Прерії Арктики

Ернест Сетон-Томпсон

Сторінка 17 з 29

Спершу я запитав у останнього, чи хоче він плисти далі до краю карибу. Він хотів, але не міг: дядько наказав йому не йти далі волока. Ця дитяча слухняність старшим — чудова риса, звичайно, та часом вона просто приголомшує.

Отже, в експедицію з нами вирушив Уїзо, і ми добре пізнали один одного протягом цієї тривалої подорожі. Уїзо був чудовий старий — чудовий і дуже доброзичливий. Якою радістю світилося його обличчя, коли його хвалили! Як старий супився, коли йому дорікали! Останнє траплялося вкрай рідко — він робив усе, що міг, і мені досі приємно про нього згадувати. Як зараз, чую його привітний голос о ранковій порі. Це означало, що сніданок буде готовий хвилин за десять.

— Окімоу, те ("Начальнику, ось вода"), — бувало, казав він, готуючи воду для вмивання та щиро дивуючись, чому це "Окимоу" всупереч здоровому глузду вмивається щоранку. Сам він вважав себе таким чистим, що за весь час нашого знайомства не мився жодного разу.

Були в старого Уїзо дві риси, особливо важливі для провідника, завдяки яким на нього можна було покластися й у наступній експедиції на Північ. По-перше, він ніколи не забував місця, де побував хоча б один раз, і міг безпомилково знайти його знову. По-друге, в нього було вражаюче чуття під час пошуку палива для багаття. Він знаходив хмиз у найближчій балці або розпадині скелі швидше за гостроокого ворона чи голодного вовка, які шукають сховану кістку. Щоразу, коли ми висаджувалися на пустельний скелястий берег і всі негайно кидалися підбирати тонкі гілочки карликової берези або пучки сухої трави, щоб скип'ятити чайник, старий Уїзо йшов кудись і хвилин за п'ять повертався з оберемком хмизу, який ніби чарами перенісся до безлісої північної пустелі. І не було такої стоянки, де старий не знайшов би палива. Ми були раді, що взяли його в експедицію.

І я був не менш радий розпрощатися з іншими членами команди. Я спорядив їх провіантом на тиждень, додав бобів на всю компанію та дав папір, у якому вказав робочі дні й виконане завдання, а також похвалив Фрісея та повідомив правду про Больє.

— Папір пише про мене? — підозріливо запитав "герой".

— Так, — підтвердив я, — і про тебе, і про інших. Я прошу Хардинга заплатити вам, як домовилися.

Ми потисли один одному руки й розійшлися. Звідтоді я не зустрічав — і не хотів би зустріти нікого, крім Фрісея.

РОБОТА ГЕОЛОГІЧНИХ СИЛ

Пливучи річкою вниз, ми спостерігали процес розмивання берегів. Річка виривала із землі дерева, крутила їх у вирі та несла до далеких північних берегів, розширюючи власне русло, поки воно не ставало зашироким для її звичайної течії. Згодом річка прокладала та поглиблювала нове русло серед власних відкладень гальки, гравію і піску.

Щовесни відбуваються десятки тисяч зсувів берегів, і нові тонни підмитої землі додаються до тих мільйонів, що їх річка виносить у величезні водойми за назвами Атабаска й Велике Невільницьке озеро.

Багато дерев, які стояли на межі зсуву, були розірвані надвоє. Безліч островів змивається та безліч утворюється знову в результаті цих сезонних паводків. Нам не раз траплявся острів, де ялини були наполовину засипані землею, — це навіжена річка-матінка подарувала йому шестифутовий шар наносів.

У дельті річки Невільницької біля Форт-Резольюшен перед нами відкрилися підсумки її діяльності з розширення дельти. Мільйони тонн землі, винесені в глибоке прозоре озеро, заповнили його на багато квадратних миль, і тепер воно так обміліло, що стало складнопрохідним навіть для піроги. Тисячі величезних дерев, викрадених річкою в її верхній течії, утворили завали-дамби; обростаючи наносами, вони сповільнюють плин ріки. На дамбі росте очерет, який затримує ще більше наносного ґрунту. Верба закріплює його, і в результаті утворюється суша. Саме так виникли всі низовини біля устя річок Великої Невільницької та Атабаски. А нові дамби з дерев, які готують наступне захоплення озера, зустрічаються з регулярністю, в якій можна запідозрити участь людини.

Пізніше, коли ми досягли безлісої тундри, робота природних сил була настільки ж очевидна, хоча ми й не могли спостерігати її наприкінці літа, бо головний діяч тут не текуча вода, а гігант Санта-Клаус.

ВОЛОК ПАЙК

За кожні сто миль я вирішив залишати в затишних місцях запас провіанту, якого б вистачило на двісті миль зворотного шляху, та застрахуватися в такий спосіб від можливих збитків. Подібні запаси продовольства вже зберігалися в Чіпевайані, у Сміті й Резольюшені, але це були поселення, тепер же ми вирушали в зовсім дикі місця, де навряд чи зустрінемо подібних до себе й де опинимося віч-на-віч із суворою природою Півночі. Інші мандрівники теж покладалися на схованки, але в схованок є три смертельних вороги — погода, ворони та росомахи.[15] Я передбачив, як уберегти схованки від кожного з них. Непромокальні мішки із замінника шкіри повинні були вберегти їжу від негоди, підвішені на мотузках порожні консервні бляшанки — відлякувати ворон. На дерево, де влаштовувалася схованка, не могла видертися жодна росомаха: його охороняв "амулет", забиті вістрями донизу великі рибальські гачки. Цей спосіб, запозичений у Тиррелла, діяв безвідмовно, і жодна з наших схованок не була пошкоджена чи пограбована. Тиррелл дуже багато зробив для вивчення тутешніх місць, і його ім'я навіки пов'язане з історією та географією цього краю. Складену ним карту волока ми вважали подарунком долі — з'ясувалося, що наш провідник був тут лише раз, та й то ще в дитинстві. Він, природно, все забув і часто сумнівався у виборі шляху. Дивно інше — як він примудрився взагалі хоча б щось запам'ятати.

На волоку Пайк нам дошкуляла комашня, яка роїлася навколо та нападала з такою люттю, що комарі порівняно з нею здавалися безневинними метеликами, котрі щойно випурхнули з кокона. Хоч якою великою була наша ворожість до цих кровососів, вони принаймні не заражали хворобами (дотепер!) і не прокушували щільний одяг. Мошкара ж бо подібна до чуми, яка скрадається в пітьмі; вона залазить під одяг, жалить і виділяє якусь отруту. Найбільше страждають частини тіла біля отворів у "обладунках" — шия, зап'ястя та щиколотки. Незабаром шия у кожного з нас стала схожою на шию старого, загартованого в битвах моржа. Дивовижно роздута, в гулях наривів і кривавих фляків, вона страшенно боліла й мала огидний вигляд. Могло здатися, що це сліди якоїсь страшної хвороби. Ночі зо дві через пекучу сверблячку я не заплющував очей. На щастя, третього дня ми вибрались із зони панування ненависних комах і щиро поспівчували бідолашним єгиптянам, яких за їхні власні чи й чужі гріхи спіткала одна з кар єгипетських — мухи.

Але було в нашому таборі те, що з надлишком надолужило цю напасть — дух доброзичливості та віра в майбутнє! Старий Уїзо, усміхнений і веселий, завжди готовий узятися до будь-якої справи, часом збивався з дороги — і не дивно, якщо врахувати всі обставини, — але його помилки були поправні, оскільки я прихопив із собою чудові карти Тиррелла. На здорованя Біллі теж завжди можна було покластися, вранці його не доводилося будити двічі. На яку б ранню годину не призначили підйом, він відразу вставав і вправно готував сніданок — чудовий сніданок, варто зазначити, адже Біллі був першокласним кухарем. А якщо було потрібно перетягти вантаж на волоку, він безмовно звалював на себе по двісті п'ятдесят фунтів.

Пребл поєднував у собі знання, неабиякий розум і незвичайну фізичну силу. І, хоч це й не входило в його обов'язки, він приймав на свої плечі не менший вантаж, аніж Біллі. З ряду причин я міг переносити лише легкі речі — рушниці, фотокамери, все крихке та битке, або ж, поки Біллі працював вантажником, готував їжу. Але всі ми в прямому та переносному значенні були в одному човні — разом гребли, разом працювали, разом їли й, наснажені загальним бажанням, прагнули до однієї мети. З огляду на це подорож була ідеальною.

За три з половиною дні ми пропливли вісім маленьких озер, здолали дев'ять волоків (30 миль) між двома чималими водними шляхами — Великим Невільницьким озером і озером Артиллері, на березі якого стали табором у ніч на 31 липня.

Двом із десяти озер першовідкривачі не дали назви. І я скористався цим та назвав їх Уїзо й Лутіт на честь своїх помічників.

Уся місцевість тут — куди не глянь — порізана оленячими стежками. Сліди карибу різко відбиті, мов у преріях бізонів, але роги та кістки трапляються рідко. З'ясувалося, це тому, що карибу скидають роги далеко від рідних місць, а кістки загиблих тварин перемелюють вовки.

Старих слідів була незліченна кількість, свіжих — жодного. Уїзо сказав:

— Днів за чотири оленів буде сила-силенна.

Старий помилився, стада карибу з'явилися місяців за два, не раніше, що свідчить про навіжену вдачу цих тварин.

Тут, на північних берегах озера Артиллері, де закінчуються ліси, ми виявили, як не дивно, дерева-велетні: модрину, найбільшу з бачених досі, та ялину п'ятдесят п'ять дюймів у обхваті на відстані фута від землі.

У цьому таборі Уїзо поскаржився на погане самопочуття — у нього боліла спина. Я не міг зрозуміти, що з ним, але Біллі мудро зауважив:

— Дайте йому яку-небудь пігулку, і він миттю видужає. Не має значення яку, аби тільки він від вас її отримав.

Якщо вже давати ліки навмання, то найкраще — проносне. І я дав Уїзо велику сильнодіючу пігулку ревеню, після чого все налагодилося.

НАРЕШТІ НА БАТЬКІВЩИНІ КАРИБУ

Вранці 1 серпня ми вирушили в плавання озером, бо відчули — вкотре! — приплив радості з того, що перебуваємо на завершальному етапі подорожі й нарешті наближаємося до Землі Карибу.

Ми пливли глибоким спокійним озером, милувалися берегами, прикрашеними малорослим лісом. Прозора глибина північних озер тішила око. Дно озера за глибини п'ятнадцять футів видно так само виразно, як дно дрібного струмочка де-небудь на сході країни.

Коли човен ковзає по воді й ти вдивляєшся в далекий підводний світ, виникає повна ілюзія польоту. Я вперше поцінував швидкохідність нашого чудового човна. Всі мої колишні уявлення про його швидкість виявилися заниженими. Маючи на руках карти Тиррелла, я вирахував, що ми вчотирьох гребли зі швидкістю не три з половиною, а п'ять миль за годину — за бажання могли вичавити й усі шість.

Обгинаючи південно-східний берег острова, ми спостерігали, як поступово гірський ландшафт переходить у рівнинний, гряди крутих гранітних скель змінюються круглими пагорбами та зеленими долинами поміж них.

14 15 16 17 18 19 20