Хоч він і побачив, як із темного закутка вискочив якийсь чоловік, хоч і вгледів, уже торкнувшись землі, як той замахнувся, та перш аніж він устиг взятися до оборони, та рука так ударила його у спину, що він впустив драбину і зарепетував:
– Ґвалт!
Тут-таки його вдарили ще раз у бік, і він упав.
– Убивають! – заволав він.
Зарізяка вхопив його за чуприну і завдав третього удару у груди.
Побачивши, що він уже замовк, убивця підняв його голову за чуба; Кадрусові очі були заплющені, рот перехнябився. Зарізяка подумав, що він мертвий, відпустив голову й утік.
Тоді Кадрус утямив, що він зник, звівся на лікоть і з останніх сил хрипко заволав:
– Ґвалт! Умираю! На поміч, панотченьку, на поміч!
Той страшенний галас розітнув нічну пітьму. Відчинилися двері службового входу, потім садова хвіртка, і Алі зі своїм паном підбіг до нього з ліхтарем.
VI. Кара Господня
Кадрус і досі жалібно волав:
– Панотче, на поміч, на поміч!
– Що сталося? – запитав граф Монте-Крісто.
– На поміч! – повторив Кадрус. – Мене зарізали!
– Ми йдемо, потерпіть.
– Край уже! Пізно! Ви прийшли подивитися, як я умиратиму. Ох і удари! Стільки крові!
І він зомлів.
Алі з його паном узяли пораненого і перенесли в дім. Там граф Монте-Крісто звелів роздягнути його і побачив три страшенні рани.
– Господе, – сказав він, – часом твоя помста повільна; та тоді вона ще грізніша приходить із неба.
Алі дивився на свого пана, ніби питав, що ж робити далі.
– Їдь у передмістя Сент-Оноре до пана де Вільфора, королівського прокурора, і привези його сюди. А передніше розбуди воротаря і пошли його до лікаря.
Алі послухався й лишив гаданого абата наодинці з Кадрусом, що лежав непритомний.
Коли сердега знову розплющив очі, граф Монте-Крісто сидів за декілька кроків од нього і дивився на нього з виразом похмурого співчуття і, здавалося, тихенько шепотів молитву.
– Лікаря, лікаря! – застогнав Кадрус.
– Уже пішли по нього, – відказав панотець.
– Знаю, це марно, мене вже не врятувати, та, може, він зміцнить мої сили, і я встигну зробити заяву.
– Про що?
– Про те, хто вбив мене.
– То ви його знаєте?
– Де ж пак не знати! Це Бенедетто.
– Той самий молодий корсиканець?
– Атож.
– Ваш приятель?
– Авжеж. Він дав мені план графового дому, сподіваючись, либонь, що я уб'ю пана графа і він здобуде спадщину або що пан граф уб'є мене і тоді він позбудеться мене. А потім він підстеріг мене на вулиці й забив.
– Я послав по лікаря і королівського прокурора.
– Запізно він прийде, – сказав Кадрус, – я відчуваю, що вся кров із мене випливає.
– Зачекайте, – сказав граф Монте-Крісто.
Він вийшов із кімнати і повернувся зі слоїчком у руках.
Кадрусові очі, страшні у своїй непорушності, під час його відсутності ні на мить не відривалися від дверей, якими, він відчував, мала прийти поміч.
– Хутчій, панотченьку, хутчій! – вигукнув він. – Я зараз зомлію.
Граф Монте-Крісто підійшов до пораненого й улляв у його сині губи три краплі плину зі слоїчка.
Кадрус глибоко зітхнув.
– Ще... ще... – мовив він. – Ви повертаєте мене до життя.
– Ще дві краплі, і ви умрете, – відказав абат.
– Чому ж ніхто не йде? Я хочу сказати, хто мене вбив!
– Хочете, я напишу за вас заяву? Ви її підпишете.
– Авжеж... авжеж... – сказав Кадрус, і очі його заблищали від думки про ту посмертну помсту.
Граф Монте-Крісто написав: "Я помираю від руки корсиканця Бенедетто, мого товариша на Тулонській каторзі, який був там під номером 59".
– Хутчій, хутчій! – сказав Кадрус. – А то я не встигну підписати.
Граф Монте-Крісто подав Кадрусові перо, і той, зібравши рештки своїх сил, підписав заяву й відкинувся назад.
– Решту ви розкажете самі, пане абате, – сказав він. – Ви скажете, що він прозиває себе Андреа Кавальканті, що мешкає в готелі Принців, що... о Боже, я помираю!
І Кадрус знову зомлів. Панотець підніс до його обличчя слоїк, і поранений знову розплющив очі.
Палке бажання помститися не покинуло його, поки він був непритомний.
– Ви все розкажете, еге ж, пане абате?
– Усе це, звісно, і ще багато чого.
– А що ще?
– Скажу, що він, либонь, дав вам план цього дому, сподіваючись, що пан граф уб'є вас. Скажу, що він попередив графа листом, скажу, що цього листа отримав я, оскільки пан граф поїхав, тож я вас і чекав.
– І його скарають на горло, еге ж? – запитав Кадрус. – Його стратять, ви обіцяєте мені? Я вмираю з цією надією, мені так легше помирати.
– Я скажу, – провадив граф Монте-Крісто, – що він прийшов услід за вами, що весь час чатував на вас, що, побачивши, як ви вилізли з вікна, побіг за ріг і там заховався.
– То ви все це бачили?
– Згадай мої слова: "Якщо ти прийдеш додому цілий і неушкоджений, я вважатиму, що Господь простив тобі, то і я тобі прощу".
– І ви не попередили мене? – вигукнув Кадрус, намагаючись звестися на лікоть. – Ви знали, що він мене уб'є, щойно я вийду звідси, і ви мене не попередили?
– Ні, тому що в руках Бенедетто я бачив Божий суд, і я вважав блюзнірством опиратися волі Божій.
– Божий суд! Не кажіть мені про нього, панотче, ви найліпше знаєте, що якби він існував, декотрі люди зазнали б справедливої кари.
– Потерпіть-но! – сказав священик таким голосом, що вмираючий аж здригнувся. – Потерпіть!
Кадрус уражено зиркнув на графа Монте-Крісто.
– Крім того, – сказав абат, – Господь милостивий був до всіх, він був милостивий і до тебе. Він передовсім батько, а потім уже суддя.
– То ви вірите в Бога? – поспитався Кадрус.
– Якби я мав нещастя не вірити у нього досі, – сказав граф Монте-Крісто, – я повірив би зараз, коли дивлюся оце на тебе.
Кадрус звів до неба зціплені кулаки.
– Послухай, – сказав абат, простягаючи руку над пораненим, наче наказуючи йому вірити, – ось що вчинив для тебе Бог, якого ти заперечуєш у твою смертну годину: він дав тобі здоров'я, силу, забезпечену працю, навіть друзів, одне слово, таке життя, яке задовольнило б хоч якого чоловіка зі спокійним сумлінням і природними бажаннями. Що ж учинив ти, замість того, щоб скористатися тими дарунками, які Господь так рідко посилає з такою щедрістю? Ти омерзотився у неробстві й почав пиячити, а потім зрадив свого найліпшого друга.
– Допоможіть! – заволав Кадрус. – Мені не священик потрібен, а лікар, може, мої рани не смертельні, я не помру, мене ще можна порятувати!
– Ти смертельно поранений, і якби не дав я тобі цього плину, ти був би вже мертвий. Ото слухай-бо!
– Страшний ви священик! – прошепотів Кадрус. – Замість того, щоб утішати вмираючого, ви позбавляєте його останньої надії!
– Слухай, – повторив абат, – коли ти зрадив свого друга, Бог іще не покарав тебе за це, а застеріг; ти зубожів, почав голодувати. Половину того життя, яке ти міг присвятити набуванню земних благ, ти переймався заздрощами. Уже тоді ти думав про злочин, виправдовуючи себе у власних очах убозтвом. Господь послав тобі диво, подарував тобі з моїх рук у твоїй бідності багатство, що мало бути величезне для такого злидаря, як ти оце. Та це неочікуване, негадане і нечуване багатство здалося тобі замалим, допіру воно опинилося у твоїх руках; тобі закортіло подвоїти його. І в який спосіб? Убивством. Ти подвоїв його, і Господь забрав його в тебе і поставив тебе перед людським судом.
– То не я, – сказав Кадрус, – не я хотів забити того єврея, то Карконта.
– Авжеж, – сказав граф Монте-Крісто. – І Господь у безмежному своєму милосерді не покарав тебе смертю, якої ти заслуговуєш по справедливості, а дозволив, щоб твої слова зворушили суддів, і вони лишили тобі життя.
– А як! Відправили мене на довічну каторгу! Гарне милосердя!
– Те милосердя, нещасний, ти однак уважав милосердям, коли його виявили тобі. Твоє підле серце, що трусилося в очікуванні смерті, закалатало від радості, почувши про твою вічну ганьбу. Тому що ти, як і всі каторжники, подумав: із каторги можна втекти, а з могили не можна. І ти мав рацію; в'язнична брама раптом відчинилася перед тобою. У Тулон приїздить англієць, який присягнувся собі позбавити двох людей від безчестя; його вибір падає на тебе і твого приятеля; тобі припадає нове щастя, у тебе є і гроші, й спокій, ти можеш знову жити як людина, ти, який приречений був на життя каторжника; і тоді, нещасний, ти втретє спокушаєш Господа. Ні, кажеш ти, мені цього замало, хоч насправді в тебе було більше, ніж будь-коли до того, і ти вчиняєш третій злочин, який нічого не викликало і ніщо не виправдовує. Терпіння Господнє вичерпалося. Господь тебе покарав.
Кадрус слабнув на очах.
– Води, – сказав він, – дайте води... я всенький палаю!
Граф Монте-Крісто подав йому склянку води.
– Падлюка цей Бенедетто, – сказав Кадрус, віддавши склянку, – він таки вивернеться.
– Ніхто не вивернеться, кажу тобі... Бенедетто буде покараний!
– Тоді й вас покарають, – сказав Кадрус, – адже ви не виконали священицького обов'язку... Ви мусили не дати Бенедетто убити мене.
– Я! – сказав граф Монте-Крісто, посміхнувшись, аж кров захолола у жилах розбишаки. – Я повинен був не дати Бенедетто убити тебе, після того як ти зламав ножа об панцир на моїх грудях... Авжеж, якби я побачив твоє смирення і каяття, то, може, й завадив би Бенедетто убити тебе, та ти був зухвалий і підступний, тож я дозволив, щоб здійснилася воля Божа.
– Не вірю я у Бога! – крикнув Кадрус. – Та й ти не віриш у нього... ти брешеш... брешеш!
– Мовчи, – сказав абат, – ти втрачаєш останні краплі крові, що ще лишилися у твоїх жилах... Ти не віриш у Бога, а вмираєш від його руки! Ти не віриш у Бога, а Господь чекає тільки однісінької молитви, одного слова, одної сльози, щоб простити... Бог, який міг так скерувати кинджал убивці, щоб ти помер на місці, Бог дав тобі ці хвилини, щоб покаятися... Зазирни у свою душу і покайся!
– Ні, – сказав Кадрус, – ні в чому я не каюся! Бога нема, провидіння нема, існує тільки випадок.
– Є провидіння, є Господь, – сказав граф Монте-Крісто. – Поглянь: ось ти вмираєш, у відчаї заперечуючи Бога, а я стою перед тобою, багатий, щасливий, у розквіті сил, і молюся тому Богові, у якого ти намагаєшся не вірити й усе ж таки віриш у глибині душі.
– Але хто ж ви? – запитав Кадрус, глянувши згасаючими очима на графа.
– Поглянь уважно, – сказав граф Монте-Крісто, узявши свічу і піднісши її до свого обличчя.
– Ви абат... панотець Бузоні...
Граф Монте-Крісто здер перуку і струснув довгим темним волоссям, що так гарно облямовувало його бліде обличчя.
– Боже, – з жахом сказав Кадрус, – якби не це чорне волосся, то я сказав би, що ви той англієць, лорд Вілмор.
– Не абат Бузоні я і не лорд Вілмор, – відказав граф Монте-Крісто.