Вони розмовляли про Ненсі, про тітоньку Полі і її щоденне життя. Навіть про давнє життя й домівку в містечку на Далекому Заході.
Коли Поліанні треба було вже збиратися додому, завжди [129] суворий містер Пендлтон звернувся до неї незвичним тоном:
— Дівчаточко, — промовив він, — я хочу, щоб ти якомога частіше приходила до мене. Обіцяєш? Я зовсім самотній, і ти мені потрібна. Є ще одна причина, і я тобі про неї скажу. Минулого разу, коли я дізнався, хто ти така, я хотів, щоб ти ніколи більше сюди не приходила. Ти нагадала мені про те, що я довгий час намагався забути. Тож я сказав собі, що я не хочу тебе більше бачити. І я вперто відмовлявся, хоча лікар неодноразово пропонував запросити тебе.
Але з часом я зрозумів, що хочу тебе бачити. І коли я тебе не бачив, я все яскравіше пригадував те, що так довго намагався забути. І тепер я хочу, аби ти приходила. Згода?
— Звичайно, містере Пендлтон! — видихнула Поліанна, і в її очах засвітилося співчуття до цього чоловіка з сумним обличчям, що лежав перед нею, відкинувшись на подушки. — 3 величезним задоволенням, — повторила вона.
— Дякую, — лагідно відказав Джон Пендлтон.
Після вечері Поліанна, сидячи на задньому ґанку, розповідала Ненсі про чарівну різьблену скриньку містера Пендлтона і про її неймовірний вміст.
— Подумати тільки, — зітхала Ненсі, — він показував вам усе й розповідав різні історії! І це сердитий Джон Пендлтон, який слова зайвого ніколи не скаже?!
— Так, але він зовсім не сердитий, Ненсі; це лише зовні так здається, — кинулася захищати його Поліанна. — Я не розумію, чому всі так погано про нього думають. Аби ж тільки вони його знали. Навіть тітонька Полі його недолюблює. Розумієте, вона не хотіла посилати йому холодець. А потім [130] злякалася, коли дізналася, що він знає, що це вона не послала.
— Можливо, вона не вважає турботу про нього своїм обов'язком, — стенула плечима Ненсі. — Але мені не до тями, як ви, міс Поліанно, припали йому до душі... ви тільки не ображайтеся... але такі, як Пендлтон, ніколи не звертають на дітей уваги.
Ущасливлена Поліанна всміхнулася.
— Одначе ж він таки запросив мене, — заперечила Поліанна, — хоча довгий час узагалі не хотів мене бачити. Він сам зізнався, що був час, коли йому хотілося забути про мене, бо я йому нагадувала щось таке, про що він волів не згадувати. Але потім...
— Що-що? — схвильовано перебила її Ненсі. — Він вам сказав, що ви нагадуєте йому щось таке, про що він волів забути?
— Так, але потім...
— А що саме він хотів забути? — настирливо допитувалася Ненсі.
— Він не сказав мені про це. Він тільки сказав, що це було щось.
— Ось вона — таємниця! — з побожним трепетом прошепотіла Ненсі. — Тому ви й припали йому до душі! Ой, міс Поліанно! Це ж просто як у книжці... я їх багато читала...: "Секрет леді Мод", "Зниклий спадкоємець" або "Захований на роки". В усіх цих романах розповідається про такі таємниці й речі. Лиха ти година! Ніколи б не подумала, що речі, про які пишеться в книжках, можуть відбуватися просто у тебе під носом, а ти весь час й гадки про них не маєш. Ану, розкажіть-но мені ще раз усе, що він вам сказав, міс Поліанно, дорогенька. Тепер не дивно... не дивно...
— Але ж я першою до нього озвалась, — вигукнула Поліанна. — І він не здогадувався, хто я, доки я [131]] не принесла йому холодець із телячої ніжки і не проговорилася, що це тітонька Полі не посилала йому... Раптом Ненсі скочила на ноги і аж сплеснула руками.
— Ну звісно, як я раніше не здогадалася. Міс Поліанно, я все знаю! — переможно вигукнула вона, а за мить знову сиділа біля Поліанни.
— А тепер зосередьтеся, подумайте і скажіть відверто, — збуджено допитувалася вона. — Він сказав вам, що не хоче вас бачити після того, як дізнався, що ви небога міс Полі, так?
— Так. Я сказала йому про це тільки минулого разу, а сьогодні він мені зізнався.
— Я так і думала! — тріумфувала Ненсі. — І міс Полі не хотіла посилати йому холодець?
-Ні.
— І ви сказали йому, що тітонька не посилала холодець?
— Так, я ж...
— І він раптом почав поводитися дивно і розкричався після того, як дізнався, що ви небога міс Полі, чи не так?
— Т-так, він справді поводився дещо дивно — через той холодець, — визнала Поліанна і замислилась.
Ненсі зітхнула на повні груди.
— Все співпадає. А тепер слухайте. Містер Джон Пендлтон був закоханий у міс Полі Гаррінгтон, — натхненно виголосила вона, крадькома озираючись.
— Але ж, Ненсі, це неймовірно! Вона ж його зовсім не любить, — заперечила Поліанна.
Ненсі кинула на неї насмішкуватий погляд.
— Звичайно, не любить. Вони ж посварилися. Поліанна не йняла віри. А щаслива Ненсі налаштувалася оповідати. [132]
— Послухайте сюди. Якраз перед вашим приїздом містер Том розповідав мені, що міс Полі колись мала коханого. Я не повірила. Уявіть собі: вона — і коханець! Але містер Том сказав, що вона таки мала, і він досі живе в нашому містечку. І тепер я розумію, що це — Джон Пендлтон. Оце і є таємниця в його житті! Отож він і замкнувся в кам'яниці й ні з ким не хоче розмовляти! І поводився дивно, коли дізнався, що ви — небога міс Полі! Хіба він сам не визнав, що ви нагадуєте йому щось таке, про що він хоче забути? Що це може бути ще, як не міс Полі? І вона теж сказала, що не хоче посилати йому холодець. Міс Поліанно, тут усе ясно, як Божий день.
— Ой, — видихнула Поліанна, округливши очі, — але, якщо б вони кохали одне одного, вже могли б і помиритися? Вони ж стільки часу прожили зовсім самотніми. Уявляєте, яка це буде радість, якщо вони помиряться?
Ненсі презирливо чмихнула.
— Мені здається, ви абсолютно не знаєте закоханих, міс Поліанно! Ви ще не доросли до цього. Як на мене, якщо і є на світі люди, які найменше придатні для того, щоб грати у вашу "гру в радість", то це двійко посварених коханців. Він — завжди суворий як стій, вона...
Ненсі раптом урвала, згадавши з ким і про кого вона веде мову. А тоді раптом захихотіла:
— Ото вже, міс Поліанно, було б на що подивитись, якби ви їх навчили таки грати у вашу гру... і вони помирилися б. Але, земле моя! От би люди витріщалися, коли побачили б... міс Полі і він. Але це не витанцюється...
Поліанна не відповіла, але коли вона незабаром увійшла до будинку, обличчя в неї було дуже замислене. [133]
ПРИЗМИ
Спливали теплі серпневі дні, Поліанна вчащала до великого будинку на Пендлтонському пагорбі. Щоправда, особливого успіху своїх відвідин дівчинка не бачила. Він начебто й хотів її бачити й завжди посилав по неї, але при ній не почувався щасливішим. Принаймні так гадала Поліанна.
Ні, він розмовляв з нею і показував багато дивних і чудових речей — книжки, картини, антикваріат. Але він уголос висловлював невдоволення власною безпорадністю і обурення порядкуванням у його будинку непроханих служників. Єдине, що його втішало — це розповіді Поліанни, і дівчинка говорила й говорила. Вона полюбляла говорити, але постійно боялась, що ось підведе погляд, а він лежить на подушках увесь білий, з болем в очах... А раптом це спричинили її слова? Вона також не знаходила зручної нагоди розповісти йому, як треба гратися "в радість". Двічі вона заводила про це мову, але доходила тільки до слів татка... Джон Пендлтон щоразу переводив розмову на іншу тему.
Поліанна тепер не сумнівалася, що Джон Пендлтон був колишнім коханцем міс Полі. І вона з усією силою любові, відданості бажала принести щастя в їхнє безбарвне самотнє життя.
Однак дівчинка не уявляла, як це зробити. Вона розповідала містеру Пендлтону про тітоньку, і він слухав її — іноді ввічливо, іноді роздратовано, часто з глузливою посмішкою на стулених вустах. Поліанна розповідала тітоньці про містера Пендлтона... радше намагалася, бо та її майже ніколи не слухала і завше знаходила іншу тему для розмови. Подібна реакція була й тоді, коли Поліанна ставала на мову про іншу особу... скажімо, про лікаря Чилтона. Але [134] останнє Поліанна списувала на те, що тітоньці й досі незручно від того, що лікар Чилтон помітив її в солярії з трояндою в зачісці й мереживною шалею на плечах. Але з часом Поліанна відзначила, що тітонька має до лікаря особливе упередження. Такі підозри в неї з'явилися після того, як вона одного разу змушена була сидіти вдома через сильну застуду.
— Якщо тобі до вечора не покращає, я пошлю по лікаря, — промовила тітка.
— Справді?! Тоді мені погіршає, — з бульканням в голосі сказала Поліанна, — я буду рада, якщо лікар Чилтон приїде оглянути мене.
І тут її здивував вираз обличчя тітоньки Полі.
— Я мала на увазі не лікаря Чилтона, Поліанно. Він не наш родинний лікар. Якщо погіршає, я покличу лікаря Воррена.
Поліанні не погіршало, і лікаря не кликали.
— Я рада, — повідомила увечері Поліанна тітці. — Звичайно, я люблю лікаря Воррена, але лікаря Чилтона я люблю більше. І він образився б, якби я його не покликала. Він же не винний, тітонько Полі, що нагодився тоді, коли я вас так гарно причепурила, — задумливо промовила вона.
— Годі, Поліанно. Я не збираюся обговорювати лікаря Чилтона... або його почуття, — рішуче дорікнула міс Полі.
З хвилину Поліанна розглядала міс Полі похмурими очима, а тоді зітхнула:
— А ви знаєте, тітонько Полі, мені так подобається, коли у вас щічки пашіють, як зараз. А ще більше мені подобається робити вам зачіску. А давайте ... Ну чому, тітонько Полі?
Але міс Полі була вже генде в коридорі. Наприкінці серпня Поліанна в черговий раз прийшла вранці відвідати містера Пендлтона. У кімнаті [135] вона вражено зупинилася: на подушці палахкотіли яскраві блакитні, золотисті, зелені смужки, оторочені червоним і фіолетовим. Від захвату вона завмерла на порозі.
— Ой, містере Пендлтон, у вас веселчині дітки... справжня веселка завітала до вас у гості! — вигукнула вона й аж сплеснула в долоні. — Ой, яка краса! Але як вона зайшла сюди? — викрикувала Поліанна.
Джон Пендлтон похмуро розсміявся. Йому зранку було непереливки.
— Ну, гадаю, вона "зайшла" через фаустоване скло термометра на вікні, — стомлено сказав він. — Сонце не мусить падати на нього, але вранці буває.
— Але ж як гарно, містере Пендлтон! Сонечко такі чудеса робить! Овва! Якби я мала такий термометр, я тримала б його цілий день на сонці.
— Тоді він був би нінащо, — розреготався чоловік. — Якщо термометр увесь час висітиме на сонці, не можна взнати, холодно надворі чи спекотно.
— Байдуже, — вихопилося в Поліанни, котра зачаровано дивилась на сяйво барвистих смужок на подушці.