Прибутки колишньої оперної примадонни так перевищували її витрати, що вона допустила впровадження найзгубніших прецедентів. І от, щоб не скаржитися в суд, вона терпіла, коли її землі захоплювали сусіди. Бачачи, що її парк оточений неприступними стінами, вона не побоювалась безпосереднього порушення її особистого приємного проводження часу і, як справжній філософ, не бажала нічого, крім спокою. На кілька тисяч франків прибутку більше або менше, знижки з договірної ціни, які вимагав лісоторговець за порубки, зроблені селянами, – що означало все це для марнотратної й безтурботної відставної оперної діви, яка ціною втіх збила собі стотисячний річний прибуток, а тепер без скарг примирилася з скороченням на дві третини свого шістдесятитисячного прибутку?
– Ет! – вигукувала вона з легковажністю "нечестивиць" старого режиму, – всім треба жити, навіть Республіці!
Її покоївка й візир у спідниці, грізна дівчина Коше, спробувала була розкрити їй очі, бачачи, яку владу забирав Гобертен над тією, що її від самого початку величав "пані", незважаючи на революційні закони про рівність; але Гобертен, в свою чергу, розкрив очі дівчині Коше, показавши їй начебто одержаного його батьком, громадським обвинувачем, доноса, в якому її дуже настійливо було обвинувачено в зносинах з Піттом і Кобургом[67]. Відтоді обидві влади поділилися, але на манер Монгомері[68]. Коше вихваляла Гобертена мадмуазель Лагер, як Гобертен вихваляв їй дівчину Коше. Проте доля покоївки була цілком забезпечена, – вона знала, що пані включила її в свій заповіт, відписавши їй шістдесят тисяч франків. Пані вже на могла обійтися без Коше, так вона звикла до неї. Дівчина ця вивчила усі таємниці туалету любої пані. Вона мала талант присипляти любу пані ввечері тисячею казок і будити її вранці улесливими словами; нарешті, до останнього дня життя любої пані вона не знаходила в ній ніяких змін, а коли люба пані лежала в труні, дівчина Коше, безперечно, знайшла її ще вродливішою, ніж коли.
Щорічні бариші Гобертена й дівчини Коше, їх платня, їх прибутки досягли такої значної суми, що й найніжніші батьки не могли б сильніше прив’язатися до цього чарівного створіння. Ніхто ще не знає, до якої міри шахрай плекає свою жертву. Жодна мати не буває така ласкава, така дбайлива до своєї обожнюваної дочки, як крамар – у тартюфстві щодо своєї дійної корови. Зате яким успіхом користуються вистави "Тартюфа", зіграні при зачинених дверях![69] Це дорівнює дружбі. Мольєр помер занадто рано, він показав би нам розпач Оргона, який, замучений родиною, засмиканий дітьми, гірко жалкує за лестивими промовами Тартюфа й сумно приказує: "Ото були гарні часи!".
За останні вісім років свого життя мадмуазель Лагер одержувала не більше як тридцять тисяч франків з тих п’ятдесяти, які справді приносили Еги. Гобертен прийшов, як видно, до того ж адміністративного результату, як і його попередник, хоч і орендна плата, і ціни на продукти землеробства значно зросли з 1791 по 1815 рік, не рахуючи безперестанних земельних придбань мадмуазель Лагер. Але план, складений Гобертеном для успадкування егського маєтку після близької смерті її власниці, примушував його підтримувати цей чудовий маєток у стані заниженої цінності, в частині явних прибутків. Коше, знаючи цю комбінацію, мала брати участь у прибутках. На схилі днів, театральна екс-королева, маючи двадцять тисяч франків на фондах, що звуться забезпеченими (наскільки придатна політична мова для жартів), ледве могла витратити вказану суму, а тому дуже здивувалася щорічним земельним придбанням, які робив її управитель для використання вільних грошей, бо сама вона ніколи не жила інакше, як за рахунок своїх майбутніх прибутків. Економія від скорочення її старечих витрат здавалася їй результатом чесності Гобертена й дівчини Коше.
– Дві перлини! – казала вона особам, що приходили її відвідати.
Проте Гобертен додержував у своїх звітах видимої чесності. Він акуратно заносив на прибуток орендні платежі. Все, що могло б уразити слабкі знання співачки в галузі арифметики, було ясне, виразне й точне. Управитель наганяв свої бариші на статтях видатків, на витратах по експлуатації, на укладуваних договорах, на виконуваних роботах, на судових процесах, що їх він вигадував, на ремонті, на різних дрібничках, які пані ніколи не перевіряла, і суму яких він іноді подвоював за згодою з підрядчиками, купуючи їх мовчання за чималу ціну. Ця легковажність забезпечувала Гобертенові громадську повагу, і похвали на адресу мадмуазель сипалися з усіх уст, бо, крім щедрої оплати робіт, вона багато благодіяла й готівкою.
– Хай її збереже господь, нашу дорогу пані! – чулося звідусіль.
Кожен дійсно одержував від неї щось, або просто у вигляді дарунка, або посередньо. Наче на покарання за її молодість, стару артистку буквально обкрадали, і так хитро обкрадали, що кожен при цьому додержував певної міри для того, щоб не заходити так далеко, щоб у неї розкрились очі, щоб вона продала Еги та поїхала в Париж.
Ця схильність до незаконної наживи була, на жаль, причиною убивства Поля-Луї Кур’є[70], який мав необережність оголосити про продаж своєї землі і про свій намір вивезти звідти дружину, милістю якої годувалося багато туренських Тонсарів. Із таких же побоювань егські мародери рубали молоді дерева лише в самій крайності, коли вони вже не бачили гілок на височині серпів, прикріплених до кінця жердини. Вони старалися завдавати якнайменше шкоди в інтересах самого розкрадання. Незважаючи на все це, за останні роки життя мадмуазель Лагер звичай збирання хмизу обернувся на найнахабніше зловживання. Інколи місячними ночами з лісу виносилося не менше як по двісті в’язок. А на підбиранні колосків та винограду Еги, як указував Сібіле, втрачали чверть урожаю.
Мадмуазель Лагер заборонила Коше виходити заміж до смерті хазяйки, спонукана своєрідним егоїстичним почуттям пані до покоївки, взірці якого можна часто спостерігати у кожній країні і яке не менш безглузде, ніж манія ховати аж до останнього подиху речі, цілком непотрібні для матеріального добробуту, з ризиком бути отруєним нетерплячими спадкоємцями. Отже, через три тижні після похорону мадмуазель Лагер дівчина Коше вийшла заміж за суланжського жандармського унтер-офіцера, на прізвище Судрі, дуже вродливого сорокадворічного чоловіка, який з 1800 року, коли була заснована жандармерія, мало не щодня відвідував її в Егах і не менше як чотири рази на тиждень обідав разом з нею і Гобертенами.
Мадмуазель усе своє життя обідала сама або зі своїми гістьми. Незважаючи на фамільярність відносин, ні Коше, ні Гобертени ніколи не були допущені до столу примадонни Королівської академії музики й танців, яка до останньої години зберегла свій етикет, свої звички туалету, свої рум’яна, свої пантофлі, свою карету, прислугу і свою величність богині. Богиня на сцені, богиня в місті, вона лишилася богинею і в сільській глушині, де пам’ять її й досі ще обожнюється й безперечно перевищує пам’ять про двір Людовіка XVI в умах "вищого товариства" Суланжа.
Оцей Судрі, що з моменту своєї появи в цій місцевості залицявся до Коше, мав найкращий будинок у Суланжі, капітал близько шести тисяч франків і надію на пенсію в чотириста франків після виходу в відставку. Ставши пані Судрі, Коше почала користуватися в Суланжі великою пошаною. Хоч вона й зберігала абсолютну таємницю щодо суми своїх заощаджень, покладених, як і капітали Гобертена, в Парижі, у місцевого уродженця й комісіонера винарів округу, якогось Леклерка, фінансованого егським управителем, громадська думка приписувала, колишній покоївці один з найбільших статків у цьому маленькому місці, що налічувало до тисячі двохсот жителів.
На превелике здивовання всього краю, пан і пані Судрі в своєму шлюбному договорі узаконили позашлюбного сина жандарма, до якого через це перейшло право на майно пані Судрі… В той час, як цей син дістав офіційну матір, він щойно закінчив юридичну освіту в Парижі і мав там же відбути стаж, щоб після цього піти в судове відомство.
Майже не варт вказувати, що безперервна двадцятирічна однодумність породила найміцнішу дружбу між Гобертенами і Судрі. І ті, й інші до кінця днів своїх мусили urbi et orbi[71] взаємно видавати один одного за найчесніших людей Франції. Ця зацікавленість, заснована на взаємному знанні таємних плям на білій туніці сумління, являє один з найміцніших у цьому світі зв’язків. Ви, хто читає цю соціальну драму, такі пройняті цим переконанням, що, бажаючи пояснити собі постійність деяких прив’язаностей, які примушують червоніти ваш егоїзм, кажете про двох таких людей: "Зрозумілоі що їх зв’язує якийсь спільний злочин!".
Після двадцятип’ятирічного управління маєтком Гобертен мав шістсот тисяч франків дзвінкою монетою, а в Коше було, приблизно двісті п’ятдесят тисяч франків. Швидке й безперервне обертання їх капіталів, довірених торговельному домові Леклерк і К° – на Бетюнській набережній, що на острові Людовіка Святого, конкурентові славетного дому Гранде, дуже сприяло збагаченню цього винного комісіонера й самого Гобертена. Після смерті мадмуазель Лагер до Женні, старшої дочки управителя, посватався Леклерк, глава торговельного дому на Бетюнській набережній. Гобертен тоді сподівався стати власником Егів, завдяки змові, задуманій у конторі нотаріуса Люпена, якого управитель дванадцять років тому влаштував у Суланжі.
Люпен, син останнього управителя графів де-Суланжів, вдавався до шахрайських експертиз, розцінки майна із зниженням вартості на п’ятдесят процентів, розклеювання невиданих об’яв, до всіх цих маневрів, таких, на нещастя, звичайних у глухій провінції, щоб продати, згідно з прислів’ям, з-під поли яке-небудь нерухоме майно. В останній час, переказують, у Парижі зорганізувалася компанія з метою здирати викуп з авторів цих підступів, під загрозою роздування цін на торгах. Але в 1816 році Франція ще не була, як тепер, охоплена полум’ям гласності, а тому змовники могли розраховувати на таємний розділ егського маєтку між Коше, нотаріусом і Гобертеном, який in petto вирішив запропонувати своїм компаньйонам певну суму, щоб ті відступилися від своїх часток, коли земля буде куплена на його ім’я.