Нарешті хлоп'ята повкладались у ліжко й наготувалися слухати казку Венді.
Ця казка подобалась їм найдужче, зате Пітер страшенно її не любив. Щоразу, як Венді починала оповідати її, він ішов геть з дому або затуляв вуха руками. Можливо, якби він зробив так і того вечора, вони всі й досі були б на острові.
Та цього разу він залишився на місці, а чим це скінчилось, ми побачимо далі.
Розділ одинадцятий
КАЗКА ВЕНДІ
— То слухайте,— почала Венді. Майкл лежав у колисці біля її ніг, а решта сім хлопчаків — на великому ліжку.— Був собі колись один чоловік...
— Нехай би краще була жінка,— обізвався Чубчик.
— А ще краще — морська свинка!— докинув Хвалько.
— Ану тихо!— цитькнула на них Венді.— Є там і жінка, і...
— Ой матусю!— вигукнув один з Близнюків.— Там справді є жінка? Вона не померла, ні?
— Та ні, ні.
— Я страшенно радий, що вона не померла,— сказав Базіка.— А ти радий, Джоне?
— А ти, Хвалько?
— І я.
— А ви, Близнюки?
— Ми теж раді.
— Ой лишенько!— зітхнула Венді.
— Ану помовчте, ви!— гримнув Пітер, вважаючи за свій обов'язок допомогти Венді, хоч як би не подобалась йому та казка.
— Того чоловіка звали містер Дарлінг,— розповідала вона далі.— А жінку звали місіс Дарлінг...
— А я їх знаю!— вихопився Джон, щоб подратувати інших.
— Здається, і я теж,— не дуже впевнено пробубонів і Майкл.
— Вони були одружені,— пояснила Венді.— То кого вони мали, як по-вашому?
— Морських свинок!— жваво гукнув Хвалько.
— Та ні!
— Оце загадка!— сказав Базіка, що давно вже знав усю ту казку напам'ять.
— Помовч, Базіко. Так-от, вони мали трьох нащадків.
— А що таке нащадки?
— Ну, от ви і є нащадки, Близнюки.
— Ти чуєш, Джоне? Я нащадок!
— Нащадки — це просто діти,— пояснив Джон.
— Ой лишенько мені з вами!— знов зітхнула Венді.— Так от, ці троє дітей мали вірну нянечку, яку звали Нена. Та одного разу містер Дарлінг розсердився на Нену й посадив її на ланцюг у дворі. А діти тим часом полетіли геть з дому.
— Яка чудова казка!— мовив Хвалько.
— Вони полетіли на Небувальщину,— провадила Венді,— де живуть загублені хлопчаки.
— Я так і думав, що вони туди полетять!— збуджено заговорив Чубчик.— От не знаю чому, але саме так і думав!
— Слухай, Венді!— вигукнув Базіка.— А чи не звали одного з тих загублених хлопчаків Базікою?
— —Ав^кс^к. •
— Ой, я теж у казці! Ура, я теж у казці! Ти чуєш, Хвалько?
— Ну цитьте, цитьте... А тепер уявіть собі горе нещасних тата й мами, коли вони побачили, що їхніх діточок немає.
— О-о-о!— застогнали всі, хоч насправді їм було байдужісінько до горя нещасних тата й мами.
— Подумайте лишень про спорожнілі ліжечка!
— О-о-о!
— Аж плакати хочеться!— весело сказав один з Близнюків.
— Навряд чи в цій казці буде щасливий кінець,— докинув другий.— Як ти гадаєш, Хвалько?
— Боюся, що ні.
— Якби ви знали, що таке материнська любов,— переможно промовила Венді,— то не боялися б.
Вона вже дійшла до того місця в казці, якого Пітер просто-таки терпіти не міг.
— Материнська любов мені до душі,— сказав Базіка й пошпурив у Хвалька подушкою.— А тобі, Хвалько?
— І мені,— відказав Хвалько, шпурляючи подушку назад.
— Ви слухайте далі,— поблажливо провадила Венді.— Адже наша дівчинка знала, що їхня матуся завжди залишатиме вікно відчинене, щоб вони могли потрапити додому. Отож вони жили собі на Небувальщині багато років і були там щасливі.
— А додому вони повернуться?
— Ось зараз ми й заглянемо в майбутнє,— відповіла Венді. Попереду було найцікавіше і найважче. Хлопчаки нашорошили
вуха й повитягали шиї, щоб заглянути в майбутнє якнайдалі.
— Минули роки. Дивіться — хто ця елегантна жінка, що виходить з вагона на лондонському вокзалі?
— Ой Венді, хто ж вона?— вигукнув Хвалько так схвильовано, наче й справді не знав.
— Та це ж... ні, не може бути... так, авжеж, це вона, наша красуня Венді!
— О-о-о!
— А що це за два ставних молодих джентльмени приїхали разом з нею? Невже Джон і Майкл? Авжеж, таки вони!
— О-о-о!
— От Венді їм і каже: "Онде бачите, любі мої брати, відчинене віконце? Це нам винагорода за нашу непохитну віру в материнську любов". І вони летять у те віконце до своїх татуся й матусі. Годі змалювати словами їхню щасливу зустріч, тож заслонімо завісу й полишмо їх на самих себе.
Оце й уся казка. Хлопчакам вона подобалась не менш, ніж самій Венді. І все в ній, як бачите, щира правда. Отак і ми зриваємося з місць і кудись летимо, безжальні й себелюбні, мов ті діти,— хоч вони й наймиліші створіння,— і живемо там собі на втіху, а потім, коли нам забракне дбайливої уваги, благородно повертаємось по неї, непохитно вірячи, що нас зустрінуть з розкритими обіймами, а не відшмагають, як це годилося б.
Усі вони й справді так вірили в материнську любов, що вважали за можливе ще якийсь час не думати ні про кого, крім самих себе. Лиш один серед них мав гіркий досвід, і, коли Венді закінчила свою казку, він глухо застогнав.
— Що з тобою, Пітере?— вигукнула Венді й підбігла до нього.
Вона подумала, що Пітер занедужав, і стривожено помацала йому живіт.— Де болить? Тут?
— Це не той біль, Венді,— похмуро відказав він.
— А який же?
— Венді, ти помиляєшся щодо матерів.
Усі злякано оточили Пітера, занепокоєні його незвичним збудженням. І він щиросердо розповів їм те, що стільки років приховував.
— Колись і я так само думав, що моя мати завжди залишатиме вікно відчинене, отож і не повертався багато-багато небувальських місяців. А коли нарешті прилетів назад, вікно було замкнене, бо мати забула про мене, і в моєму ліжку спав інший хлопчик.
Я не певен, чи ця історія правдива, але сам Пітер вірив у неї, і це настрахало решту дітлахів.
— І ти гадаєш, що всі матері такі?
— А в.жсж.
То ось які вони насправді, ті матері! Лихі й безжальні істоти! Отже, не можна гаяти часу...
Хто-хто, а діти добре знають, коли треба поступитися.
— Венді, летімо додому!— вигукнули Джон і Майкл в один голос.
— Гаразд,— сказала вона, обійнявши їх за плечі.
— Але ж не сьогодні?— вражено запитали загублені хлопчаки. У душі вони були певні, що можна чудово обійтися й без матерів і
що тільки самі матері вигадали, ніби це не так.
— Зараз же!— рішуче відказала Венді, бо саме в цю мить у неї сяйнула страхітлива думка: "А що, коли й наша матуся вже надягла по нас жалобу?"
Ця думка так вразила її, що вона забула навіть про те, якого болю завдає Пітерові, й звернулася до нього майже суворо:
— Ти допоможеш нам вирушити в дорогу, Пітере?
— Як скажеш,— озвався він таким байдужим тоном, наче Венді попрохала його дати їй горіхів.
Жодному з них навіть на думку не спало сказати: "Шкода, що доводиться розлучатись!" Коли вже Венді так легко зважилась покинути їх, то він, Пітер, і поготів не дасть нічого взнаки.
Та насправді йому, звісно, було страшенно тяжко на душі, і він з гнівом думав про дорослих, які завжди все псують. А коли поліз крізь дупло нагору, навмисне дихав якомога частіше, бо на Небувальщині є повір'я, ніби за кожним віддихом дитини десь помирає дорослий. Отож Пітер, охоплений жадобою помсти, і вбивав їх, скільки міг.
Загадавши червоношкірим, що треба зробити, він повернувся до підземної оселі, й гадки не маючи, яка ганебна сцена розігралася там без нього.
Приголомшені тим, що Венді їх покидає, загублені хлопчаки з погрозою підступили до неї.
— Як же ми будемо жити без неї?— вигукували вони.
— Не можна її відпускати!
— Треба взяти її в полон!
— Еге ж, закувати в кайдани!
Перед лицем такої небезпеки Венді інстинктивно відчула, до кого слід звернутися по допомогу.
— Базіко!— вигукнула вона.— Захисти мене!
Дивно, правда ж? Попрохала допомоги в Базіки, найнедолугішого з усіх загублених хлопчаків!
Та Базіка повівся, як справжній лицар. Де й поділась уся його недолугість!
— Звичайно, я всього-на-всього Базіка,— з гідністю промовив він,—і ніхто не зважає на мене. Але я випущу кров з кожного, хто поведеться з Венді не так, як належить поводитися з дамою!
З цими словами він витяг свій кинджал, і то була найтріумфальні-ша мить у його житті.
Хлопчаки збентежено відступили. А тут.іще повернувся Пітер, і вони враз побачили, що в нього підтримки не дістануть. Не такий він був, щоб затримувати когось на Небувальщині силоміць, а надто дівчинку.
— Ось що, Венді,— сказав Пітер, походжаючи по кімнаті.— Я звелів червоношкірим, щоб вони провели вас через ліс. Адже літати тобі важче, ніж іти.
— Дякую, Пітере.
— А потім,— провадив він далі коротко й уривчасто, голосом людини, що звикла до послуху,— Дзінь-Брязь полетить з вами через море. Збуди-но її, Хвалько.
Хвалькові довелося стукати двічі, перш ніж Дзінь зволила озватися, хоч насправді вона вже чимало часу сиділа на ліжку, дослухаючись до розмови.
— Хто там? Чого тобі треба? Забирайся геть!— сердито заверещала вона.
— Вставай, Дзінько!— покликав її Хвалько.— Полетиш разом з Венді.
Дзінь, звичайно, зраділа, почувши, що Венді залишає острів, та проводжати ЇЇ аж ніяк не збиралася. Так вона й заявила, тільки ще грубішими словами. А тоді прикинулась, ніби знову заснула.
— Вона каже, що не хоче!— вигукнув Хвалько, вражений таким нечуваним непослухом.
Пітер прибрав суворого вигляду й сам підступив до феїної спочивальні.
— Слухай, Дзінько,— з притиском мовив він,— якщо ти зараз же не встанеш і не одягнешся, я відслоню завіски, і всі побачать тебе в ліжку невдягнену.
Дзінь миттю підхопилась на ноги.
— А хто каже, що я не встаю?
Тим часом загублені хлопчаки скрушно дивились на Венді, що вже була готова в дорогу разом з Джоном і Майклом. їх смутило не тільки те, що вони втрачають свою матусю, а й невиразна заздрість: вона ж бо вирушала туди, де так хороше, а для них там місця не було. Як і всіх дітей, їх вабило нове й незвідане.
Гадаючи, що то вони так сумують за нею, Венді сказала:
— Любі мої, а що, коли б ви всі полетіли разом з нами? Я майже певна, що умовлю татуся й матусю всиновити вас.
Це запрошення стосувалось передусім Пітера, але кожен з хлопчаків думав тільки про себе, і всі вони враз аж затанцювали з радості:
— А чи не подумають вони, що нас трохи забагато?— спитав Хвалько, підскакуючи на місці.
— Та ні ж бо,— заперечила Венді, миттю все обміркувавши.— Доведеться тільки поставити кілька ліжок у вітальні. А на день їх можна буде закривати ширмами.
— Пітере, можна нам полетіти?— благально запитали хлоп'ята.