І вона знала — просто і впевнено — що кохає його, завжди кохала, бо ця любов закладена в саму її сутність.
А за два місяці вона побереться з Діном Прістом.
Що ж тепер робити? Вийти за нього зараз немислимо. Вона не зможе жити з такою брехнею. Але розбити йому серце, позбавити його всього щастя, можливого в його житті "не завдяки, а всупереч" — це теж немислимо.
Так, як і казала Ільза, диявольська штука — бути жінкою.
— А особливо, — з гіркотою й презирством до самої себе додала вголос Емілі, — жінкою, яка щонайменше місяць не може збагнути власного ходу думок. Минулого літа я так була переконана в тому, що Тедді більше нічого не значить для мене, що навіть погодилася вийти заміж за Діна. І от зараз, цього вечора повертається ця жахлива здібність, чи то дар, чи то прокляття… Тепер, коли я вже думала, що переросла це, залишила все це позаду.
Півночі Емілі блукала моторошним узбережжям і зрештою, винувато крадучись, прослизнула до Місячного Серпа, маючи єдине бажання кинутися в ліжко й одержати таку бажану порожнечу забуття.
Настали страхітливі часи. На щастя, Діна поруч не було, бо він мав якісь справи у Монреалі. Саме в його відсутність світ жахнула трагедія: "Флавіан" зіштовхнувся з айсбергом. Заголовки газет приголомшили Емілі, неначе її вдарили. Чи був Тедді на "Флавіані"? Був чи ні? Був чи ні? Хто б їй сказав? Може, його мати — його самотня, самісінька мати, яка ненавиділа її так сильно, що Емілі відчувала цю ненависть між ними як щось матеріальне. Емілі досі, не в силах вимовити й слова, морщилася від думки про необхідність звертатися до пані Кент. Однак зараз не мало значення ніщо, крім питання, чи був Тедді на "Флавіані". Вона поквапилася до Пижмової Ділянки. Пані Кент підійшла до дверей. За всі ці роки, відколи Емілі вперше побачила її, вона не змінилася: слабка, потайна, з болісно стиснутими вустами і червоним шрамом, який так спотворював її бліде обличчя. Вираз її обличчя миттєво змінився як і завжди, коли вона бачила Емілі. У її темних сумних очах з'явилися ворожість і страх.
— Тедді був на "Флавіані"? — без церемоній спитала Емілі.
На обличчі пані Кент з'явилася неприємна відштовхуюча посмішка.
— Невже це для тебе важливо? — відповіла вона.
— Так, — Емілі затялась. У її очах з'явився "Мурреївський" погляд — погляд, що його мало хто міг витримати. — Якщо знаєте, скажіть мені.
Пані Кент, сама того не бажаючи, була змушена відповісти, ненавидячи свою співрозмовницю, здригаючись як, подібно до живого, здригається мертвий листок на жорстокому вітрі.
— Його там не було. Сьогодні я одержала від нього телеграму. Останньої миті він не зміг сісти.
— Дякую, — Емілі розвернулася, щоб піти, але це сталося вже після того як пані Кент побачила радість і тріумф, які застрибали в її сірих очах. Вона зірвалася слідом і схопила Емілі за плече.
— Це тебе не стосується, — здичавіло закричала вона. — Тебе не стосується, в безпеці він чи ні. Ти виходиш за іншого. Як ти смієш приходити сюди й вимагати в мене відомостей про мого сина так, ніби маєш на це право?
Емілі з жалем і розумінням подивилася на неї згори вниз. Це бідолашне створіння, чиї ревнощі, подібно до змії, що отруювала її душу, перетворили її власне життя на нескінченну муку.
— Певно, що я не маю жодного права… за винятком права людини, що кохає його, — промовила вона.
Пані Кент дико вдарила рукою об іншу руку.
— Ти… ти смієш казати таке… ти, котра виходить заміж за іншого чоловіка?
— Я не вийду заміж за іншого, — почула власний голос Емілі. Це була чистісінька правда. Декілька днів вона не могла вирішити, що робити, але тепер безпомилково знала, як вона мусить учинити. Це було жахливим, як і кожна річ, яка має бути зроблена. Усе раптово прояснилось і стало гірким і неминучим.
— Я не зможу побратися з іншим чоловіком, пані Кент, тому що я кохаю Тедді. Але він не кохає мене. Я це чудово знаю. Вам більше нема чого ненавидіти мене.
Вона розвернулась і швидко пішла геть від Пижмової Ділянки. Де ж її гордість, поцікавилася вона в самої себе, гордість "пихатих Мурреїв" — вона так спокійно визнала своє таємне мимовільне кохання. Але в ній більше не було місця гордості.
Розділ 11
Смертельний удар
Коли від Тедді прийшов лист — перший лист за довгий час — руки Емілі тремтіли так сильно, що вона заледве змогла розпечатати конверт.
"Я маю розповісти тобі про дуже дивний випадок, який нещодавно зі мною трапився, — писав він. — Можливо, ти вже знаєш. А можливо, не знаєш нічого і тепер вважатимеш мене божевільним. Я й сам не знаю, що думати. Я знаю лише, що я бачив… або думав, що бачив.
Я стояв у черзі за квитком на пором до Ліверпуля: я мав плисти на "Флавіані". Раптово я відчув чийсь дотик до свого плеча, озирнувся й побачив тебе. Готовий заприсягтися, це була ти. Ти сказала: "Тедді… іди!" Я був настільки вражений, що не міг ні говорити, ані думати. Я міг лише йти слідом за тобою. А ти бігла — ні, не бігла, я не знаю, як ти пересувалась, але ти все віддалялася. Як божевільно це звучить. Може, тоді я збожеволів? І все ж тебе там не було, хоч ми й були зовсім близько одне до одного, далеко від натовпу, на відкритому просторі, де ніщо не заступало тебе від мене. Коли ти щезла, я обнишпорив усе довкола й схаменувся, лише коли мій пором відійшов. Я був розлючений і осоромлений через те, що втратив своє місце на "Флавіані", допоки не довідався про те, що сталося. Тоді я відчув, як волосся на моїй голові стає дибки.
Емілі, ти ж не в Англії? Ти не можеш бути в Англії. Але тоді що ж я бачив у порту?
Що б це не було, гадаю, це врятувало мені життя. Якби я сів на "Флавіан"… що ж, я не сів. Завдяки… чому?
Незабаром я повернуся додому. Припливу на "Моравіані", якщо, звісно, ти не завадиш мені. Емілі, я чув дивну історію про тебе — щось, пов'язане з Ільзиною матір'ю. Я вже майже забув про це. Будь обережна. Зараз відьом не спалюють на вогнищі, але…"
Ні, зараз відьом не спалюють. Але… Емілі відчувала, що їй легше було б зійти на вогнище, аніж упоратися з тим, із чим вона невдовзі мала стикнутися.
Емілі підіймалася стежиною на пагорб, аби зустрітися з Діном біля Розчарованої Оселі. Того дня вона одержала від нього записку, яку він написав після повернення з Монреалю, просячи її прийти туди, коли засутеніє. Він чекав її на порозі — радісний, щасливий. У ялицевому гаю м'яко щебетали вільшанки, увесь вечір був немовби насичений сильним ароматом якогось бальзаму. Але повітря навколо них було сповнене чужинства, суму й найнезабутнішим звуком у світі — безперервним м'яким плюскотом хвиль біля далекого узбережжя у штормовий вечір. Цей звук нечасто можна почути, але він завжди запам'ятовується. Він навіть скорботніший за звуки нічного дощу із вітром, у яких чується відчай розбитого серця всіх живих створінь на світі. Дін зробив швидкий крок назустріч їй і різко зупинився. Її обличчя, її очі… що сталося з Емілі, поки його не було? Це була не Емілі — ця чужа пополотніла віддалена дівчина у слабких сутінках.
— Емілі… що сталося? — спитав Дін, наперед знаючи, що вона йому відповість.
Емілі поглянула на нього. Якщо збираєшся нанести смертельного удару, нащо намагатися пом'якшити його?
— Я не можу вийти за тебе заміж, Діне, — промовила вона. — Я не кохаю тебе.
Це все, що вона могла сказати. Жодних вибачень, жодної самооборони. Вона нічого не могла вдіяти. Але жахливо було бачити, як з людського обличчя вмить щезає все світло щастя, як воно щезло з Дінового.
Коротка пауза, яка, здавалося, тривала вічність, із незлостивою скорботністю моря, що пульсувала в ній. Тоді Дін так само тихо сказав:
— Я знав, що ти не кохаєш мене. Але зовсім нещодавно ти збиралася вийти за мене. Що відтоді змінилося?
Він мав право знати. Емілі, затинаючись, розповіла свою дурну неймовірну історію.
— Розумієш, — із нещасним виглядом закінчила вона, — якщо я приходжу до нього, коли потрібна йому, крізь простір… я належу йому. О Діне, прошу тебе, не дивись так. Я мусила розповісти це тобі… але, якщо ти захочеш… я вийду за тебе. Я просто відчула, що ти маєш знати всю правду… якщо вже я сама її знаю.
— О, Мурреївна з Місячного Серпа завжди дотримується свого слова, — Дінове обличчя насмішкувато скривилося. — Ти вийдеш за мене, якщо я цього захочу. Але я не хочу… тепер. Я ж бачу, наскільки це неможливо, так само добре як і ти. Я не одружуся з жінкою, чиє серце належить іншому.
— Чи зможеш ти коли-небудь пробачити мені, Діне?
— Що тут пробачати? Я нічого не можу вдіяти з коханням до тебе, а ти нічого не можеш вдіяти з коханням до нього. В такому разі ми маємо відпустити все, що між нами було. Голку в сіні не знайти й богам. Я від початку не повинен був забувати, що лише юність може привабити іншу юність. А я ніколи не був юним. Якби був, незважаючи на мій теперішній вік, я б зміг втримати тебе.
Він сховав своє посіріле змучене обличчя в долонях. Емілі раптово подумала про те, що зараз помирає щось настільки прекрасне, чудове, чарівне…
Але коли Дін знову підняв на неї погляд, його обличчя було вже геть інакшим. Тепер він був по-старому насмішкуватим і цинічним.
— Не роби з цього такої трагедії, Емілі. Зараз розірвання заручин не рідкість. Та ще й цей пронизливий вітер… Твої тітки будуть вдячні всім існуючим богам, та й моя рідня вважатиме мене пташкою, що вирвалася з пастки птахолова. Хоча я досі бажаю бабці з верховин Шотландії, яка передала тобі ті небезпечні хромосоми, щоб вона знов ожила в своїй могилі.
Емілі зіперлася руками на невеликий стовпець на ґанку й поклала між ними голову. Дінове обличчя знову змінилося, коли він зиркнув на неї. Коли він заговорив, його голос звучав м'яко, але холодно і блідо. З нього зник увесь чар, усе забарвлення й тепло.
— Емілі, я повертаю тобі твоє життя. Воно належало мені, пам'ятаєш, відколи я порятував тебе на злощасній скелі. Тепер воно знову твоє. А зараз ми маємо попрощатись на зло нашій близькості. Сказати коротко: "Коли прощаються назавжди, це має бути раптом"[23].
Емілі підвелася і схопила його за плече.
— О ні, Діне, не треба прощатись. Хіба ми не можемо знову бути друзями? Я не зможу жити без твоєї дружби.
Дін узяв її обличчя у свої долоні — холодне обличчя Емілі, яке, як він мріяв, колись спалахнуло б рум'янцем під його поцілунком.