Чому ти не женишся з нею?
– Чи ти знаєш, Джеку, почування Неллі, щоби таке говорити?
– Їх всі знають, Гаррі, і ти рівно ж... Однак треба мені надолину.
– Пожди, Джеку, – сказав Гаррі, спиняючи приятеля, – і вислухай поважно те, що я тобі скажу!
– Слухаю! – сказав Джек.
– Я і не скриваю цього, що люблю Неллі, Джеку. Я сам хотів би, щоб вона стала моєю подругою...
– Це гарно!
– Та поки що мені сумління не позволяє звернутися з тим до неї.
– Що ти хочеш тим сказати, Гаррі?
– А саме те, що Неллі ніколи не виходила з глибини копальні, де, мабуть, і родилася. Вона нічого не знає, нічого не бачила на землі. Її треба вперед познайомитись з усім, бачити все. Хто знає, які будуть в неї думки, коли вона побачить світ, набереться нових вражень? Розумієш ти мене тепер, Джеку?
– Так... дещо... та головно розумію те, що ти не даєш мені з’їхати в копальню.
– Джеку! – почав дальше Гаррі. – Нехай що хоче діється, ти мусиш вислухати мене до кінця.
– Це гарно сказано, Гаррі! Значиться, заки ти оженишся з Неллі, відвезеш її в який пансіон?
– Ні, Джеку! Я потрафлю сам виховати свою будучу жінку!
– І це буде найкраще, Гаррі!
– Та вперед я хочу, щоби Неллі пізнала світ. Уяви собі, Джеку, що ти любиш сліпу дівчину і тобі кажуть, що вона за місяць виздоровіє. Чи ти не підождав би до того часу, аж поки вона не прозріє, щоби вженитися з нею?
– Безперечно, що підождав би, – відповів Джек.
– А Неллі є саме такою сліпою. Я хочу, щоб її очі прозріли, щоб вона побачила денне світло.
– Гарно, Гаррі, гарно! Тепер я тебе розумію. А коли відбудеться операція?
– За місяць, Джеку. Очі Неллі повільно привикають до нашого світла. За місяць, надіюся, вона побачить землю з цілою її красою і сонце на синьому небі! Вона пізнає, що природа дала для людського ока ширший овид, ніж той, що його бачила вона в копальні. Вона побачить, що вселенна є безконечна.
Поки Гаррі одушевлявся своєю уявою, Джек Ріян скочив з помосту на драбину, яка саме з’їздила вдолину.
– Джеку, де ти?
– Під тобою, – відповів сміючись Джек. – Ти підіймаєшся у піднебесні висоти, а я спускаюся в безодню!
– Прощавай, Джеку! – сказав Гаррі, рівно ж вискакуючи на драбину, щоби піднятися вгору. – Та, будь ласка, не говори нікому про це, що я тобі сказав.
– Нікому!.. Добре, та під одною умовою!..
– Якою?
– Що ви мене візьмете з собою на першу прогулянку Неллі з підземелля.
– Добре Джеку, обіцяю тобі це!
І вони почали віддалюватись в двох противних напрямах.
Гаррі цілий свій свобідний час віддавав на освіту Неллі. Він навчив її читати й писати, й вона робила гарні поступи. Була вона талановита і старалася все скоро зрозуміти. Оті поступи її тішили родину Форда й наповняли радістю.
Симон і Меджі з кожним днем щораз більше прив’язувалися до своєї прибраної дочки, хоч їх дещо турбувала її минувшина. Вони скоро запримітили почування, які вона викликала у Гаррі, і це радувало їх.
Читач тямить, як Симон Форд сказав до Джемса Стара, коли той вперше загостив у його підземелля:
– Оженити Гаррі! Чи дівчина "з землі" знадобиться для людини, якої життя проходить в підземеллю?
А тут доля послала їм саме підходящу дружину для їх сина. Чи не є це особлива ласка Божа? Тому старий рішив, що як прийде до весілля, то буде воно таким святом, що на довгі літа останеться в пам’яти гірняків Нового Аберфайля!
Був ще хтось другий, що рівно ж щиро бажав собі, щоби прийшло до одруження Гаррі з Неллі. Це Джемс Стар! Розуміється, бажав він передовсім щастя обох, та при тому мав він й ще що іншого на думці.
Як звісно, Джемс Стар знав, що нова копальня мала якогось ворога, і хоч тепер нічого їй не грозило, так в будучині могло скоїтися якесь лихо. Одна тільки Неллі знала про тайну нової копальні. Якщо будучина готовила ще які небезпеки для гірняків Аберфайля, то як їх відвернути, не знаючи їх причини?
"Неллі не хотіла говорити, – часто думав Джемс Стар, – та це, чого вона не хотіла сказати нікому, відкриє своєму мужови. Небезпека може однаково грозити і нам всім, і Гаррі. Можливо, що це одруження принесе спокій всім нам і копальні".
Так думав Джемс Стар і навіть поділився своїми думками з Симоном Фордом, який йому притакнув. Здавалося – не було ніякої перешкоди в женитьбі Гаррі з Неллі.
Тай що могло їм перешкодити? Вони любилися взаємно, а старі не бажали синови кращої жінки. Товариші завидували щастю Гаррі, признаючи, однако ж, що він на нього вповні заслужив. Молода дівчина від нікого була незалежна і могла керуватися голосом свого серця.
Та якщо, здавалося, нічого не може перешкодити тому одруженню, то чому, коли гасли електричні лампи, а гірняки верталися у свої хати і ніч огортала вугляне місто, чому тоді хтось таємно скрадався в темноті, ген з найдальше віддалених щілин Нового Аберфайлю? Що вело ту примару такими вузенькими проходами та скалубинами, що вони видавалися майже недоступними? Чому оте загадкове єство, якого очі, здавалось, пронизували темряву, просовувалось потайки край берега озера Малкольм? Чому воно так вперто зверталося все в сторону домівки Симона Форда, а притім так обережно, що його ніколи ніхто не достеріг? Чому ота примара, притулившись до вікна, старалася підхопити уривки розмови, яка гомоніла в нутрі хати?
А коли до його долітало яке-небудь слово, чому він із злобою погрожував спокійним мешканцям дому? І чому вкінци з його уст, викривлених ненавистю, виривалися слова:
– Вона і він? Ніколи!
XVII.
Схід сонця.
Минув місяць, і дня 20-того серпня вечором Симон Форд та Меджі проводжали, бажаючи усього гарного на дорогу, четверо туристів, що виїздили з підземельної хатини.
Джемс Стар, Гаррі і Джек Ріян супроводжали Неллі на землю, якої вона ще досі не торкнулась, в ясний світ сонця, незвісний ще її очам.
Прогулянка мала тривати два дні. Джемс Стар і Гаррі бажали, щоб вона за оті два дні побачила все те, чого досі не могла побачити в темній копальні, щоби перед її очима пересунулись, як у панорамі, міста, гори, долини, озера, заливи, ріки і моря.
В отім кутку Шотландії, між Единбургом і Глазго, природа немов навмисне зібрала всі чудеса землі. А небо тут таке, як всюди – з вічними хмарами, з місяцем ясним або сповитим хмарами, з сяючим сонцем та міріадами зірок.
Симон Форд і Меджі були б охоче поїхали разом з Неллі, та вони нерадо покидали свою хатину і остаточно рішилися – не кидати свого підземелля, хоч би навіть на один день.
Джемс Стар їхав у характері обсерватора-філософа, зацікавлений дуже, з точки погляду психології, першими враженнями Неллі... а може, й з потайною надією – дізнатися дещо з отих таємних подій, з якими були зв’язані перші роки її життя.
Гаррі з острахом дожидав, чи не пробудиться в тій, яку він знав і любив, зовсім інша дівчина в хвилині її стрічі з новим світом.
А Джек Ріян був веселий, як птах, що готується до лету з першими променями сходячого сонця. Він надіявся, що його веселість огорне й ціле товариство.
Неллі була задумана і замкнена в собі.
Джемс Стар розумно вирішив, що виїхати треба вечором. Дійсно, найкраще було, щоби молода дівчина поступово переходила з темряви до денного світла. А це можна було осягнути вповні тому, що від півночи до півдня вона бачитиме всі переходи темряви до світла. На від’їзднім Неллі взяла Гаррі за руку й промовила:
– Гаррі, чи це дійсно конечно, що я мушу покинути, хоч би тільки на кілька днів, нашу копальню?
– Так, Неллі, конечно! – відповів він. – Це потрібне для мене і для тебе!
– Однак, Гаррі з того часу, як ти мене знайшов, я така щаслива, як тільки може бути! Ти учив мене! Хіба ще того всього мало? Що мені робити там, на землі?
Гаррі глядів на неї, не відповідаючи. Думки, які висказала Неллі, були його думками.
– Моя дитинко! – вмішався Джемс Стар. – Я розумію твоє вагання, та тобі треба їхати з нами. Ти їдеш з людьми, яких любиш, і вони привезуть тебе назад сюди. Якщо захочеш відтак жити дальше в копальні, як старий Симон і Меджі – твоя воля! Я не сумніваюся, що так воно буде, і добре зробиш. Та принайменше будеш знати, як виглядає світ, і будеш могла вибирати між ним і підземеллям. Ходім!
О дев’ятій годині останній поїзд, що виходив з тунелю на землю, повіз Неллі та її товаришів і за двадцять хвилин привіз їх на двірець залізничої лінії Думбартон-Стірлінг, призначеної виключно для Нового Аберфайля.
Надворі була ніч. Легенькі хмарки, гнані північно-західним вітром, здіймалися над овидом. Заповідалася ясна і тиха ніч. Гаррі цілий час не зводив очей з лиця Неллі. Приїхавши в Стірлінг, наші подорожні вийшли з двірця. Перед ними між деревами йшла дорога берегом ріки Фарс. Перше враження Неллі при виході на світ було відчування свіжого повітря, яке жадібно вдихали її легені.
– Що це за дим над нашими головами? – спитала Неллі.
– Це хмарки, які вітер гонить на схід.
– Я так хотіла би полетіти з ними! – сказала Неллі. – А це що за ясні точки, що блистять отам поміж тими хмарами?
– Це зорі, про які я говорив тобі, Неллі. Всі вони далекі сонця, світи, може, й такі, як і наш.
Неллі дивилась на оті міріади зірок і сказала вкінци:
– Якщо це сонця, то як можуть мої очі знести їх блиск?
– Це дійсно сонця, – сказав Джемс Стар, – тільки вони дуже далекі від нас. Найближча до нас зірка Вега зі звіздозбору Ліри, бачиш, отам, над нами – та і вона віддалена від нас на п’ятдесят тисяч мільярдів миль. Тому її блиск не може осліпити тебе. А наше сонце зійде завтра у віддаленню тридцять вісім мільйонів миль від нас, і ні одно людське око не може глядіти прямо на нього, тому що його світло найяскравіше з усіх світел. Та ходім уже, Неллі!
Всі пішли дорогою. На дорозі не було нікого. Неллі гляділа на дерева, що їх колихав вітер, і вони здавалися їй великанами, які махали руками. Шелест вітру в галуззю дерев то знову глибока мовчанка, коли вітер вспокоївся, – все те викликало в ній нові, неясні почування. Неллі мовчала. Її товариші не перебивали цієї мовчанки, бажаючи полишити її саму з тими першими враженнями.
Пів до дванадцятої дійшли вони до північного берега заливу Фарс. Тут ждав на них човен, найнятий інженером, що мав їх завезти до Единбурзького порту. Неллі, побачивши блискучу воду, немов засіяну огниками, спитала:
– Це озеро?
– Ні, – відповів Гаррі, – це залив або устя ріки.