Але як же розлучитися з ним заради цих справ? І вона замовкла, швидко і безпомічно шукаючи подумки виходу з жаху цієї безвиході. Виходу не було. Хотілося крикнути: "Візьміть мене з собою!" Але вона не сміла – хіба це можливо?
— Я ж не можу вік тут жити…
Вона слухала і погоджувалась: так, так…
— Я ж не можу взяти тебе з собою…
Вона раптом відчайдушно вимовила:
— Чому?
Він швидко подумав: "Так, чому, чому?" І квапливо відповів:
— У мене немає дому, Таню, я все життя їжджу з місця на місце… В Москві живу в номерах… І ні з ким ніколи не одружусь…
— Через що?
— Через те, що таким вже я вродився.
— І ні на кому ніколи не женитесь?
— Ні на кому, ніколи! І даю тобі чесне слово, мені, їй-богу, необхідно, дуже важливі і невідкладні справи. На Різдво неодмінно приїду!
Вона припала головою до нього, полежала, капаючи на його руки теплими сльозами, і прошепотіла:
— Ну, я піду… Скоро світати почне…
І, піднявшись, стала в темряві хрестити його:
— Збережи вас Цариця Небесна, збережи Матір Божа!
Прибігши до себе за перегородку, вона сіла на постіль і, притиснувши до грудей руки, злизуючи з губ сльози, почала шепотіти під гул заметілі у сінцях:
— Господи батечко! Царице Небесна! Дай, господи, щоб не стихало хоч іще днів зо два!
За два дні він поїхав, — ще пробігали двором стихаючі вихори, та він не міг більше продовжувати її і свою таємну муку і не піддався умовлянням Казакової почекати хоч до завтра.
І дім, і вся садиба спустіли, вмерли. І уявити собі Москву і його в ній, його життя там, якісь його справи, не було жодної можливості.
На Різдво він не приїхав. Що це були за дні! У якій муці нескінченного чекання, в якій жалюгідній облуді перед собою, ніби і немає ніякого чекання, ішов час від ранку до вечора! І усі Святки вона ходила в своєму найкращому уборі – у тій сукні і в тих півчобітках, в яких він зустрічав її тоді восени на вокзалі, у той незабутній вечір.
На Хрещення вона чомусь жадібно вірила, що ось-ось з'являться з-під гори мужицькі санки, які він найме на станції, не приславши листа, щоб за ним вислали коней, весь день не вставала з рундука у передпокою, дивлячись у двір до болю в очах. Дім був порожній, — Казакова поїхала в гості до сусідів, стара обідала у людській, сиділа там і після обіду, насолоджуючись лихослів'ям перед кухаркою. А вона навіть і обідати не ходила, сказала, що живіт болить…
Та от стало вечоріти. Вона поглянула ще раз на порожній двір у блискучому насту і піднялась, твердо сказавши собі: кінець, нікого мені більше не потрібно, нічого не бажаю чекати! – і пішла, ошатна, ніби гуляючи, по залі, по вітальні, у світлі зимової, жовтої зорі з вікон, голосно і безтурботно заспівала – з полегшенням закінченого життя:
Уж как выйду я в сад,
Во зеленый сад,
Во зеленый сад гулять,
Свово милова встречать!
І саме на словах про милого ввійшла у кабінет, побачила його порожню тахту, порожнє крісло біля письмового столу, де колись сидів він з книгою в руках, і впала в крісло, головою на стіл, ридаючи і кричачи: "Царице Небесна, пошли мені смерть!"
Він приїхав у лютому – коли вона вже зовсім поховала в собі будь-яку надію побачити його хоч ще один раз у житті.
І нібито повернулось усе колишнє.
Він був вражений, побачивши її, — так схудла і змарніла вона вся, такі несміливі і сумні були її очі.
Здивувалась і вона в першу хвилину: і він здався їй нібито іншим, постарілим, чужим і навіть неприємним – вуса у нього стали начебто більшими, голос грубішим, його сміх і розмова, поки він роздягався у передпокої, були надто голосні і неприродні, їй незручно було поглянути йому у вічі… Але обоє намагались приховати все це один від одного, і незабаром все пішло нібито як перше.
Потім знову став наближатися страшний час – час його нового від'їзду. Він поклявся їй на образ, що приїде до Святої і вже на ціле літо. Вона повірила, але подумала: "А влітку що буде? Знову те саме, що тепер?" Цього тепер їй було вже мало – потрібно було або зовсім, зовсім колишнє, а не повторення, або нероздільне життя з ним, без розлук, без нових мук, без сорому даремного чекання. Але вона намагалась гнати від себе цю думку, намагалась уявити собі усе те літнє щастя, коли стільки буде їм свободи всюди… — вночі і вдень, в саду, в полі, на току, і він буде довго, довго біля неї…
Напередодні його нового від'їзду ніч була вже передвесняна, світла і вітряна. За домом хвилювався сад, і все долинало звідти принесене вітром зле і безпомічне, уривчасте гавкання собак над ямою у ялинах: там сиділа лисиця, яку спіймав у пастку і приніс на панський двір лісник Казакової.
Він лежав на тахті на спині, заплющивши очі. Вона поруч з ним на боку, підклавши долоню під сумну голівку. Обоє мовчали. Нарешті вона прошепотіла:
— Петрику, ви спите?
Він відкрив очі, глянув у легкі сутінки кімнати, осяяні зліва золотистим світлом з бічного вікна:
— Ні. А що?
— Адже ви мене більше не любите, дарма згубили, — спокійно сказала вона.
— Чому ж дарма? Не кажи дурниць.
— Гріх вам буде. Куди ж я тепер дінуся?
— А навіщо тобі кудись діватися?
— От ви знову, знову поїдете в цю свою Москву, а що ж я одна тут буду робити!
— Та все те ж, що й раніше робила. А потім – адже я тобі твердо сказав: на Святій приїду на ціле літо.
— Так, можливо, і приїдете… Тільки раніше ви мені не казали таких слів: "А навіщо тобі куди-небудь діватися?" Ви мене справді любили, говорили, що милішої за мене не бачили. Та й хіба я такою була?
Так, не такою, подумав він. Жахливо змінилась. Навіть тілом стала якась квола, всі кісточки відчутні…
— Пройшла моя пора, — сказала вона. – Заскочу, бувало, до вас – і боюсь до смерті й радію: ну, слава богу, стара заснула. А тепер і її не боюсь…
Він знизав плечима:
— Я тебе не розумію. Дай-но мені цигарки зі столика…
Вона подала. Він закурив:
— Не розумію, що з тобою. Ти просто нездорова…
— Ось тому, напевне, і не мила я вам стала. А чим же я хвора?
— Ти мене не розумієш. Я кажу, що ти нездорова душею. Тому що подумай, будь ласка, що таке сталося, звідки ти взяла, що я тебе більше не люблю? І навіщо торочити одне й те саме: бувало, бувало…
Вона не відповіла. Світило вікно, шумів сад, долинало уривчасте гавкання, зле, безнадійне, жалібне… Вона тихенько злізла з тахти і, притиснувши рукав до очей, похитуючи головою, м'яко пішла у своїх шерстяних панчохах до дверей у вітальню. Він неголосно і суворо покликав її:
— Таню!
Вона обернулась, відповіла ледве чутно:
— Чого вам?
— Іди до мене.
— Навіщо?
— Кажу, іди.
Вона покірно підійшла, схиливши голову, щоб він не бачив, що все лице у неї в сльозах.
— Ну, що вам?
— Сядь і не плач. Поцілуй мене – ну?
Він сів, вона сіла поруч і обняла, тихо ридаючи. "Боже мій, що ж мені робити! – з відчаєм подумав він. – Знову ці теплі дитячі сльози на дитячому гарячому обличчі… Вона навіть і не підозрює всієї сили мого кохання до неї! А що я можу? Забрати її з собою? Куди? На яке життя? І що із цього вийде? Зв'язати, згубити себе навіки?" І почав швидко шепотіти, відчуваючи, як і його сльози лоскочуть йому ніс і губи:
— Танечко, моя радосте, не плач, послухай: я приїду весною на все літо, і ось правда підемо ми з тобою "у зелений сад" — я чув цю твою пісеньку і повік не забуду її, — поїдемо на шарабані до лісу – пам'ятаєш, як ми їхали на шарабані зі станції?
— Ніхто мене з тобою не пустить! – гірко прошепотіла вона, мотаючи на його грудях головою і вперше сказавши йому "ти". – І нікуди ти зі мною не поїдеш…
Але він вже чув у її голосі несміливу радість, надію.
— Поїду, поїду, Танечко! І не смій мені більше говорити "ви". І плакати не смій…
Він взяв її під ноги у шерстяних панчохах і пересадив її, легеньку, до себе на коліна:
— Ну скажи: "Петрику, я тебе дуже люблю!"
Вона тупо повторила, гикнувши від сліз:
— Я тебе дуже люблю…
Це було в лютому страшного сімнадцятого року. Він був тоді в селі востаннє у житті.
22.10.1940
В ПАРИЖІ
Коли він був у капелюху, — ішов вулицею чи стояв у вагоні метро, — і не було видно, що його коротко стрижене червонувате волосся гостро сріблиться, за свіжістю його худого поголеного обличчя, за прямою виправкою худорлявої, високої фігури в довгому пальто, йому можна було дати не більше сорока років. Тільки світлі очі його дивились із сухим сумом та говорив і тримався він як людина, що багато зазнала у житті. Якийсь час він орендував ферму в Провансі, наслухався дошкульних провансальських жартів і в Парижі любив іноді вставляти їх з усмішкою в свою завжди стислу мову. Багато хто знав, що іще в Константинополі його кинула дружина і що живе він відтоді з постійною раною в душі. Він ніколи і нікому не відкривав таємниці цієї рани, але іноді мимоволі натякав на неї, — неприємно жартував, якщо розмова торкалася жінок:
Rien n'est plus difficile que de reconnaitre un bon melon et une femme de bien. (Немає нічого важчого, ніж розпізнати хороший кавун або порядну жінку.)
Одного разу, у вологий паризький вечір пізньої осені він зайшов пообідати у невелику російську їдальню в одному з темних провулків біля вулиці Пассі. При їдальні було щось на кшталт гастрономічного магазину – він несвідомо зупинився перед його широким вікном, за яким було видно на підвіконні рожеві пляшки конусом з горобинівкою і жовті прямокутні з зубрівкою, блюдо із засохлими смаженими пиріжками, блюдо з посірілими рубаними котлетами, коробка халви, коробка шпротів, далі стійка, заставлена закусками, за стійкою хазяйка з неприязним російським обличчям. В магазині було світло, і його потягнуло на це світло з темного провулка з холодної і ніби маслянистої бруківки. Він ввійшов, уклонився хазяйці і пройшов у ще порожню, слабко освітлену кімнату, що прилягала до магазина, де біліли накриті папером столики. Там він не поспішаючи повісив свій сірий капелюх і довге пальто на роги стоячої вішалки, сів за столик в найдальшому куті і, неуважно потираючи руки з рудими волосатими кистями, став читати довгий перелік закусок і страв, частково надрукований, частково написаний ліловим чорнилом, що розплилося на просаленому листі. Раптом його кут освітився, і він побачив жінку років тридцяти, з чорним волоссям на прямий проділ і чорними очима, в білому фартуху з прошивками і в чорній сукні, що байдуже-ввічливо підходила до нього.
— Bonsoir, monsieur (добрий вечір, пане), — сказала вона приємним голосом.
Вона здалась йому такою гарною, що він збентежився і ніяково відповів:
— Bonsoir… Але ж ви росіянка?
— Росіянка.