Він ще трохи пожалів себе, а тоді заснув.
На гірській дорозі, що йшла південним схилом гори Живіт, королева відьом натягнула поводи колісниці і зупинила цапів, принюхуючись до холодного повітря.
У холодному небі виблискували міріади зірок.
Червоні-пречервоні вуста відьми засяяли посмішкою — настільки щирою і щасливою, що в непідготованого глядача могла б кров у жилах застигнути.
— Оце так! — промовила вона. — Зірка сама йде до мене в руки.
Навколо урочисто загудів гірський вітер, мовби відповідаючи на її слова.
Уранці Праймус сидів біля згаслого багаття, увесь здригаючись від холоду під широкою чорною рясою. Один з вороних жеребців заіржав крізь сон і знову заспокоївся. Праймусові було холодно в обличчя — він шкодував за своєю густою бородою. Узявши палицю, він витяг з багаття глиняну грудку, і поплювавши на долоні, розбив глину навпіл. Зсередини приємно запахло м'ясом їжака, котрий повільно пікся у вугіллі, поки Праймус спав.
Лорд акуратно з'їв свій сніданок, обсмоктуючи тонкі кісточки їжака і випльовуючи залишки у багаття. Потім заїв м'ясо шматком твердого сиру і запив кислуватим білим вином.
Попоївши, він витер руки об рясу і поворожив на рунах — невеличких гранітних квадратиках — щоб дізнатися, де шукати топаз влади над гірськими містами і величезними маєтками Штормгольда. Руни випали, Праймус здивовано роздивився їх, підняв, потрусив у своїх довгих долонях і висипав ще раз. Він плюнув у багаття, і почулося тихе шкварчання. Лорд зібрав руни і зсипав у мішечок на поясі.
— Він віддаляється від мене, все далі і швидше, — промовив Праймус сам до себе.
Лорд помочився на вуглини. Тут, у глушині, могли водитися розбійники, хобгобліни і навіть страшніші істоти, тож лордові дуже не хотілося дати їм знати про свою присутність. Він запріг коней і сів на місце кучера. Карета повезла його через ліс до гірського хребта, що височів на заході.
Дівчина міцно трималася за шию єдинорога, що скакав через темний ліс.
Дерева не пропускали місячних променів, але єдиноріг випромінював бліде світло, немов місяць, а сама вершниця світилася ще яскравіше, мовби залишаючи за собою шлейф вогників. Здавалося, її світло то яскравішало, то згасало — вона мерехтіла, як маленька зірочка.
Розділ шостий
Що сказало дерево
Трістранові Торну снився сон.
Снилося, що він заліз на яблуню і зазирає крізь вікно до спальні Вікторії Форестер, а та роздягається. Але щойно вона зняла плаття, під яким виявилася довга широка сорочка, Трістран відчув, що гілка під його ногами прогинається, тріщить, і ось він уже летить, перевертаючись у місячному світлі.
Але летів він чомусь не вниз, а до Місяця.
І Місяць говорив із ним.
— Будь ласка, — шепотів Місяць голосом, трохи схожим на голос його матері, — прошу тебе, захисти її. Захисти моє дитя. Їй загрожує лихо. З мого боку докладено всіх зусиль.
Місяць, напевно, сказав би більше — але раптом перетворився на своє відображення у воді й затремтів. Трістран відчув, що по щоці його повзе павук, а м'язи шиї затерпли. Він підняв руку, щоб струсити павука, і в очі вдарило вранішнє сонце, а весь світ навколо засяяв золотом і зеленню.
— Ти бачив сон, — сказав молодий жіночий голос звідкись зверху. Голос був приємний, хоч і з дивним акцентом. Трістран чув, як у кроні мідно-червоного бука шелестить листя.
— Так, — відповів він невідомій істоті на дереві. — Я бачив сон.
— Мені теж сьогодні снився сон, — продовжив голос. — Уві сні я дивилася вгору, бачила весь ліс, і через ліс їхало щось величезне. Воно дедалі наближалося, і я зрозуміла, що це таке. — Тут голос несподівано замовк.
— І що ж то було? — запитав Трістран.
— Усе, — відповіла дівчина. — Це був Пан. Коли я була зовсім молодою, хтось — може, якась балакуча білка, може, сорока або навіть рибка — хтось розповів мені, що наш ліс належить Панові. Ну, не в звичному сенсі належить. Він би не став його комусь продавати, огороджувати парканом…
— Або рубати дерева, — запопадливо підказав Трістран.
Знову запанувала тиша. Хлопець подумав, що дівчина кудись пішла.
— Агов! — гукнув він. — Ви тут?
Зверху знову почувся шерех листя.
— Не говори такого, — сказав жіночий голос.
— Перепрошую, — відгукнувся Трістран, не зовсім розуміючи, за що перепрошує. — Ви казали, цей ліс належить Панові…
— Звісно ж, належить, — промовив голос. — Не так вже й важко чимось володіти — або навіть усім відразу. Треба просто усвідомити, що це твоє, і відпустити. Ось у такий спосіб наш ліс належить Панові. Уві сні він явився мені. Ти теж там був, вів на ланцюжку сумну дівчину. Неймовірно, надзвичайно сумну. Пан наказав, щоб я тобі допомогла.
— Мені?
— І від цього мені стало так тепло, так приємно залоскотало зсередини, що я затрепетала від кінчиків листя до самого коріння. Я прокинулася і побачила, що ти спиш, прихилившись до мого стовбура, і хропеш, наче порося.
Трістран почухав носа. Він перестав шукати поглядом дівчину, і тепер вже звертався до самого бука.
— Отже, ви — дерево? — запитав він, міркуючи вголос.
— Я не завжди була деревом, — відгукнувся голос з-поміж шарудіння листя. — Мене перетворив на бук чарівник.
— А чим ви були раніше?
— Як думаєш, я йому подобаюся?
— Кому?
— Панові. Якби ти був Повелителем Лісу, хіба ти давав би комусь доручення, хіба просив би допомоги й підтримки в того, хто тобі не подобається?
— Ну… — почав було Трістран, але не встиг він вигадати дипломатичної відповіді, як дерево повідомило:
— Мавкою. Я була лісовою мавкою. І от за мною почав упадати принц — ні, не милий і добрий, навпаки. Але хай який був би той принц, повинен же він хоч трохи розуміти, що дозволено, а що ні?
— Певно, повинен?
— От і я думала, що він це розуміє, але помилялася. І от, тікаю я від того принца, шепочу при цьому заклинання, аж раптом — бац! — стаю деревом. Що скажеш?
— Ну, — відповів Трістран, — я не бачив вас мавкою, але дерево з вас просто дивовижне.
Дерево нічого не відповіло, тільки грайливо зашелестіло листям.
— Мавкою я теж була нівроку, — сором'язливо сказало дерево.
— А що ви казали про допомогу й підтримку? — запитав Трістран. — Не подумайте, я не збиткуюся. Підтримка мені зараз справді дуже потрібна, просто не відразу спадає на думку, чим зможе допомогти дерево. Ви ж не можете піти зі мною, або нагодувати мене, або повернути зірку, або перенести нас назад до Стіни, де живе моя кохана. Я впевнений, що ви змогли б чудово захистити мене від дощу, якби йшов дощ, але зараз дощу немає…
Дерево зашелестіло.
— Розкажи-но, що саме з тобою відбувається, — запропонувало воно, — а я вже сама вирішу, чим тобі допомогти.
Трістран намагався заперечити. Він відчував, що зірка віддаляється зі швидкістю галопу єдинорога, тож не час було розводити теревені про свої пригоди.
Але раптом хлопець зрозумів, що досі йому вдавалося просунутися у пошуках лише завдяки допомозі інших. Всівшись на траву, він розповів букові про все, що спадало на думку: про чисту й щиру любов до Вікторії Форестер, про свою обіцянку принести їй зірку — але не будь-яку, а саме ту, яку вони бачили з пагорба — і про подорож до Чарівної Країни. Розповів і про те, що встигло відбутися дорогою: про кошлатого чоловічка, про крихітних людей, що поцупили капелюха, про чарівну свічку, про те, як вони з зіркою пліч-о-пліч йшли через ліс, про лева і єдинорога, а також про те, як він загубив зірку.
Трістран скінчив розповідь. Повисла тиша. Листя дерева м'яко шелестіло, наче від вітерцю, а потім шерех став голосніший, наче наближалася буря. З-поміж листя почувся суворий низький голос. Він сказав:
— Якби ти тримав її на ланцюзі, і вона втекла сама, то ніякі сили неба і землі не змусили б мене допомагати тобі, навіть прохання Великого Пана або самої пані Сильвії. Але ти зняв з неї пута, і за це я допоможу тобі.
— Дякую, — сказав Трістран.
— Я повідомлю тобі три речі — дві зараз, а третю — тоді, коли це буде найпотрібніше. Ти сам вирішиш, коли цей час настане. Отже, по-перше, зірка у великій небезпеці. Те, що відбувається в глибині лісу, невдовзі стає відомо навіть на його околицях, адже дерева розповідають новини вітрам, а вітри швидко передають їх далі. Певні сили бажають зірці зла, — і навіть більше ніж просто зла. Ти повинен її відшукати й захистити. По-друге: через ліс веде дорога, на неї можна вийти біля он тієї ялини (про яку я, до речі, таке знаю, що й камінь почервонів би). Через декілька хвилин цією дорогою у потрібну тобі сторону проїде екіпаж. Поспішай, і встигнеш на нього. По-третє, підніми руки.
Трістран підняв руки. Поволі розгойдуючись, з верхівки дерева злетів мідно-червоний листок, і опустився хлопцеві на долоню.
— Ось, візьми, — сказало дерево. — Дивися, не загуби. І прислухайся до нього, коли потрібна буде третя підказка. До речі, екіпаж вже зовсім близько. Біжи! Біжи!
Трістран вхопив сумку й побіг, ховаючи листок у кишеню. З лісу вже чувся тупіт копит — цей звук дедалі наближався. Хлопець розумів, що добігти вчасно немає жодних шансів, і навіть на це не сподівався, проте біг ще швидше. Він важко сопів, а серце калатало у грудях і у вухах. З тріском продершись крізь чагарники папороті, він вистрибнув на дорогу саме тоді, коли екіпаж вже під'їжджав.
Це була чорна карета, запряжена четвіркою вороних коней. Правив нею якийсь блідолиций тип у довгому чорному вбранні. Екіпаж був на відстані двадцяти кроків од Трістрана. Спинившись, хлопець трохи перевів подих і спробував гукнути кучера — в горлі пересохло, повітря в легенях бракувало, тож замість крику вийшов якийсь хрипкий шепіт.
Карета проїхала повз, навіть не збавивши швидкості.
Трістран сів на землю і спробував відсапатися. Тривога за зірку змусила його знову звестися на ноги і чимдуж рушити вперед. Не пройшло й десяти хвилин, як він знову побачив чорну карету. Величезна гілляка — завбільшки як ціле дерево — відламалася від дуба на узбіччі і перегородила лісову дорогу прямо перед носом у коней. Кучер — він же єдиний пасажир екіпажу — намагався усунути перешкоду.
— Що за чортівня, — лаявся власник карети, зодягнений у довгу рясу. На вигляд йому було років під п'ятдесят. — Не було ані вітру, ані бурі… Аж тут падає це страхіття. Коней мені настрашило…
Його низький голос гудів, мов із бочки.
Трістран з кучером розпрягли коней і прив'язали їх до гілляки.