Опріч того, я відчував якусь насолоду, знаючи, що я нещасний, намагався збуджувати свідомість нещастя, і це
егоїстичне почуття більше, ніж інші, заглушало в мені справжній сум. *
Проспавши цю ніч міцно й спокійно, як завжди буває після великого горя, я прокинувся з сухим лицем і заспокоєними нервами. О десятій годині нас покликано на панахиду, що її правили перед виносом. В кімнаті було повно двірських та селян, що, гірко плачучи, прийшли попрощатись із своєю панею. Підчас одправи я пристойно плакав, христився й кланявся до землі, але не молився душею й був досить байдужий; досадував на те, що новий полуфрачок, який на мене наділи, дуже давив мене під пахвою; думав про те, щоб не дуже забруднити штанці на колінах, і потихеньку робив спостереження над усіма присутніми. Батько стояв у головах труни, був блідий, як полотно, і видко було, що йому важко стримувати сльози. Його висока постать у чорному фраку, бліде виразне обличчя і, як завжди, граціозні й упевнені рухи, коли він христився, кланявся, дістаючи руками землі, брав свічку з попових рук або підходив до труни, були надзвичайно ефектні; але не знаю через що, мені не подобалося в ньому саме те, що він міг бути таким ефектним під такий час. Мімі стояла, спершись на стіну, і, здавалось, ледве трималася на ногах; сукня на ній була пом'ята і в пуху, чепчик зсунувся на бік; опухлі очі були червоні, голова їй трусилася; вона ввесь час кричала не своїм голосом і раз-у-раз затуляла обличчя хусткою та руками. Мені здавалося, що вона все це робила для того, щоб, заховавши обличчя від присутніх, —спочити на хвилину від удаваних ридань. Я згадав, як напередодні вона говорила татові, що смерть maman для неї така жахлива втрата, якої вона ніяк не сподівається пережити, що вона позбавила її всього, що цей янгол (вона так називала maman) перед самою смертю не забув її й висловив бажання забезпечити назавжди майбутнє її й Катрусине. Вона гірко плакала, розповідаючи про це, і, може, почуття горя її було цілком .щире, але воно було не чисте і не виключне. Любочка, в чорному платтячку, обшитому плерезами, вся мокра від сліз, стояла похнюпившись і зрідка позираючи на труну, і обличчя її виявляло при цьому лише дитячий страх. Катруся стояла коло матері і, хоч личко їй і було досить сумне, така ж рум'яна була, як і завжди. Одверта Володина вдача була одверта й у горі: він то стояв замислившись, утупивши нерухомий погляд на яку-небудь річ, то рот йому раптом починав кривитись, і він хапливо христився й кланявся. Всі сторонні, що були на похороні, були мені гидкі. Утішні фрази, які вони говорили татові, — що їй там буде краще, що вона була не для цього світу, збуджували в мені якусь досаду.
Толстой—7.
Лке вони мали право говорити й плакати за нею? Деякі З них, говорячи про нас, називали нас сирітками. Наче ми без них не знали, що дітей, які не мають матері, звуть так! їм, мабуть, подобалось, що вони перші дають нам це ім'я, так само, як усі, здебільшого, поспішають дівчину, яка щойно вийшла заміж, вперше назвати madame.
В найдальшому кутку залі, майже заховавшись за відчиненими дверима буфету, стояла навколішках згорблена сива бабуся. Стуливши руки й підвівши очі до неба, вона не плакала, але молилася. Душа її линула до бога, вона просила його з'єднати її з тією, кого вона любила більше над усе на світі,, і твердо надіялася, що це буде скоро.
"От хто справді любив її!" подумав я, і мені стало соромно за самого себе.
Панахида закінчилася: обличчя померлої було відкрите, і всі присутні опріч нас, один по одному почали підходити до труни, й прощатись.
Одна з останніх підійшла до покійниці якась селянка, з гарненькою п'ятирічною дівчинкою, яку вона, бозна нащо, принесла сюди. Я якраз тоді випустив свою мокру хустку й хотів підняти її; але тільки я нахилився, мене вразив страшний, пронизливий крик, повний такого жаху, що хоч би я сто років прожив, я його ніколи не забуду, і коли згадаю, завжди пробіжить мороз по моєму тілу. Я підвів голову — на дзиґлику коло труни стояла та сама селянка й насилу держала в руках дівчинку, яка, відмахуючись рученятами, відхиливши назад перелякане личко й уп'явшись витріщеними очима в обличчя померлої, кричала страшним, божевільним криком. Я скрикнув голосом, який, мабуть, був іще жахливіший від того, що вразив мене, і вибіг з кімнати.
Тільки цієї хвилини я зрозумів, звідки йшов той сильний, важкий запах, що, змішуючись із запахом ладану, сповнював кімнату; і думка, що те обличчя, яке за кілька день перед тим повне було краси й ніжности, обличчя тієї, кого я любив більше над усе на світі, могло викликати жах, наче вперше відкрила мені гірку правду і сповнила душу одчаєм.
ХХГІІІ. ОСТАННІ СУМНІ СПОГАДИ
Maman уже не було, а життя наше йшло все тим самим порядком: ми лягали й уставали в той самий час і в тих самих кімнатах; ранковий, вечірній чай, обід, вечеря, — все було в звичайний час; столи, стільці стояли на тих самих місцях; нічого в домі і в нашому побиті не змінилося; тільки її не було.
Мені здавалося, що після такого нещастя все повинно було б змінитись; наш звичайний побит здавався мені образою її пам'яті й надто яскраво нагадував її відсутність.
Напередодні похорону, по обіді, мені схотілося спати, і я пішов до кімнати Наталі Савівни, гадаючи влаштуватись на її ліжкові, на м'якому пуховику, під теплим стебованим ліжником. Коли я увійшов, Наталя Савівна лежала на своєму ліжкові і, мабуть, спала; почувши шум від моїх кроків, вона підвелася, відкинула шерстяну хустку, що нею од мух була вкрита її голова, і поправляючи чепчик, сіла на край ліжка.
Ще й раніше досить часто бувало, що по обіді я приходив спати до неї в кімнату; от і тепер вона догадалася, чого я прийшов і сказала мені, підводячись із ліжка:
— Що? Мабуть, спочити прийшли, мій голубчику? Лягайте!
— Що ви, Наталю Савівно!—сказав я, стримуючи її за руку.—Я зовсім не того!.. Я так прийшов... та ви й сами сто-мплися: краще ви лягайте!
— Ні, батеньку, я вже виспалась,—сказала вона мені (я знав, що вона не спала три доби).—Та й не ло сна тепер,—додала вона, глибоко зідхаючи.
Мені хотілося поговорити з Наталею Савівною про наше нещастя: я знав її щирість і любов, і тому поплакати з нею була б для мене радість.
— Наталю Савівно,—сказав я, помовчавши трохи й сідаючи до неї на ліжко, — чи сподівались ви цього?
Бабуся подивилась на мене з цікавістю, не розуміючи, мабуть, нащо я питаю її про це.
— Хто міг сподіватись цього?—повторив я.
— Ах, батеньку мій,— сказала вона, кинувши на мене погляд щонайніжнішого співчуття,—не те, щоб сподіватись, а я й тепер і здумати, навіть, не можу. Ну, мені вже, старій, давно час би відпочити з моїми старими кістками; а то от до чого довелося доя;ити: старого пана, вашого дідуся—нехай царствує!—князя Миколу Михайловича, двох братів, сестру Ганнусю, всіх поховала, і всі молодші за мене були, а от тепер—мабуть, за гріхи мої—і її довелося пережити. Його свята воля! Він того, мабуть, і взяв її, що вона хороша була, а йому добрих там і треба.
Ця проста думка радісно вразила мене, і я ближче присунувся до Наталі Савівни. Вона згорнула руки на грудях і глянула вгору; запалі вогкі очі її виявляли великий, але спокійний сум. Вона твердо вірила, що бог не на довгий час розлучив її З тією, на якій протягом багатьох років була зосереджена вся сила її любови.
— Так, мій батеньку, чи давно, здається, я її ще няньчила, сповивала, а вона мене Нашею кликала. Було, прибіжить до мене, охопить рученятками й почне цілувати та приказувати: "Нашику мій, красунчику мій, індиченько ти моя". А я, було, й пожартую—кажу: ((Неправда, серденько, ви мене не любите; от як тільки виростете великі, одружитесь і Нашу свою забудете". Вона, було, замислиться. Ну,' каже, краще я заміж не йтиму, якщо неможна Нашу з собою взяти; я Нашу ніколи не покину. А от покинула ж і не діждалась. І любила ж вона мене, покійниця! Та кого вона не любила, по правді сказати. Так, батеньку, вашу матусю вам забувати не можна: це не людина була, а янгол небесний. Коли її душа буде в царстві небесному, вона й там вас любитиме і там радітиме з вас.
— Чого яс ви кажете, Наталю Савівно: коли буде в царстві небесному? — спитав я.—Адже вона, я гадаю, і тепер уже там!
— Ні, батеньку, — сказала Наталя Савівна, знизивши голос і присовуючись ближче до мене на ліжкові, — тепер її душа тут.
1 вона вказувала вгору. Вона говорила майже пошепки і з таким чуттям та переконанням, що я мимоволі підвів очі вгору, дивився на карнизи й шукав чогось.
— Перше, ніж праведна душа в рай їде, вона ще сорок митарств проходить, мій батеньку, сорок днів і може ще в своєму домі бути...
Довго ще говорила вона в такому дусі і говорила так просто й упевнено, ніби розповідала про звичайнісінькі речі, які сама бачила і з приводу яких нікому й на думку не спаде хоч трошки не повірити. Я слухав її, затаївши дух, і, хоч не розумів як слід того, що вона говорила, вірив їй цілком.
— Так, батеньку, тепер вона тут, дивиться на нас, слухає? може, що ми говоримо,—сказала Наталя Савівна. :
І, похнюпившись, замовкла. їй потрібна була хустка, щоб витерти сльози, що так і лилися; вона встала, глянула мені просто в обличчя й сказала тримтячим схвильованим голосом:
— На багато щаблів наблизив мене цим до себе господь. Що мені тепер тут лишилось? для кого мені жити? кого любити?
— А нас хіба ви не любите?—сказав я з докором, ледве стримуючи сльози.
— Богові відомо, як я вас люблю, моїх голубчиків, але вже так любити, як я її любила—нікого не любила, та й не можу любити.
Вона не могла більше говорити, одвернулась від мене й гірко заридала.
Я не думав уже спати: ми мовчки сиділи одне проти одного й плакали.
До кімнати увійшов Фока; помітивши, в якому ми настрою і, мабуть, не бажаючи турбувати нас, він, мовчки й несміливо позираючи, став коло дверей.
— Що тобі, Фоко?—спитала Наталя Савівна, витираючись хусткою.
— Родзинок півтора, цукру чотири фунта та сарачинського пшона три фунта на кутю.
— Зараз, зараз, батеньку,—сказала Наталя Савівна, похапцем понюхала табаки й швидкими дрібними кроками пішла до скрині. Останні сліди суму, що його навіяла наша розмова зникли, коли вона повернулася до свого обов'язку, що його вважала за дуже важливий.
— Нащо чотири фунти?—говорила вона буркотливо, дістаючи й одважуючи цукор на безмені,— трьох з половиною досить буде.
І вона зняла з шальки кілька грудочок.
— А це ще до чого воно—вчора тільки вісім фунтів пшона дала, знов вимагають! Ти як собі хочеш, Фоко Демидовичу, а я пшона не дам.