Вівторок і Професор узяли на себе пляж і гавань, Густав — купальні, Еміль — міські вулиці; а Поні — вокзал.
— Це так хвилює,— сказала вона.— Уявити тільки, що зараз скрізь, по всьому узбережжі, навіть так далеко, що й не побачиш, діти ходять із аркушами паперу й олівцями. Дайте-но й мені мерщій аркуш і олівець, я не можу спокійно дивитися на це збоку.
Коли вдень вони повернулися додому і всілися на веранді, щоб полічити гроші, до них вбігла Клотільда.
— Хіба можна так обід зварити? — в нестямі кричала вона.— Чи вам відомо, скільки разів сьогодні дзвонили в двері? Двадцять три рази! І весь час — діти, питають вас і тицяють гроші!
— Але, Клотільдо, це ж чудово! — озвався Професор.
— Може, для вас — чудово, але не для обіду. Попервах збігло молоко. Потім овочі переварилися. А під кінець і баранина пригоріла. Я — куховарка, а не філіал банку!
— Заради такого діла і пригоріла баранина мені смакуватиме,— засміявся Густав.
Щось сердито бурмочучи, Клотільда видобула з кишені фартуха цілу жменю дрібняків і поклала на стіл.
— Ось! Три марки дев'яносто пфенігів. Записувати мені не було коли.— Раптом вона нюхнула повітря.— Ой, який жах! Знову щось пригоряє!
І Клотільда побігла до кухні, так і не сказавши, що п'ятдесят пфенігів вона додала від себе.
Діти теж повиймали із своїх кишень гроші, поклали їх на стіл і взялися всю купу сортувати — окремо клали мідь, окремо — нікель, окремо — срібло. Однакові монетки вони поскладали стовпчиками, а тоді порахували. Вийшло сорок три марки. Перевірили за списками — усе збіглося. Малий Вівторок додав туди двадцять марок однією купюрою і сказав, ніяково всміхаючись:
— Від мого батька. Від великого Вівторка. Професор побіг у садок, відшукав свого батька, що
порався коло помідорів у теплиці, й повернувся з десятьма марками.
Потім вони дістали власні кишенькові гроші, всі, до останнього пфеніга, і заспокоїлися тільки тоді, коли на столі лежало сімдесят п'ять марок.
Діти сяяли.
Вівторок вийняв чисту носову хусточку, згріб в неї всі гроші й міцно зв'язав.
— Чи ти надумав показувати фокуси? — спитав Еміль.— Порахуєш до трьох, і гроші зникнуть?
— Я візьму їх із собою,— пояснив Вівторок.
— Чого раптом? — здивувався Професор.
— Хай лежать тут! — крикнула Поні.
— Не заважайте малому,— втрутився Густав.— Ми щось зробимо. Це моя ідея.
— Ой! — зойкнула Поні.— І в тебе вже є ідеї? Ти часом не захворів?
— Я — ні. А ти підходь ближче.— І він засукав рукава.— Завтра ми відвідаємо тебе в лікарні.
Поні втекла до Клотільди на кухню.
На обід прийшов Джеккі. Печеня, попри всі Клотіль-дині переживання, смакувала добряче. Бабуся заговорила про зібрані гроші і спитала Джеккі, якої він про це думки.
— Мене це дуже тішить, шановна бабусю,— сказав Джеккі.— Насамперед тому, що всі діти так добре до мене поставилися. Як друзі... Знаєте, сьогодні до обіду я три години бігав за тенісними м'ячами. Наче теж збирав гроші. Разом із чайовими це вийшло — одна марка вісімдесят пфенігів. Після обіду я ще попрацюю дві години, буде ще одна марка. Як ви не боїтеся втомитися й підрахуєте мій зарабіток за місяць, то зрозумієте, що я зможу зняти собі мебльовану квартиру з повним пансіоном. А може, навіть із балконом.
Усі засміялися.
— Хіба я не слушно кажу? Учора на тенісному корті я жартома зробив кілька сальто. Всім гравцям так сподобалося, що один тенісист навіть подарував мені свою стару ракетку. Тепер я сам навчусь грати в теніс. Якщо в мене ця гра піде, то згодом я стану тренером. Заорендую кілька кортів, навчатиму тенісу, а сам одного чудового дня виграю першість по Німеччині. Потім поїду до Парижа й в Америку і стану, можливо, чемпіоном світу. Або принаймні займу друге місце. Звісно, я вже не зватимусь Пахульке. З таким прізвищем чемпіоном світу не станеш. Я вже звався Байроном, а тепер вигадаю щось інше. Одним прізвищем більше — значення не має. Він схилився над тарілкою і наліг на печеню.
— За цього я не хвилююся,— сказала бабуся.
— І я за себе теж,— запевнив Джеккі.— Для артиста, що надто швидко росте, існує безліч професій.
У пообідню пору до причалу пришвартувалися один за одним два пароплави. Один прибув із сходу, другий — із заходу. З обох пароплавів зійшли на берег сотні дітей і заповнили весь Корлсбютель галасом і сміхом. Найбільша метушня і штовханина зчинилися біля кінотеатру "Маяк" (його касирка два дні по тому хворіла).
Рівно о четвертій годині почався перший сеанс фільму "Еміль і детективи". Пан Бартельман, власник кінотеатру, зазирнув у переповнений зал. А надворі стояла величезна юрба дітей, що чекали другого сеансу.
В пана Бартельмана серце краялося від думки, що всі сьогоднішні гроші належатимуть не йому. Але вже не можна було нічого змінити. Він пішов до детективів, що чекали в його кабінеті, і дав їм останні настанови.
— Все! Жарти кінчилися,— сказав Еміль.
— Смійся, паяце, над серцем розбитим!..— продекламував Густав.
Коли закінчився кіножурнал, завіса затулила екран. У залі спалахнуло світло, і потім завіса знову розсунулася.
Тепер на сцені стояли четверо хлопців і одна дівчинка. Діти в залі повилазили на свої стільці, щоб краще бачити. Та поволі вони заспокоювалися, і в залі нарешті запанувала тиша.
Тоді Еміль підійшов до рампи і голосно сказав:
— Привіт! Мої друзі, моя кузина і я дякуємо вам за те, що ви зібрали гроші для Джеккі. Він чудовий хлопець, інакше ми не звернулися б до вас по допомогу. Після сеансу він сам висловить свою подяку. А тепер будемо разом дивитися фільм. Сподіваємось, що він цікавий.
Якийсь маленький хлопчик, що сидів у глибині зали на колінах у своєї матері, спитав верескливим голоском:
— Ти — Еміль? Діти засміялися.
— Так, я Еміль Тішбайн.
Поні стала поруч із Емілем і гордо сказала:
— А я — Поні Капелюшок, Емілева кузина. Потім наперед вийшов Професор.
— Я — Професор,— пояснив він, і голос в нього ледь затремтів.
Вівторок низько вклонився і сказав:
— Я — малий Вівторок. Останнім ступив наперед Густав.
— Я — Густав із клаксоном. Але тепер у мене є мотоциклет.— Він трохи помовчав.— Ну, шипучки, всі вже тут?
— Усі! — загаласували діти. Густав засміявся:
— А який пароль?
— Пароль "Еміль"! — вигукнули всі так голосно, що можна було почути й на вокзалі.
А потім знову стало темно, і тоді заскрекотів кіноапарат. Коли фільм скінчився, діти довго аплодували. Засяяло світло. Дівчинка, що сиділа поруч із Поні, сказала:
— Ой, як ти відтоді змінилася!
— Але ж дівчинка в фільмі — то зовсім не я. Вона тільки грає мене.
— А-а! А Еміль у фільмі і той Еміль, що сидить поруч тебе, теж різні?
— Теж. Справжній Еміль — мій двоюрідний брат. А того хлопця, що грає у фільмі, я взагалі не знаю. А тепер помовч! Ще не все скінчилося.
На сцену вийшов Джеккі. Він ступив до рампи і сказав:
— Ви зібрали гроші для одного хлопця. Так отой хлопець — я. Щиро вам вдячний! Це дуже гарно з вашого боку. Коли я виросту, а кому-небудь із вас доведеться скрутно, хай він мене знайде. Гаразд?
На сцену знов вийшов Густав і звернувся до Джеккі:
— За дорученням моїх друзів і всіх інших дітей Корлс-бютеля я передаю тобі зібрані гроші. Ось ощадна книжка на сімдесят п'ять марок.
Джеккі потис своєму другові руку.
А Професор, сидячи в залі, спитав Вівторка:
— То це й була ідея Густава — покласти всі гроші на книжку?
— А хіба це погано?
— Ні, дуже добре, надзвичайно добре,— визначив Професор.
Густав крикнув зі сцени:
— А тепер я прошу вийти сюди представників від інших місцевостей.
У залі знялася страшенна метушня.
Нарешті на сцені опинилися семеро хлопців. Із Варне-мюнде, із Грааля, із Гайдекруга тощо. І кожен передав Джеккі ощадну книжку. У Джеккі на очі набігли сльози, хоча він зовсім не був плаксуном.
Густав хутко перегорнув усі ощадні книжки. А коли семеро хлопців знову сіли на свої місця, він крикнув:
— Усього зібрано 615 марок! Крім того, Джеккі одержить гроші за всі сьогоднішні сеанси. Я вітаю тебе, Джеккі! Хай тобі це буде на здоров'я!
І Густав щез за сценою.
— Такого я не чекав! Тепер мені потрібен банкір,— пожартував Джеккі і скинув із себе куртку.— Мій давній друг, капітан Шмаух,' порадив мені виступити перед вами. На знак подяки. Правда, я не звик виступати без партнера, але дещо я все-таки можу й сам зробити.
Він кинув куртку за сцену і став на руки. Потім зігнув їх і сперся на лікті, але знову випростався і пішов на руках по сцені, з одного її боку до іншого. Глядачі бурхливо аплодували.
Джеккі враз став на ноги, зробив "шпагат", за ним "місток", а тоді, спершись на обидві руки, крутнувся вперед, тоді ще раз і ще. Потім тільки з допомогою однієї руки. Ще і ще. Через усю сцену.
Насамкінець він закрутився в сальто, дедалі швидше і швидше. Ось угорі майнули ноги, потім голова, потім знову ноги. Здавалося, в повітрі крутиться якесь дивне колесо.
Діти верещали, сміялись і так аплодували, що долоні в усіх поробилися червоні. Дорослі теж були в захваті. Нарешті завіса закрила сцену. До зали посунули діти,
що чекали другого сеансу. Знялася така веремія, колотнеча й галас, що страх!
— Сальто мені сподобалося,— сказала бабуся Емілеві.— Треба завтра самій спробувати.
Увечері на причалі знову стояли два пароплави. Діти з інших містечок кинулися штурмом до трапів. А дорослих наче виром віднесло далеко назад.
Залунали прощальні гудки пароплавів. Кілька спізнілих дітей ще бігли до трапів, вимахуючи руками й галасуючи. Нарешті вони вкотилися на палубу, вахтовий на причалі звільнив линви, і пароплави захиталися на хвилях.
Загурчали мотори, лопаті гвинтів стали загрібати воду.
— Пароль "Еміль"! — кричали діти на пароплаві, що йшов на захід.
— Пароль "Еміль"! — кричали діти на пароплаві, що йшов на схід.
— Пароль "Еміль"! — кричали корлсбютельські діти з причалу.
— Це був найкращий день у моєму житті,— сказала Клотільда Зеленбіндер.
На пароплавах засвітилися різнобарвні ліхтарики. Один пароплав повернув ліборуч, другий —'■ праворуч. Еміль і детективи стояли з самого краю причалу і мовчки дивилися на кораблі.
Густав відкашлявся, обійняв за плечі хлопців і сказав:
— Ми зостанемося друзями назавжди. Навіть коли в нас виростуть бороди, ми все одно будемо друзями.
Детективи мовчали, але вони були тієї ж думки. Прибіг Джеккі.
— Ви тут! — радісно вигукнув він.— А я скрізь вас шукаю.