Наприклад, монета. Чи надгробок. Чи навіть сузір'я. Може бути пам'ятником і будинок. Або герб. Або й звичайний камінь, що нагадує нам про якусь подію. Зважте на це, як будете віршувати чи складати оповідки.
Ця думка тітоньки Юлії розворушила мою фантазію. Я грав дедалі неуважніше й раз у раз робив сміховинні помилки. Джонні-Свистун так розсердився, що зрештою кинув гральну кісточку на стіл і вигукнув:
— Я більше не граю! Хлопчачок знов витає у хмарах!
Я не встиг ще нічого пояснити, як тітонька Юлія сказала:
— Якщо не помиляюся, Хлопчачок думає про пам'ятники. Правду я кажу?
Я кивнув головою й пояснив: винне тут зауваження тітоньки Юлії про види пам'ятників.
— Мені це дуже приємно, — всміхнулася тітонька Юлія. — Бо знаєш, Хлопчачок, кожній жінці кортить бути музою, яка надихає поета написати оповідку або вірш.
— Тільки не моїй горішній бабусі! — сказав я і зразу згадав, що обіцяв їй не спізнитись на обід.
Я поглянув на годинник, який стояв на видноті, й побачив, що, коли покваплюся, то можу ще прийти вчасно. Отож я попросив пробачення, похапцем натяг светра й пошкандибав на Трафальгарську вулицю. У голові в мене аж роїлися задуми творів про всілякі пам'ятники.
Я прийшов саме вчасно, щоб попоїсти з горішньою бабусею, — як звичайно в п'ятницю, — юшки з сушеної риби. Прадідусь їв у постелі, але по обіді встав і поволеньки побрався на горище, в кімнатку з вікном на південь, щоб поміркувати удвох зі мною про пам'ятники.
Тільки-но ми повмощувались якнайвигідніше — Старий Хлопчак у кріслі на колесах, а я на канапі, — я мерщій заходився пояснювати, що пам'ятники бувають усякі. Але він уже все це обміркував, гортаючи в ліжку альбом.
— Навіть пасмо волосся може бути пам'ятником, — сказав він мені, — і деколи значнішим, ніж бронзова кінна статуя в натуральну величину. Мені трапилися в альбомі дві непогані епітафії, і я їх переписав.
Він дістав з кишені газету, на берегах якої записав епітафії.
— Одна — з Берліна, — мовив він, — там у Тіргартені є безліч пам'ятників з каменю чи бронзи більшим і меншим панам. І на надгробку одного з найнікчемніших берлінці написали таке:
Епітафія можновладцеві
Цей пам'ятник усім звістує:
Лежить тут можновладний пан,
Що звікував свій вік не всує,
Бо добре пив, і їв, і спав.
Одначе вже не буде пить,
Бо бачте, вічним сном він спить.
— Мабуть, цей можновладець не заробив, щоб йому ставили пам'ятник, — засміявся я.
— Тим часом один муляр ще й як заробив, а пам'ятника йому ніхто не поставив, Хлопчачок. Ось послухай, який напис зроблено на дерев'яному хресті над його могилою.
І він знову прочитав записане на берегах газети:
Епітафія муляреві
Лежить тут муляр Маєр
(Господь його прибрав),
Що сало дрібно краяв
І пивом запивав.
Він пана Руккевбоке
У вирі підхопив,
І виплив пан, нівроку,
Та муляра втопив.
Ці дві епітафії навели нас на довгу розмову про пам'ятники заслужені й незаслужені.
— Принаймні, одне безперечне, — сказав наостанку прадідусь, — не кожен, кому поставили пам'ятник, — уже й герой. І не кожному героєві на світі споруджено пам'ятник. Сьогодні вранці в постелі я написав дві балади, з них це видно. Та спочатку мені б хотілося послухати ту баладу, що ти написав учора. Вона записана в альбомі, так, але я її не читав. Хочу почути у твоєму виконанні. Прочитай-но мені її!
Я поклав важкий альбом на коліна, розгорнув на потрібній сторінці, закладеній сірником, і прочитав:
Балада про короля та дівчинку
Колись в якійсь країні
Жив-був король один.
Дорослому й дитині
Ненависний був він.
Звелів одної днини
Король оголосить:
— Шмат золота й годинник,
Як хочете, знайдіть…
— Не кваптеся, одначе… —
Окличник тут примовк. —
Завинено добряче
Те й те в червоний шовк.
Як трапиш на годинник
І схочеш розвертіть —
Все місто ту ж хвилину
В повітря полетить!
Зате як злото чисте
Зумієш віднайти —
Врятуєш рідне місто
І герцог будеш ти!
Тоді в яруги й пущі
Сипнув із міста люд:
Життя любив він дужче
Від золота, мабуть.
Без хліба й без одежі —
У нетрі й комиші…
Король як глянув з вежі —
А в місті ні душі!
Коли біжить з підскоком
Вперед, усе вперед
Дівчатко яснооке
Марі Елізабет.
Король щосили стиснув
Бінокля у руках
І якось ненавмисне,
Незчувшись, мовив: "Ах!"
Пробігла з добрі гони
Крихіточка мала
І раптом щось червоне
Зі стежки підняла.
І стала з ним край шляху.
Тоді — о муко з мук! —
Король закляк із жаху,
Бінокль упав із рук.
А серце калатає,
Немов на сполох дзвін…
Та вибуху немає,
Його не чує він.
І знову у знемозі
Король бінокля стис
І дивиться в тривозі
Туди, на місто, вниз.
Але яка ж картина
Постала перед ним:
Там бавиться дитина
Шматочком золотим!
Заплеще у долоні
І вигукне: — Кіть-кіть! —
І ось уже в розгоні
У воду він летить.
Король біжить прожогом
І миттю на коня!
Вже скаче якомога
Й дівчатко доганя.
Де та водиця плине,
З коня зіскочив він.
— Добридень, герцогине! —
І віддає поклін.
І, мов з цією роллю
Знайоме все життя:
— Добридень, мій королю! —
Відказує дитя.
А по якійсь хвилині
Вже їдуть білим днем
Дівчатко в ластовинні
З могутнім королем.
"Чого б і до загину
Не знав я до пуття, —
Навчило за хвилину
Мене мале дитя!"
Так, їдучи, гадає
Король в науку нам.
А що це означає —
Про те подумай сам.
— Славно, славно, Хлопчачок, — сказав прадідусь, коли я скінчив читати. — Король вигадав для себе жахливу розвагу. Та коли накликав цим смертельну небезпеку на безневинну дитину, сам злякався своєї вигадки. А дівчинка ще ж урятувала й місто! Це чудово! Вона заслуговує на пам'ятник. А проте вона не героїня. Вона ж бо не знала про небезпеку. А герої завжди знають, на що зважилися.
— А у вашій баладі герой знає, що робить, прадідусю?
— О, знає, ще й добре, Хлопчачок! Він свідомо не хоче бути героєм. Послухай лишень.
І він прочитав із густо списаної паперової серветки:
Балада про герцога Оскара Великого
Була в давнину країна така,
Де пам'ятник патріоти
Звели державцеві, котрий млинка
Винайшов — перець молоти.
Поем не дійшло з глибини століть
Про славного чоловіка.
Одначе пам'ятник досі стоїть
З написом: "Оскар Великий".
Бо справді-таки: господиням-жінкам
Таку полегкість зробити!..
Він добрий був, і любили там
Його всі дорослі й діти.
Без бою, війни і воєнних див,
Без жодного лютого герцю
Маленький свій край він славним зробив,
Створивши млинок для перцю.
Ні, він не герой. Та скажу напрямки:
Балади його я вдостоїв, —
Для мене любіший державець такий,
З яким не потрібно героїв.
Я заплескав у долоні, бо мені дуже сподобався й цей герцог Оскар, і прадідусів вірш.
— Дивно тільки, — сказав я, — що ми день у день говоримо про героїв, а самі радіємо, що хтось зробив геройство непотрібним.
— Це легко пояснити, Хлопчачок. Геройство з'являється там, де є небезпека. У світі без небезпек герої були б непотрібні. Та, на превеликий жаль, наше життя сповнене небезпек, і через те герої будуть завжди. Обійтися без героїзму можна, тільки спритно обминувши небезпеки. Є люди, що вужами вислизають із життєвих небезпек. Та чи надовго це допомагає?
Прадідусів погляд раптом упав на зошит у чорній цератовій обкладинці, і тоді він сказав:
— У житті не раз доводиться стояти перед вибором, зважуватися на щось, навіть коли це тяжко. Кожний герой перед своїм подвигом мусив вирішити для себе, спроможний він на той подвиг чи ні. Це добре видно на прикладі Геракла. Подай-но мені зошита.
Я простяг прадідусеві зошита, що лежав біля мене, й старий, трохи погортавши його, знайшов те, що хотів, і прочитав мені:
Балада про Геракла та двох сестер
Геракл у дні старовини,
Як з міфів нам відомо,
Геройські подвиги чинив
На чужині і вдома.
Не одного перемагав
Лихого і страшного, —
Та знайте: сам собі обрав
Герой свою дорогу.
Як мав він років двадцять три,
Був юний і вродливий,
Прийшли до нього дві сестри —
Красуні, просто диво!
Чи ту, чи ту з них, осяйну,
Повинен він обрати.
Звуть Насолодою одну,
Чеснота другу звати.
— Герою, обери мене,
То не звікуєш марне,
Бо я — то все, що чарівне,
Все, що приємне й гарне!
Це Насолода так тоді
Сказала ясно й дзвінко.
Чеснота ж: — Я даю тобі
Лиш славу добрих вчинків.
Герой замислених очей
Довгенько з них не зводив.
Тоді, зирнувши в той бік, в цей,
Сказав до Насолоди:
— Вас легко, панно, полюбить
І жити для забави.
Але в душі моїй горить
Жага добра і слави.
Тяжкі шляхи мого життя,
Я знаю це достоту.
Але беру без вороття
В супутниці Чесноту.
Я з нею небезпек усіх
Спроможний не боятись.
А якщо вам із цього сміх,
То можете сміятись!
Прадідусь згорнув зошита, і я сказав:
— Напевне, кожному одного чудового дня доводиться обирати свій шлях у житті.
— Так, Хлопчачок, — відповів прадідусь. — Оце ж і прекрасно в Гераклі, що він такий, яким був би кожен із нас, сягнувши рівня напівбога. Адже безліч героїчних переказів — то тільки переінакшені подвиги Геракла. Я не випадково раз у раз до нього повертаюсь і недарма в багатьох своїх баладах підкреслюю, що він не в одній справі був перший у світі. Тому й пам'ятник Геракл має цілком справедливо.
— Який пам'ятник, прадідусю?
— Сузір'я в небі, Хлопчачок! Прекраснішого пам'ятника годі й вигадати.
На жаль, наша розмова урвалася, бо щось загупало по сходах. А що цього разу нам не довелося ховати ані списаних шпалер, ані "Моряцького щорічника", то ми стали безстрашно чекати гостя; проте, на наш подив, до кімнати, тримаючи в руці грубенький червоний записник, увійшла тітонька Юлія.
— Даруйте, панове, — вигукнула вона, — я знаю, що перебила вам роботу. Але я теж написала оповідку про пам'ятник, і мені так кортить почути думку тямущих людей!
— Ми вас уважно й терпляче вислухаємо, тітонько Юліє, — сказав Старий Хлопчак. — Тільки скиньте спочатку пальто.
Сердешна тітонька так хвилювалася, що їй ніяк не щастило роздягтися. Довелося мені вставати й визволяти її руки з поперекручуваних рукавів пальта. За мить вона вже сиділа поруч мене на канапці і вся аж світилася — так їй не терпілося прочитати свою оповідку.
Оскільки вона була премила бабуся, то ми, поети, прикинулися хтозна-якими зацікавленими і стали терпляче її слухати.
ІСТОРІЯ КАМЕНЯ СПОТИКАННЯ
Далеченько звідси, метрів за сотню від старого путівця, виглядає з трави гладенький круглий горбик. Це видно латочку величезного каменя. Якби каміння вміло говорити (а наша фантазія спроможна змусити його заговорити), цей камінь розповів би нам свою історію десь отак:
Я — уламок пісковика, багато тисячоліть тому оця місцина була його батьківщиною.