Якийсь час він навіть серйозно прислухався. Незнайомий смикнув ще раз, ще почекав і зненацька почав нетерпляче, з усієї сили торгати ручку дверей. З жахом дивився Раскольников, як підстрибує в петлі гак засува і з тупим острахом чекав, що от-от засув зіскочить. Справді, це здавалося можливим: так сильно смикали. Він було намірився придержати засув рукою, але той міг догадатись. Голова його наче знову почала паморочитись. "От упаду", — майнула думка, але незнайомий заговорив, і він зараз же опам'ятався.
— Та що вони там, позасинали чи подушив їх хто. Тррри-кляті! — заревів він мов з бочки. — Агов, Альоно Іванівно, стара відьмо! Лизавето Іванівно, краса невимовна! Відчиняйте! У, трикляті, сплять вони, чи що?
І знову, розлютившись, він раз десять підряд з усієї сили смикнув дзвоник. Десь певно, це була людина владна і своя в цьому домі.
В ту саму мить раптом дрібна, кваплива хода почулася недалеко на сходах. Підходив ще хтось. Раскольников і не розчув спочатку.
— Невже нема нікого? — дзвінко й весело закричав той, хто підійшов, просто звертаючись до першого відвідувача, який все ще смикав дзвоник. — Добридень, Кох!
"Судячи з голосу, певно, дуже молодий", — подумав зненацька Раскольников.
— Та чорт їх знає, двері мало не висадив, — відповів Кох.— А ви ж звідки мене знаєте?
— Ну от! А позавчора ж, у "Гамбрінусі", аж три партії підряд виграв у вас на більярді.
— А-а-а...
— То немає їх, чи що? Дивно. Дурниця якась. Куди б старій піти? У мене діло.
— Та й у мене, чоловіче, діло!
— Ну, то що ж робити? Значить, назад. Е-ех! А я було думав грошей добути! — вигукнув юнак.
— Звичайно, назад, але навіщо було призначати? Сама мені, відьма, час призначила. Мені ж он який світ сюди іти. Та й за яким чортом їй швендяти, не розумію? Цілий рік сидить, відьма, кисне, ноги болять, а тут раптом і на гулянки!
— Може, у двірника спитати?
— Що?
— Куди пішла і коли повернеться?
— Гм... чорт... спитати... Та вона ж нікуди не ходить... — І він ще раз торгнув за ручку дверей.
— Ат, чорт, нічого не вдієш, треба йти!
— Стривайте! — вигукнув раптом юнак, — дивіться: бачите, як двері відстають, коли торгати?
— Ну?
— Значить, вони не на замку, а на засуві, на защіпці тобто! Чуєте, як засув брязкотить?
— Ну?
— То як же ви не розумієте? Значить, хтось із них дома. Коли б обидві пішли, то зовні б замкнули ключем, а не на засув зсередини. А тут, — чуєте, як засув брязкотить. А щоб зачинитися зсередини, треба бути дома, розумієте? Виходить, дома сидять, та не відмикають!
— Чи ба! А й справді! — закричав здивований Кох. — То чого ж вони там? — І він несамовито почав торгати двері.
— Стривайте! — вигукнув знову юнак,— не торгайте! Тут щось не те... адже ви дзвонили, торгали,— не відчиняють, отже, або вони обидві непритомні, або...
— Що?
— А ось що: ходімо, лишень, по двірника; хай він їх сам розбудить.
— Справді!
Обидва рушили вниз.
— Стривайте! Ви залиштесь тут, а я побіжу вниз по двірника.
— Навіщо залишатись?
— Та мало що?..
— Ай справді...
— Я ж на судового слідчого готуюсь! Тут очевидно, оч-че-видно щось не те! — палко вигукнув юнак і подався сходами вниз. Кох залишився, смикнув ще раз злегка дзвінок, і той дзенькнув раз; потім несильно, неначе розмірковуючи і роздивляючись, почав торгати ручку дверей, притягаючи і пускаючи їх, щоб переконатися ще раз, що вони на самому засуві. Потім пихкаючи нахилився і став дивитись у замкову щілину, але в ній зсередини стримів ключ, отже, й нічого не могло бути видно.
Раскольников стояв і стискав сокиру. Він був наче в нестямі. Він готувався навіть битися з ними, коли вони ввійдуть. Коли вони стукотіли в двері і змовлялися, йому кілька раз спадало на думку покінчити все разом і озватися до них з-за дверей. Часом хотілося йому почати лаятись з ними, дражнити їх, поки не одчинили. "Швидше б уже! " — майнуло в його голові.
— Одначе він, чорт...
Час минав, хвилина, друга — ніхто не йшов. Кох почав нервувати.
— Одначе чорт!..— вигукнув він зненацька, втративши терпець і, кинувши вартування, подався теж униз, поспішаючи і гупаючи по сходах ногами. Кроки стихли.
Раскольников скинув засув, прочинив двері, нічого не чути, і раптом, зовсім уже не думаючи, вийшов, причинив скільки міг щільніше двері за собою і рушив униз.
Він вже проминув третій поверх, аж раптом почув гомін нижче — куди подітись! Ніде ж не сховаєшся. Він побіг було назад, знову в квартиру.
— Ей, дідько лисий! Держи!
З криком вирвався хтось внизу з якоїсь квартири і не те що побіг, а наче покотився вниз сходами, репетуючи:
— Митько! Митько! Митько! Митько! Митько! Чорти б тебе ухопили!
Крик закінчився вереском; останні звуки долинули вже знадвору; все затихло. Але в ту ж саму мить кілька чоловік, голосно і швидко розмовляючи, почали шумно сходити вгору, їх було троє чи четверо. Він почув дзвінкий голос юнака. "Вони!"
У розпачі рушив він їм просто назустріч: будь що буде! Спинять, усе пропало, пропустять, теж усе пропало: запам'ятають. Вони вже зближалися: між ними лишалось всього півповерха, — і раптом порятунок! За кілька сходинок від нього, праворуч, порожня і навстіж розчинена квартира, та сама квартира другого поверху, в якій працювали малярі, а тепер, мов навмисно, пішли. Вони ото, мабуть, і вибігли з таким лементом. Підлоги тільки що пофарбовані, серед кімнати стоять діжечка і черепок з фарбою І з квачем. Миттю прослизнув він у відчинені двері і причаївся за стіною. І вчасно: вони стояли вже на самій площадці. Потім повернули вгору і, голосно розмовляючи, пройшли мимо, на четвертий поверх. Він виждав, вийшов навшпиньках і побіг вниз.
Нікого на сходах. Коло воріт теж. Швидко проминув він підворіття і завернув по вулиці ліворуч.
Він дуже добре знав, він ще й як добре знав, що вони в цю мить уже в квартирі, що вони дуже здивувались, побачивши її відімкнутою, тимчасом як тільки що вона була замкнена, що вони вже дивляться на тіла і що мине не більше хвилини, як вони догадаються і остаточно зрозуміють, що тут оце зараз тільки був убивця і встиг десь сховатись, прослизнути повз них, утекти; догадаються, може, і про те, що він у порожній квартирі був, поки вони вгору проходили. А проте ні в якому разі не смів він прискорити ходи, хоч до першого рогу лишалося кроків із сто. "А чи не завернути в підворіття якесь і переждати де-небудь на незнайомих сходах? Ні, біда! А чи не кинути кудись сокиру? Чи не взяти візника? Біда, біда!"
Нарешті, ось і провулок, він завернув у нього напівмертвий, тут він був уже наполовину врятований і розумів це: менше підозрінь, до того ж тут було людно, і він губився в юрбі, мов піщинка. Але всі ці муки так його знесилили, що він ледве посувався. Піт виходив із нього краплями, шия була геть мокра.
— Ач, нализався! — гукнув хтось йому, коли він вийшов на канаву.
Він погано тепер тямив себе; чим далі, тим гірше. Але пам'ятав, проте, як раптом, вийшовши на канаву, злякався, що мало людей і що тут примітніше, і хотів було повернути назад у провулок. Незважаючи на те, що він мало не падав, все-таки пішов у обхід і повернувся додому зовсім з іншого боку.
Не в повній пам'яті пройшов він і у ворота свого будинку; принаймні він уже був на сходах, коли згадав про сокиру. А тимчасом треба було зробити дуже важливу справу: покласти сокиру назад, і якнепомітніше. Звичайно, він уже не в силі був зміркувати, що, може, багато краще було б йому зовсім не класти сокиру на своє місце, а підкинути її, хоча б згодом, кудись на чужий двір.
Але все обійшлося благополучно. Двері в двірницьку були причинені, але не замкнені, отже, найімовірніше було, що двірник дома. Та він уже до того втратив здатність міркувати, що просто підійшов до двірницької і розчинив двері. Коли б двірник спитав його: "чого треба?" — він, можливо, так прямо і подав би йому сокиру. Але двірника знову не було, і він устиг покласти сокиру на те саме місце під лавою, навіть поліном прикрив, як було тоді. Нікого, жодної душі не зустрів він потім аж до самої своєї кімнати, хазяйчині двері були зачинені. Ввійшовши до себе, він кинувся на диван так, як був. Він не спав, але перебував у забутті. Коли б хтось зайшов тоді в його кімнату, він би зараз же схопився і закричав. Безформні уривки якихось думок так і роїлися в його голові, але він ні одної не міг схопити, ні на одній не міг спинитися, хоч як силкувався...
ЧАСТИНА ДРУГА
I
Так пролежав він дуже довго. Траплялося, що він наче й прокидався, і тоді помічав, що вже давно ніч, але встати йому не спадало на думку. Нарешті він побачив, що вже видно по-денному. Він лежав на дивані горілиць, ще не зовсім отямившись від недавнього забуття. До нього різко долинали страшні, несамовиті крики з вулиці, а втім, він вислухував їх під своїм вікном щоночі о третій годині. Саме вони й розбудили його тепер. "А! ось уже і з пивниць п'яні йдуть, — подумав він, — третя година, — і раптом схопився, немовби його хто зірвав з дивана. — Як! Вже третя година!" Він сів на дивані,— і тут усе пригадав! Раптом, враз усе пригадав!
У першу мить він думав, що збожеволіє. Страшний холод охопив його, але холод був і від гарячки, яка вже давно почалася в нього під час сну. А тепер раптом вдарив такий озноб, що мало зуби не повилітали, і все в ньому так і заходило. Він розчинив двері і почав слухати: в домі все спало. З подивом оглядав він себе і все навколо в кімнаті і не розумів: як це він міг вчора, ввійшовши, не защіпнути двері і кинутись на диван не тільки не роздягнувшись, а навіть у капелюху: той скотився і тут же лежав долі, поряд з подушкою. "Коли б хто зайшов, що б він подумав? Що я п'яний, але..." Він кинувся до віконця. Світла було досить, і він мерщій почав себе оглядати, всього, з ніг до голови, весь свій одяг: чи немає слідів? Але так не можна було: трусячись від ознобу, почав він скидати з себе все і знову оглядати з усіх боків. Він обдивився все, до останньої нитки й клаптика, і, не ймучи собі віри, повторив огляд разів зо три. Але не було нічого, здається, ніяких слідів, тільки на тому місці, де штани внизу пообтріпувалися і звисала бахрома, на цій бахромі лишились густі сліди закипілої крові. Він ухопив великий складаний ніж і пообрізував бахрому. Більше, здається, нічого не було.