Поговорімо про інше.
Чоловік вийняв з кишені лупу і поклав на стіл.
— Візьми лупу й уважно придивися до фотографії.
Взявши знімок у ліву руку, а лупу — в праву, я заходився повільно вивчати фотографію. Одні вівці дивилися в один бік, інші — в інший, а ще інші з байдужим виглядом просто паслися на траві. Нудна атмосфера — як на пам'ятному фото, зробленому під час зустрічі колишніх однокурсників. Я обстежив одну за одною кожну вівцю, звернув увагу на густоту трави, оглянув березову діброву на задньому плані, пройшовся очима по лінії гір на небокраї та по розкиданих на небі хмарках. Нічого особливого на знімку не було. Відірвавши погляд від фотографії та лупи, я глянув на чоловіка.
— Щось незвичайне помітив? — спитав він.
— Нічого, — відповів я.
Моя відповідь його, здається, не розчарувала.
— Ти, по-моєму, вивчав біологію в університеті. То що ти знаєш про овець?
— Все одно що нічого. Вивчав чисто професійні, майже непотрібні речі.
— Все-таки розкажи, що ти знаєш.
— Парнокопитні. Травоїдні, живуть отарами. Завезені в Японію на початку епохи Мейдзі. Розводяться людьми заради м'яса і вовни. От, мабуть, і все.
— Загалом правильно, — сказав чоловік. — Та якщо бути точним — вівці були завезені в Японію не на початку епохи Мейдзі, в середині епохи Ансей[10]. А до того, як ти сказав, овець в Японії не було. Висловлювалася також думка, що перших овець привезли в Японію з Китаю в період Хейан[11], та навіть якщо це й правда, вони все одно не прижилися і незабаром вимерли. А тому вийшло так, що до епохи Мейдзі такої тварини, як вівця, майже ніхто в Японії не бачив та уявити не міг. Попри те, що Овен був відносно популярним як зодіакальний знак, ніхто точно не міг сказати, який вигляд мала ця тварина. Тобто, мабуть, можна стверджувати, що вівця вважалася фантастичною істотою — як дракон або баку[12]. Факт залишається фактом, що зображення овець на японських картинах до епохи Мейдзі — це бозна-що, суцільна нісенітниця. Можна сказати, що в тодішніх японців знання про овець було таке ж, як у Герберта Уелса — про марсіян.
Однак і тепер знання японців про овець страшенно мізерне. А це означає, що впродовж історії такі тварини, як вівці, не мали жодного впливу на щоденне життя японців. Їх завезли на державному рівні зі США, протягом короткого часу розводили, а потім цю справу занедбали. Ось така їхня овеча доля. Після війни, коли обмеження на імпорт вовни і баранини було послаблено, прибуток від розведення овець в Японії зійшов майже до нуля. Бідолашні вівці, чи не так? Такі, як і сучасна Японія…
Однак, ясна річ, це не означає, що я збираюся розповідати тобі про марноту сучасної Японії. Все, що я хочу сказати тобі, зводиться до двох речей: по-перше, до епохи Мейдзі в Японії не було жодної вівці і, по-друге, уряд вів суворий облік кожної з них, завезеної в наступні роки. Про що все це свідчить?
Запитання було звернуте до мене.
— Про те, що, мабуть, усі породи овець в Японії були під контролем.
— Саме так. До цього я хотів би додати, що при розведенні овець, як і бігових рисаків, найголовніше — порода, а тому родовід майже всіх овець в Японії можна простежити на кілька поколінь назад. Інакше кажучи, японські вівці — це тварини, відсортовані за певними ознаками. Схрещування овець різних порід легко відстежувалося. Контрабандного ввезення овець не було. Бо хто мав охоту до такої клопітної справи? Тепер у Японії можна натрапити загалом на такі породи: саусдаун, іспанський меринос, котсволд, китайська, шропшир, корідейл, шевйот, романівська, остофріжен, бордерлейсестер, ромнімарш, лінкольн, дорсетгорн і суфолк. А тепер, — сказав чоловік, — ще раз уважно подивися на фотографію.
Я знову взяв у руки знімок та лупу.
— Добре придивися до третьої праворуч вівці на першому плані.
Я спрямував лупу на третю праворуч вівцю з переднього плану. Потім пересунув на сусідню вівцю, придивився — і знову вернувся до третьої праворуч.
— Цього разу щось помітив? — спитав чоловік.
— Порода інша, — відповів я.
— Саме так. За винятком третьої праворуч, всі інші вівці — звичайної суфолкської породи. Лише ця одна відрізняється. Набагато крижастіша, та й вовна її іншого кольору. І морда не чорна. Якби це краще сказати?.. Вона з вигляду набагато сильніша. Цю фотографію я показував кільком фахівцям з вівчарства. Вони дійшли висновку, що такої вівці немає в Японії. І, можливо, навіть у світі. Отож виходить, що ось зараз ти бачиш вівцю, яка взагалі не існує в природі.
Я знову спрямував лупу на третю праворуч вівцю. Придивився уважно й помітив посеред її спини блідаву пляму — наче від розлитої кави. Пляма була розпливчаста і невиразна, а тому здавалася чи то подряпиною на плівці, чи то невеликим обманом зору. А, може, справді хтось ненароком хлюпнув кавою цій вівці прямо на спину.
— На спині — начебто бліда пляма.
— Не проста пляма, а зіркоподібна, — сказав чоловік. — Порівняй з оцим.
Чоловік вийняв з конверта аркуш паперу й передав мені. То була копія малюнка із зображенням вівці. Зроблена жирним олівцем, із слідами пальців по краях. Виведена невмілою рукою, вона, однак, збуджувала уяву. З незвичайною старанністю були відтворені всі її дрібні деталі. Я порівняв вівцю на фотографії з вівцею на малюнку. Безперечно, це була та сама вівця. Зіркоподібна пляма на спині вівці з малюнка відповідала плямі на вівці з фотографії.
— А тепер — оце, — і чоловік вийняв з кишені і передав мені запальничку. Масивну запальничку "Дюпон", зроблену на замовлення із срібла, з таким же овечим гербом, який було викарбовано в автомобілі. На срібній вівці чітко проглядала зіркоподібна плямка.
У мене трохи заболіла голова.
2. Дивна розповідь дивного чоловіка (2)
— Недавно я розповідав тобі про посередність, — вів далі чоловік. — Звісно, не для того, щоб осуджувати твою посередність. Просто я хотів сказати, що весь світ — суцільна посередність, а тому і ти як його складова частина — теж посередність. Чи ти так не вважаєш?
— Не знаю…
— Світ — посередність. У цьому немає жодного сумніву. Та чи на самому першопочатку світ був посередністю? Ні, не був. Першопочаток світу — хаос, а хаос — не посередність. Світ почав сходити на посередність після того, як людство відділило засоби виробництва від повсякденного життя. Посередність утвердилася завдяки тому, що Карл Маркс придумав поняття пролетаріату. Ось чому сталінізм тісно пов'язаний з марксизмом. Я поважаю Маркса. Бо він — один з нечисленних геніїв, чия пам'ять простягалася до первісного хаосу. У тому ж розумінні поважаю Достоєвського. Однак марксизму не визнаю. Занадто багато в ньому посередності.
Чоловік видав у глибині горла якийсь звук.
— Зараз я розмовляю з тобою надзвичайно відверто. Цим я віддячую тобі те, що і ти був недавно зі мною відвертий. І от я вирішив відповісти на твої так звані наївні запитання. Однак коли я скінчу на них відповідати, в тебе залишиться дуже обмежена свобода вибору. Я хочу, щоб ти це добре затямив. Коротко кажучи, ти підняв ставку. Згоден?
— А хіба в мене є інший вибір?
— Зараз у цьому особняку вмирає старий чоловік, — сказав секретар. — Причина цього відома. Велетенський згусток крові всередині мозку. Такого розміру, що мозок здеформувався… Що ти знаєш з нейрології?
— Майже нічого…
— Якщо говорити просто — кров'яна бомба. Кровообіг блокується і спричиняє набряк. Схожий на змію, яка проковтнула м'ячик для гольфу. Якщо такий набряк прорветься, мозок перестане функціонувати. Однак про операцію мови не може бути. Досить найменшого подразнення — і бомба вибухне. Інакше кажучи, якщо мислити реалістично, то нічого не залишається, як дожидати смерті. Смерть може настати через тиждень або через місяць. Цього ніхто не знає.
Секретар стиснув губи і повільно видихнув повітря.
— В його смерті не було б нічого дивного. Все-таки вже старий, та й хвороба добре відома. Одне дивує: як це йому вдалося дожити дотепер?
Я зовсім не розумів, що він хоче сказати.
— Справді не було б ніяким дивом, якби він помер тридцять два роки тому, — вів далі секретар. — Або і сорок два роки тому. Цю гематому вперше виявили американські лікарі, які проводили медичне обстеження воєнних злочинців класу "А". Це було восени 1946 року, напередодні Токійського трибуналу. Побачивши рентгенівський знімок гематоми, лікар зазнав справжнього шоку. Бо життя людини з такою велетенською гематомою в мозку — і до того ж набагато активніше, ніж звичайних смертних — не мало прецедентів у медичній практиці. Тому пацієнта перевели з в'язниці в Сугамо до лікарні святого Луки, реквізованої під військовий шпиталь, де він отримав ретельне медичне обстеження.
Обстеження тривало цілий рік, але врешті-решт нічого не з'ясувало. Хіба те, що пацієнт може в будь-яку хвилину померти, а саме його життя — просто диво. Однак і після цього він усе ще жив без жодних ускладнень і на повну силу. Його мозок працював так само справно, як у кожної нормальної людини. А чому — незрозуміло. Справжній глухий кут. Бо людина, яка теоретично мала б померти, й далі жила та ходила по цій землі.
Однак кілька специфічних симптомів все-таки вдалося помітити. Наприклад, сильний тридобовий головний біль через кожних сорок днів. За свідченням самого хворого, цей біль почався в нього 1936 року, що дало підставу вважати цей рік часом виникнення гематоми. Біль був нестерпний, і пацієнтові вводили болезаспокійливі препарати. Коротко кажучи — наркотики. Вони справді зменшували біль, але натомість викликали дивні галюцинації, щільно насичені образами. Що саме хворий відчував при цьому — відомо лише йому, але, без сумніву, ці відчуття не були приємними. Докладний опис галюцинацій зберігається в архівах армії США. Лікарі справді все ретельно зафіксували на папері. Я незаконним чином добрався до цих документів і кілька разів перечитав їх. Написані сухою офіційною мовою, вони, однак, мене дуже вразили. Навряд чи знайдеться людина, яка могла б витерпіти такі галюцинації періодично протягом тривалого часу.
Чому вони виникали — не розумів ніхто. Висловлювалися припущення, що, можливо, біль — це реакція організму на періодичні викиди енергії гематомою. Отож коли больова блокада знімалася, енергія гематоми, спрямована безпосередньо на окремі ділянки мозку, збуджувала їх і породжувала згадані галюцинації.