Взаємини Ігоря з Митяєвим узагалі склалися такі, що кращих і не треба, і старий Івановський не раз казав, що цей сибіряк, може, замінить хлопцеві й батька. Ігор не заперечував, він вважав, що Митяєв і справді кращий за батька, який не жив з матір'ю, любив хильнути й зовсім не приділяв уваги своєму недоглянутому синові.
Одного разу звичайне порання з кіньми порушила невелика подія — на озеро привезли човна. Привіз його на парокінній підводі старшина Белуш, який зразу ж випробував його на воді й оголосив, що човен належить самому комендантові — капітанові Зарубіну і що ніхто не повинен доторкатися до нього навіть пальцем. Щоб гарантувати цю недоторканність, Белуш прилаштував ланцюг і примкнув човна до стовпа конов'язі. Човен майже все літо пролежав на прив'язі. Зарубін не користувався ним, і містечкові хлопчаки згоряли від бажання поплавати на ньому по озеру.
Якось надвечір, коли вже коней викупали і поставили на прив'язь, а днювальні пішли в комендатуру вечеряти, Ігор узяв свою вудку й подався на притоку ловити окунів. Клювало погано, й він уже зібрався перейти на інше місце, коли з вільшняка вилізли Коля Боровський і Яшка Фінкель, шкільні його товариші. Після короткої розмови вони дали зрозуміти, що є змога поцупити комендантового човна й попливти ним на другий берег, де синів великий сосновий ліс і де ніхто з них ще не був. Ігореві ця витівка здалася досить привабливою: кого з містечкових хлопців не цікавив той берег, дістатися до якого дуже важко — на шляху лежало грузьке з мочарами болото в гирлі протоки, в котрій, подейкували, живе водяник. Було спокусливо заволодіти човном, але біля конов'язі лишився чергувати Митяєв, який відповідав за того човна перед самим капітаном Зарубіним. Щоправда, цю причину відхилив Коля, повідомивши, як Митяєв мирно спить собі під кущем на попоні, а щодо замка, то хлопець одразу ж показав великого ключа від батькового хліва з дровами, що замикався таким же замком, як і човен Зарубіна. Ігореві нічого іншого не лишалось, як узяти цей ключ і спокійно відімкнути замок човна.
Весел у них не було, однак вони знайшли довгу ялинову палицю й стягли човна на мілину. Спочатку відштовхувалися палицею, потім стали гребти руками, човен виплив на середину, і тут виявилося, що він дуже розсохся на березі, і крізь його борти цівками ллється вода. Вичерпувати воду не було чим, хлопці спробували вихлюпувати її руками, але човен усе дужче осідав кормою в озеро, і незабаром їм довелося поспіхом залишити своє "судно". Насьорбавшись теплої води, вони якось добралися до берега. Човен же повільно затонув.
Митяєв біля конов'язей спав так міцно, що нічого не почув, а хлопці обсушилися на пагорочку й до вечора були вдома. Назавтра, звичайно, розпочалися пошуки пропажі, виявляється, що хтось бачив поблизу від купальні містечкового шибеника Тьомкіна, на котрого зразу ж і склали протокола. Хотіли допитати також Ігоря, що зранку крутився біля коней, але черговий Митяєв не міг навіть уявити свого помічника в ролі злодія і поручився за його непричетність. І коли через день Ігор усе-таки признався Митяєву у своїй провині, той спочатку не повірив. Довелося показати місце на озері, де неглибоко на мулистому дні затонув човен, якого швидко підняли й притягли до берега. Побачивши його, Митяєв тільки сплюнув у пісок і відійшов убік, навіть не глянувши на свого помічника. Їхня дворічна дружба на тому й скінчилася. До самої демобілізації Митяєв не сказав хлопцеві жодного слова, ніби зовсім не помічав його, не відповідав на його привітання, при зустрічі проходив мимо, навіть не дивлячись на нього. Ігор не гнівався, він знав: цю зневагу він заслужив.
...
На їхньому шляху незабаром виявився ріденький молодий соснячок-посадка, вони швидко пройшли поміж його рівними рядами, і раптом обидва спинилися. На самому узліску, напевно, була дорога, по якій зараз кудись убік повільно, хилитаючись на вибоїнах, повзли у темряві машини. Спочатку Івановському здалося, наче він збився з напрямку і вийшов до того самого шосе. Але швидко зрозумів, що це зовсім не шосе, а мабуть, якийсь поворот з нього в бік. Тоді чому на цьому повороті машини?
Заховавшись, він трохи постояв на узліску. Машини повзли зовсім близько, передня їхала з увімкнутими фарами, метляючи на вибоїнах критим високим кузовом. Три інші машини, що сунули слідом, були такі самі високі й покриті, — що вони везли, неможливо було зрозуміти. Але той факт, що машини з'їжджали убік з головної магістралі, наводив лейтенанта на певні приємні роздуми. Не під'їжджаючи ближче до дороги, він повернув по узліску слідом за машинами.
Тепер він ішов на лижах повільно, часто зупинявся й слухав. Далекий нутряний гуркіт дизелів якийсь час ще було чути, потім, заглушений поривом вітру, він якось одразу стих. Івановський поправив на собі ремінь з важкою гранатою, оглянувся на Пивоварова. Той був рядом, принишк, передчуваючи небезпеку. Ледве переводив подих.
— Ану, подивимося, що там. Ти відстань трохи…
Пивоваров кивнув, штовхнув ліктем гвинтівку, ремінь од якої навкоси перетинав його білі в маскхалаті вузькі груди. Звичайно, трохи слабосилим виявився його помічник, але тут і дужий напевне здав би. Зашурхотівши по снігу лижами, Івановський подався узліском.
Сосняк незабаром закінчився, попереду був струмок або річка з чагарями на берегах, Івановський з помітним зусиллям стомленої людини перебрався через неї і ще трохи пройшов полем. Несподівано для себе він побачив дорогу — дві глибоко прорізані в снігу автомобільні колії. Щоб не переходити її і не загубити в потемках, лейтенант вернувся назад і на деякій відстані пішов полем.
Незабаром з'явилося село — без єдиного звуку, без блиску світла, в сірій пітьмі перед ним раптом виникла стріха хліва, за нею друга, і лейтенант одразу ж подумки вилаяв себе за необережність од села треба було триматися якомога далі. Тільки він зібрався повернути в поле, як перед його зором майнув за рогом сарая характерний обрис гусеничного всюдихода. Там же була ще якась машина, що в сутінках видавалася громіздкою. Тонка жердина над нею височіла, і, придивившись трохи, лейтенант зрозумів, що це антена. Зрозуміло, в селі не могло бути ніякої бази, але цілком можливо, що тут розмістився на ночівлю якийсь тиловий чи маршовий підрозділ німців.
— Бачив? — тихо запитав Івановський у напарника.
— Атож.
— Що це, як гадаєш Пивоваров лише знизав плечима, він не знав, як не знав того й сам лейтенант, що звертався до нього зараз наче до рівного. Коли б у Івановського було п'ятеро або десятеро бійців, він як командир нізащо не дозволив би такого панібратства з підлеглим, але тепер цей Пивоваров став для нього більше ніж боєць. Він був його першим помічником, його заступником, головним його порадником — іншого тут узяти нема де.
Викинувши вбік лижу, лейтенант розвернувся в поле, Пивоваров також повернув, вони круто взяли в обхід села. Однак, трохи пройшовши сніжним полем, Івановський зупинився, подумавши: а що коли це якийсь великий штаб німців? Штаб їх улаштовував навіть більше, ніж та злощасна база, яку невідомо де було шукати вночі.
Хвилину він постояв на вітрі, розмірковуючи, що можна зробити. Поряд чекав Пивоваров. Боєць розумів, певно, що командир вирішував щось важливе для обох, і очікував цього вирішення зі спокійною солдатською витримкою. А лейтенант думав, звісно, краще б обминути це осине гніздо, але спершу варто, мабуть, підкрастися ближче, розвідати — може, випаде зручний момент і їм пощастить більше, ніж з отою базою.
Поки вони стояли в нерішучості, десь між хатами в селі спалахнула пляма світла, замигтіла на снігу й зразу ж погасла. Цей випадковий проблиск нічого не відкрив їм, але показав у темноті напрямок, певне місце. Очевидно, там була вулиця, і лейтенант урешті наважився підійти ближче, аби зрозуміти, що там відбувається.
— Так, Пивоварчику, відстань трохи. І потихеньку — за мною!
Той згідливо кивнув, Івановський рішуче відштовхнувся палицями й попростував до села.
Спочатку на його шляху появився трухлявий поламаний тин, через дірку в якому він прослизнув на город і в нічних потемках наткнувся на тонкі деревця й кущики — певно, на межі двох городів. Лейтенант звернув трохи вбік і під прикриттям цієї порослі подався неглибоким снігом до темнуватих силуетів будівель. Довкола, як і раніше, було тихо, холоднувато, дув поривчастий вітер, у повітрі навкоси летіли негусті сніжинки. Ніяких певних звуків сюди не долинало, та все ж за якимись невиразними ознаками Івановський угадував присутність у селі чужих, і ними тепер могли бути лише німці. Відчуваючи, як ось-ось для нього щось відкриється, він обережно наближався до будівель.
Зовсім уже поряд горбилася засніжена стріха хліва, біля якого кривобоко стояв обсмиканий з одного боку і підпертий дрючками стіжок. Деревця межової порослі тут враз кінчалися, крайньою в ряді стояла розлога груша з товстуватим, помітним серед тонконогого вишняка стовбуром. Побачивши її здалеку, Івановський подумав, що за цим грушевим стовбуром, очевидно, треба присісти, перечекати. Але він ще не дійшов до груші, як невідомо звідки біля стіжка з'явилася чиясь постать у розхристаному довгополому вбранні, й він, стенувшись, збагнув: німець! Німець од несподіванки на мить завмер, пильно вдивився в нього, але відразу ж, заспокоюючись, гаркавлячи сказав іздалеку:
— Es schien ein Russ…[1]
Івановський нічого не зрозумів і, мабуть, надто різко рвонув приклад автомата, що висів у нього на грудях. Затвор гучно клацнув у тиші, німець, зрозумівши свою помилку, придушеним голосом крикнув і чимдуж кинувся по снігу від стіжка — навкіс через город до сусідньої хати. На секунду розгубившись, Івановський присів і, здається, вчасно: зразу ж од будівель торохнув одиночний постріл, куля гучно цьвохнула в обмерзлому гіллі дерев. Але він уже був напоготові й з коліна короткою чергою вдарив по сірому рогу за тином, потім другою чергою — нижче, по втікачеві, який уже ось-ось міг сховатися в тіні будівлі. Останні його кулі були, однак, зайвими — німець одразу ж упав сторчака в сніг і вмер там; Івановський умить викинув ліву лижу на розворот, схопив одну палицю. Другу, поспішаючи, він упустив у сніг і тільки-но нагнувся по неї, як у темряві двору спалахнув червоний вогник, і він тихо зойкнув од глибокого гострого удару в плече.