А того я натерпівся, стільки тяготи душевної за один ранок зніс, що інший і за цілий рік не знесе. Було воно ось як: пішов я, по-перше, рано-ранісінько, щоб і його застати та й на службу виспіти. Дощ був такий, сльота така була сьогодні! Я, ясочко моя, в шинель закутався, іду-йду та все думаю: господи! прости, мовляв, мої провини й пошли здійснення бажань. Повз —ську церкву пройшов, перехрестився, в усіх гріхах покаявся та згадав, що недостойно мені з господом богом умовлятися. Заглибився я в себе самого, і дивитися ні на що не хотілося; так уже, не розбираючи дороги, пішов. На вулицях було безлюдно, а хто зустрічався, то все такі зайняті, заклопотані, та й не диво: хто такої пори ранньої й під таку погоду гуляти піде! Артіль робітників забруднених зустрілася зо мною; заштовхала мене мужва! Боязкість напала на мене, моторошно ставало, вже я про гроші й думати, по правді, не хотів,— на відчай, то й на відчай! Біля самого Воскресенського мосту в мене підошва відстала, так що вже й сам не знаю, на чому я пішов. А тут наш писар Єрмолаєв зустрівся зо мною, БИТЯГСЯ, стоїть, очима проводжає, наче на горілку просить. Ех, братику, подумав я, на горілку, яка вже тут горілка! Втомився я страшенно, пристояв, відпочив трохи та й потяг далі. Умисне роздивлявся, до чого б думками приліпитися, розважитися, підбадьоритися: та ні — жодної думки ні до чого не міг приліпити та й затьопався на додаток так, що самого себе соромно стало. Побачив я, нарешті, здалеку будинок дерев'яний, жовтий з мезоніном, на бельведер схожим,— ну, так, думаю, так воно й є, так і Омелян Іванович казав,— Маркова будинок. (Він і є, маточко, отой Марков, що на проценти дає). Я вже й себе тут не тямив і знав же, що Маркова будинок, а спитав-таки будочника—чий, мовляв, це, братику, будинок? Будочник такий грубіян, говорить знехотя, наче сердиться на когось, слова крізь зуби цідить. "Та так,— каже,— це Маркова будинок". Будочники ці всі такі нечулі,— а що мені будочник? А все ж було враження негарне й неприємне,— словом, усе одне до одного; з усього виснуєш щось подібне до свого становища, і це завжди так буває. Повз будинок я три кінці дав вулицею, і що більше ходжу, то гірше стає,— ні, думаю, не дасть, нізащо не дасть! І людина я незнайома, і справа моя делікатна, і постаттю я непоказний,— ну, думаю, як доля вирішить; щоб опісля тільки не каятися, за спробу не з'їдять же мене,— та й відчинив потихеньку хвіртку. А тут інше лихо: нав'язалася на мене паскудна, дурна собачина дворняга; із шкури пнеться, ґвалтує! І от такі підлі, дрібні випадки й розлютують завжди людину, маточко, і несмілість на неї наведуть, і всю рішучість, котру заздалегідь обдумав, знищать; отже, я ввійшов у будинок ні живий ні мертвий, увійшов та ще прямо на лихо — не роздивився поночі, що таке внизу біля порога, ступив та й спіткнувся об якусь жінку, а жінка молоко з дійниці в глечики цідила й усе молоко розлила. Заверещала, зарепетувала дурна баба,— мовляв, куди ти, батечку, лізеш, чого тобі треба? — та й почала приказувати про лиху годину. Я, маточко, це до того кажу, що повсякчас зо мною таке ж траплялося в подібних справах; мабуть, так уже мені судилося; завжди я зачеплюся за щось стороннє. Висунулась на галас стара відьма й чухонка хазяйка, я просто до неї,— тут, мовляв, Марков живе? "Ні,— каже; постояла, оглянула мене гарненько.—А вам чого до нього?" Я пояснюю їй, що, мовляв, так і так, Омелян Іванович, ну й про все інше,— кажу, дільце є. Стара кликнула дочку — увійшла й дочка, дівчинка в літах, босонога. "Гукни батька; він нагорі, в пожильців,— заходьте..." Увійшов я. Кімната нічого, на стінах картинки висять, усе генералів якихось портрети, диван стоїть, стіл круглий, резеда, бальзамінчики,—думаю-думаю, чи не забратися мені геть, поки не пізно, втекти чи ні? І єй же єй, маточко, хотів утекти! Я краще, думаю, завтра прийду, і погода краща буде, і я пережду,— а сьогодні он і молоко розлите, і генерали дивляться такі сердиті... Я вже й до дверей, та він увійшов — так собі, сивенький, очиці такі злодійкуваті, в халаті засмальцьованому й мотузком підперезаний. Спитався, що й як, а я йому: мовляв, такі, і так, ось Омелян Іванович,— карбованців сорок, кажу; справа така,— та й не доказав. З очей його побачив, що програна справа. "Ні вже.— каже,— що справа, грошей у мене нема; а що у вас застава, чи що, яка?" Я був став пояснювати, шо, мовляв, застави нема, а ось Омелян Іванович,— одно слово, пояснюю, що треба. Вислухавши все: "Ні,— каже,— що Омелян Іванович! У мене грошей нема". Ну, думаю, так, усе так; знав я це, передчував — ну, просто, Варенько, краще б було, якби земля підо мною розступилася; холод такий, ноги задубіли, мурашки по спині пробігли. Я на нього дивлюся, а він на мене дивиться та мало не каже — що, мовляв, ходи-но ти, брат, тут тобі нема чого робити,— так що коли б удруге десь було отаке, то зовсім застидався б. "Та що вам, навіщо гроші потрібні?" (адже от про що спитав, маточко!) Я буз рота розтулив, щоб тільки так не стояти даром, та він і слухати не став. "Ні,— каже,— грошей нема; я б,— каже,— залюбки". Вже я йому пояснював, пояснював, кажу, що я ж трошки, я, мовляв, вам віддам1, кажу, у строк віддам, та що я й до строку ще віддам, що й процент нехай який хоче бере і що я, їй-богу, віддам. Я, маточко, в ту мить вас згадав, усі ваші нещастя й потреби згадав, ваш півкарбованчик згадав. "Та ні,— каже,— що проценти, от коли б застава! А то в мене грошей нема, їй-богу, нема; я б,— каже,— залюбки". Ще й побожився, харциз!
Ну, тут уже, рідна моя, я й не тямлю, як вийшов, як минув Виборзьку, як на Воскресенський міст потрапив, стомився страшенно, промерз увесь і тільки о десятій годині на посаду встиг з'явитися. Хотів був обчистити себе трохи від грязі, та Снєгірьов, сторож, сказав, що не можна, що щітку зіпсуєш. "А щітка,— каже,— пане, казенна". От вони як тепер, маточко, так що я й у цих осіб мало не гірший за ганчірку, об яку ноги обтирають. Адже що мене, Варенько, вбиває? Не гроші мене вбивають, а всі оці тривоги житейські^сі оці шепоти, усмішечки, жартики. Його превосходительство зненацька якось можуть зауважити щось про мене,— ох, маточко, минули часи золоті мої! Сьогодні перечитав я всі' ваші листи; сумно, маточко! Прощайте, рідна, господь нехай боронить вас!
М. Дєвушкін.
Р. Б. Горе моє, Варенько, хотів я вам описати пополам із жартиком, тільки, видно, не дається він мені, жартик. Вам хотілося догодити. Я до вас зайду, маточко, неодмінно зайду, завтра зайду.
Серпня 11-го
Варваро Олексіївно! Голубонько моя, маточко! Пропав я, пропали ми обоє, обоє разом, без вороття пропали. Моя репутація, амбіція—все втрачено! Я загинув, і ви загинули, маточко, і ви, разом зо мною, без вороття загинули! Це я, я вас до загибелі призвів! Мене гонять, маточко, зневажають, на глузи беруть, а хазяйка просто лаяти мене стала; кричала, кричала на мене сьогодні, шпетила, шпетила мене, нижче за тріску поставила. А ввечері у Ратазяєва хтось із них став уголос читати одного листа чорнового, якого я вам написав та ненароком упустив з кишені. Матінко моя, який вони глум зняли! Величали, величали нас, реготали, реготали, зрадники! Я ввійшов до них і викрив віроломність Ратазяєва; сказав йому, що він зрадник! А Ратазяєв відповів мені, що я сам зрадник, що я конкетами 1 різними займаюся; каже,— ви таїлися від нас, ви, мовляв, Ловелас; і тепер усі мене Ловеласом звуть, і ім'я іншого нема в мене! Чуєте, ангелятко моє, чуєте,— вони тепер усе знають, їм усе відомо, і про вас, рідна моя, знають, і геть про все, що є у вас, про все знають! Та чого! І Фальдоні туди ж, і він заодно з ними; послав я його сьогодні в ковбасну, так, принести дечого; не йде, та й годі, діло є, каже! "Та ти ж повинен",— я кажу. "Та ні ж,— каже,— не повинен; ви он моїй пані грошей не платите, то я вам і не повинен". Я не витерпів від нього, від неосвіченого мужика, образи та й назвав його дурнем, а він мені: "Від дурня чув". Я думаю, що він з п'яних очей мені таку грубість сказав — та й кажу: ти, мовляв, п'яний, мужик ти отакий! А він мені: "Ви, чи що, мені піднесли? У самих чи є на що похмелитися; самі у якоїсь по гривеничку христарадите,— та ще додав: — Ех, мовляв, а ще пан!" От, маточко, от до чого дійшло діло! Жити, Варенько, совісно! Наче оглашенний якийсь; гірше ніж безпаспортному бродязі якому-небудь. Лишенько тяжке! — Загинув я, просто загинув! Без вороття загинув.
М. Д.
конкетами — завоюваннями (франц.).
Вельмиласкавий Макаре Олексійовичу! Над нами все біди та біди, я вже й сама не знаю, що діяти! Що з вами буде тепер, а на мене надія1 погана; я сьогодні обпекла собі праскою ліву руку; упустила ненароком, і забила, й обпекла, все разом. Працювати ніяк не можна, а Федора вже третій день хворіє. Я дуже стурбована. Посилаю вам тридцять копійок сріблом; це майже все останнє наше, а я, бог бачить, як бажала б допомогти вам тепер у ваших нуждах. До сл|з досадно! Прощайте, друже мій! Вельми потішили б ви мене, якби прийшли до нас сьогодні.
В. Д. Серпня ¡4-го
Макаре Олексійовичу! Що це з вами? Бога ви не боїтеся, мабуть! Ви мене просто з розуму зведете. Не сором вам! Ви себе занапащаєте, ви подумайте тільки про свою репутацію! Ви людина чесна, благородна, амбіційна — що як усе дізнаються про вас! Та ви просто з сорому муситимете вмерти! Чи не жаль вам сивого волосся вашого? Ну, чи боїтесь ви бога! Федора сказала, що вже тепер не допомагатиме більше вам, та й я теж вам грошей не даватиму. До чого ви мене довели, Макаре Олексійовичу! Ви думаєте, мабуть, що мені нічого, що ви так погано поводите себе; ви ще не знаєте, що я через вас терплю! Мені й пройти не можна нашими сходами: усі на мене дивляться, пальцем на мене показують і такі страшні речі кажуть; еге, просто кажуть, що зв'язалась я з п'яницею. Яково це чути! Коли вас привозять, то всі пожильці з презирством на вас показують: "Ось, — кажуть,— того чиновника привезли". А мені за вас страх як совісно. Клянуся вам, що я переїду звідси. Піду кудись за покоївку, за пралю, а тут не зостанусь. Я вам писала, щоб ви зайшли до мене, а ви не зайшли. Отже, вам ніщо мої сльози та просьби, Макаре Олексійовичу! І де ви грошей узяли? Ради створителя, побережіться.