– Та хто ж ви урешті? І чому, якщо ви мене знали, ви даєте мені померти?
– Тому що ніщо не може тебе порятувати, Кадрусе, рани твої смертельні. Якби тебе можна було ще врятувати, я подумав би, що це останній знак милосердя Божого, і спробував би, клянуся тобі могилою свого батька, повернути тебе до життя і каяття.
– Могилою твого батька! – вигукнув Кадрус, у якому спалахнув останній пломінець життя, і звівся, щоб поглянути ближче на людину, що виголосила цю найсвященнішу клятву. – То хто ж ти такий?
Граф Монте-Крісто стежив за розвитком агонії. Він збагнув, що цей спалах останній; тоді він схилився над умираючим і зупинив на ньому спокійний і сумовитий погляд.
– Я, – сказав він йому, – я...
І з його розтулених вуст злинуло наймення, яке він промовив так тихо, наче й сам боявся почути його.
Кадрус звівся навколішки, простягнув руки, відсахнувся, а потім склав долоні й останнім зусиллям звів їх до неба.
– О Боже мій, Боже мій! – вигукнув він. – Прости, що я заперечував тебе, ти існуєш, ти справді батько небесний і суддя на землі! Господе, Боже мій, а я не вірив у тебе! Господе, прийми душу мою!
І, заплющивши очі, Кадрус повалився горізнач із останнім зойком і останнім зітханням.
Кров відразу ж перестала цебеніти з ран.
Він був мертвий.
– Один! – загадково промовив граф Монте-Крісто, дивлячись на спотворений смертю труп.
За десять хвилин по тому прибув лікар і королівський прокурор. Одного припровадив воротар, другого Алі, і зустрів їх панотець Бузоні, що молився коло узголів'я небіжчика.
VII. Бошан
Цілісінькі два тижні в Парижі тільки й балакали про цю зухвалу спробу обікрасти графа Монте-Крісто. Перед смертю злодій підписав заяву, в якій вказував на якогось Бенедетто, як на свого вбивцю. Поліції звеліли пустити слідами убивці всіх своїх агентів.
Кадрусового ножа, злодійського ліхтаря, в'язку відмичок і всеньку його одіж, за винятком камізельки, якої ніде не знайшли, долучили до справи; тіло відправили в трупарню.
Граф Монте-Крісто всім казав, що це сталося, коли він був у себе в Отеї, тож він знає про все це зі слів абата Бузоні, який, за дивним збігом обставин, попросив у нього дозволу пробути ту ніч у його домі, щоб поробити виписки з деяких рідкісних книг, що були у графовій бібліотеці.
Тільки Бертуччо бліднув щоразу, як при ньому вимовляли ім'я Бенедетто, та кольором лиця Бертуччо ніхто не цікавився.
Вільфор, якого погукали на місце злочину, захотів сам узятися до тієї справи і провадив її з тим заповзяттям, із яким завжди ставився до кримінальних справ, які провадив особисто.
Та минуло вже три тижні, а найретельніші пошуки не дали нічого; у світських колах уже почали забувати про той замах на крадіжку і про вбивство злодія його спільником і заходилися обговорювати майбутнє весілля панни Данґляр та графа Андреа Кавальканті.
Шлюб той майже офіційно вже оголосили, тож Андреа бував у банкіровому домі як наречений.
Написали старому Кавальканті; той дуже схвально відгукнувся про цей шлюб і тільки шкодував, що служба заважає йому покинути Парму, де він оце перебуває, і погодився виділити капітал, який приноситиме півтораста тисяч ліврів річного зиску.
Домовилися, що три мільйони помістять у Данґляра, який пустить їх ув обіг; щоправда, знайшлися люди, котрі висловили юнакові сумніви у надійному становищі справ його майбутнього тестя, який останнім часом зазнавав на біржі невдачі за невдачею; проте Андреа, переповнений високою довірою і безкористям, відкинув усі ті порожні чутки і був навіть настільки делікатний, що й слова не сказав про них баронові.
Недарма барон був у захваті від графа Андреа Кавальканті.
Що ж до панни Ежені Данґляр, то у своїй інстинктивній неприязні до заміжжя вона була рада, що з'явився Андреа як спосіб позбутися Морсера; та коли Андреа став надто близький, вона почала ставитися до нього з очевидною відразою.
Може, барон і помітив це, та оскільки він міг подумати, що це тільки примха, то вдав, ніби не звертає на те уваги.
Тим часом відстрочення, яке обумовив Бошан, добігало краю. До речі, Морсер мав змогу належно оцінити пораду графа Монте-Крісто, який переконував його, що ліпше буде пустити те діло у непам'ять; ніхто не звернув уваги на газетний допис, що стосувався генерала, і нікому й на думку не спало впізнати в офіцерові, що здав Янінський замок, шляхетного графа, який засідає в Палаті перів.
Проте Альбер вважав себе ображеним, тому що не підлягало сумнівові те, що ті образливі для нього рядки хтось навмисне помістив у газеті. Крім того, Бошанова поведінка наприкінці їхньої розмови лишила в його душі гіркий осад. Тож він плекав думку про поєдинок, справжню причину якого, якщо, звісно, Бошан погодиться на те, він сподівався приховати навіть від своїх секундантів.
Бошана ніхто не бачив відтоді, як Альбер був у нього; коли він питав про нього, казали, що він кудись подався.
Де ж він був? Того ніхто не знав.
Якось уранці Альбера збудив покойовий слуга і доповів йому про те, що прийшов Бошан. Альбер продер очі, звелів попросити Бошана зачекати внизу, в курильній кімнаті, хутко вбрався і спустився вниз.
Він застав Бошана, коли той ходив туди-сюди кімнатою. Угледівши його, Бошан зупинився.
– Те, що ви самі прийшли до мене, не чекаючи сьогоднішнього мого візиту, здається мені доброю прикметою, – сказав Альбер. – Що ж, кажіть хутчій, чи можу я простягнути вам руку і сказати: Бошане, зізнайтеся, що то була неправда і залиштеся моїм другом. Чи я просто повинен вас запитати: яку зброю ви обираєте?
– Альбере, – відказав Бошан із сумом, що здивував Морсера, – сядьмо і побалакаймо.
– Але, як на мене, мосьпане, перш ніж сісти, ви мали б дати мені відповідь, чи не так?
– Альбере, – відказав газетяр, – бувають такі обставини, коли це найважче – дати відповідь.
– Я полегшу це вам, шановний пане, повторивши моє запитання: берете ви назад свій допис, – так чи ні?
– Морсере, так просто не відповідають: так чи ні, коли справа стосується честі, суспільного становища, самісінького життя такої людини, як генерал-лейтенант граф де Морсер, пер Франції.
– А що ж тоді роблять?
– Роблять те, що вчинив я, Альбере. Кажуть собі: гроші, час і зусилля ніякої ваги не мають, якщо йдеться про репутацію й інтереси цілої родини. Кажуть ось що: мало самої імовірності, потрібно мати певність, якщо вже йдеш битися на смерть із другом. Кажуть собі: якщо мені доведеться схрестити шпагу чи обмінятися пострілом із чоловіком, якому я три роки приязно потискав долоню, то принаймні я повинен знати, чому я роблю це, щоб прийти до бар'єра з чистим серцем і спокійною совістю, які необхідні людині, коли вона боронить своє життя.
– Добре, добре, – нетерпляче сказав Альбер, – але що все це означає?
– Це означає, що я допіру приїхав з Яніни.
– З Яніни? Ви?
– Авжеж, я.
– Не може того бути!
– Любий Альбере, ось мій паспорт; погляньте на візи: Женева, Мілан, Венеція, Трієст, Дельвіно, Яніна. Сподіваюся, ви повірите поліції однієї республіки, одного королівства й одної імперії?
Альбер глянув на паспорт і з подивом зиркнув на Бошана.
– Ви були в Яніні? – перепитав він.
– Альбере, якби ви були мені чужий, незнайомий, якби ви лорд якийсь були, як ото той англієць, що декілька місяців тому прийшов вимагати в мене сатисфакції і якого я вбив, щоб позбутися його, то ви чудово розумієте, що я не завдав би на себе стільки праці; та мені здавалося, що з поваги до вас я повинен це вчинити. Мені потрібен був тиждень, щоб дістатися туди, тиждень, щоб повернутися, чотири дні карантину і дві доби на місці – оце і становило рівнісінько три тижні. Сьогодні вночі я повернувся, і ось я у вас.
– О Боже, стільки передмов, Бошане! Чому ви зволікаєте і не кажете того, що я чекаю від вас?
– Як по правді, Альбере...
– Можна подумати, ви не зважуєтеся.
– Авжеж, я боюся.
– Ви боїтеся зізнатися, що ваш кореспондент обманув вас? Облиште самолюбство, Бошане, і зізнавайтеся, адже у вашій хоробрості ніхто не сумнівається.
– Геть не так усе, – прошепотів газетяр, – а навпаки...
Альбер зблід як смерть; він хотів було сказати щось, та слова завмерли в нього на вустах.
– Друже мій, – дуже лагідно мовив Бошан, – повірте, я радий був би перепросити вас від усього серця, та, на жаль...
– Та що?
– Ця інформація правдива, друже мій.
– Та невже! І цей французький офіцер...
– Так.
– Цей Фернан?
– Так.
– Зрадник, що здав фортеці паші, на службі в якого він був...
– Перепрошую за те, що мушу я вам сказати, друже мій: цей чоловік – ваш батько!
Альбер шалено сіпнувся, щоб кинутися на Бошана, але газетяр стримав його, не так рукою, як лагідним поглядом.
– Ось, друже мій, – сказав він, діставши з кишені папір, – ось доказ.
Альбер розгорнув той документ; то була заява чотирьох значних громадян Яніни, яка засвідчувала, що полковник Фернан Мондего, полковник-інструктор на службі у візира Алі-Тебеліна, здав янінський замок за дві тисячі гаманців.
Підписи були завірені консулом.
Альбер похитнувся і приголомшено повалився у фотель.
Тепер уже не могло бути сумнівів, прізвище тут цілком зазначалося.
Після хвилини нічного відчаю він не втерпів, усеньке тіло його напнулося, і з очей покотилися сльози.
Бошан із глибоким сумом глянув на вбитого горем друга, а потім підійшов до нього.
– Альбере, – сказав він, – тепер ви мене розумієте? Я хотів особисто все бачити, у всьому впевнитися, сподіваючись, що все з'ясується у тому сенсі, який буде сприятливий для вашого батька, сподівався, що я зможу захистити його добре ім'я. Та навпаки, із тих відомостей, що я їх зібрав, випливає, що той офіцер-інструктор Фернан Мондего, якому Алі-паша надав звання генерала-губернатора, не хто ж інший, як граф Фернан де Морсер; тоді я повернувся сюди, пам'ятаючи, що ви вшанували мене вашою дружбою, і побіг до вас.
Альбер так і лежав у фотелі, затуливши обличчя долонями, наче йому кортіло сховатися від денного світла.
– Я побіг до вас, – провадив Бошан, – щоб сказати вам: Альбере, вчинки наших батьків за нашого неспокійного часу не кидають тіні на дітей.