Потім збіг його перший син, Джеймс, покинув оселю, де народився, плантацію, штат Міссісіпі, вночі, голіруч, у чому був. Почувши про це в містечку, Айзек Маккаслін узяв готівкою третину відписаних грошей разом із складними відсотками й виїхав теж; він пропадав десь цілий тиждень, а потім повернувся й поклав ті гроші назад до банку. Згодом Терлова дочка Фонсіба вийшла заміж і перебралася до штату Арканзас. Цим разом Айзек виїхав із грішми й переказав їй третину спадщини в місцевий арканзаський банк з умовою, що Фонсіба одержуватиме три долари щомісяця, не більше й не менше,— і після цього повернувся додому. А потім якось уранці він сидів удома й дивився в газету— не читав, а тільки дивився,— й раптом усвідомив, що прикувало його погляд. То була дата. "Чийсь день народження",— подумав він і сказав уголос:
— Лукесів. Йому сьогодні двадцять один рік.
У цю хвилину зайшла його дружина. Вона була тоді ще молода; вони побралися всього кілька років тому, але він уже встиг звикнути до виразу її обличчя й завжди споглядав його, як тепер: спокійно, з жалем, з уболіванням за неї, за них обох, і знав її напружений, затятий, непо-гамований голос не менш, як той вираз:
— Там на кухні Лукес Вічем. Він хоче тебе бачити. Може, це твій родич Маккаслін подає тобі звістку, мовляв,
передумав переказувати навіть ті щомісячні тридцять доларів, на які ти проміняв батькову ферму.
Але він пропустив ці слова повз вуха. Відповідати не було потреби: він і мовчанкою виразить своє каят
тя незгірш, ніж бив би себе в груди; чоловік з дружиною рбходяться без слів не тільки тому, що зжилися,— на своєму довгому й марудному віку вони бодай колись давно, бодай на одну коротку мить, хоча й тоді вже знали, що це не триватиме, не може тривати довго,— торкнулись одне одного і злилися мовби в єдиного бога, наперед добровільно все прощаючи він їй, а вона йому, бо обоє вже знали, чим ніколи не зможуть бути одне для одного. Тим часом Лукес устиг зайти до кімнати й з опущеним капелюхом стояв біля порога; його обличчя кольору старого сідла мало схожість із давньосірійським, але не расову, а ніби перебрану від пустельних вершників тисячолітньої давності. Обличчям тим він нітрохи не скидався на Керазер-са Маккасліна — свого та Айзекового діда. Це було обличчя покоління, що жило безпосередньо перед ними: феротипія одного збірного обличчя десяти тисяч нездоланних солдатів Конфедерації, трохи викривленого, стриманого, холодного, холоднішого, ніж його, Айзекове, безогляднішого й життєздатнішого.
— З днем народження тебе! — сказав Айзек.—А я от саме...
— Еге ж,— промовив Лукес.— Я прийшов по решту грошей. Вони мені потрібні.
— Грошей?—перепитав Айзек.— Грошей, кажеш?
— Тих, що старий хазяїн залишив для батька. Якщо вони ще наші. Якщо ви віддасте їх нам.
— Вони не мої, щоб я віддавав їх чи тримав у себе. Гроші ці належали твоєму батькові. Досить котромусь із вас попрохати. Я пробував розшукати Джіма після того, як він...
— То я оце й прохаю,— урвав його Лукес.
І ■— Усі? Половина грошей Джімових.
— Я можу тримати їх для нього не гірше за вас.
— Так,— сказав Айзек.— Отже, ти теж не залишишся тут,— вів він далі.— Ти теж виїдеш.
— Я ще не надумався,— ухилився од прямої відповіді Лукес.— Може, й виїду. Я вже повнолітній. Роблю що хочу. Тож я хочу мати певність, що зможу виїхати, як тільки надумаюсь.
— Ти міг це зробити будь-коли. Навіть якби дід не залишив грошей Томіному Терлові. Досить було б тобі чи
котромусь із вас прийти до мене..;— Айзек умовк. "Тридцять доларів щомісяця,— подумав він.— Лукес знає: в мене більше нема. Що я відцурався роду, виявив легкодухість, продав первородство, зрадив свою кров для того, що він і сам називає не спокоєм, а тільки забуттям і шматком хліба".— Вони в банку,— сказав він нарешті.— Ходімо візьмемо їх.
Лише Зекарі Едмондс та згодом його син Керазерс знали перебіг цієї розмови. Але наступні події відомі були більшості джефферсонців, отож не тільки в родинній хроніці Едмондсів, а й у хроніці містечка з'явився анекдот, як того ранку двоє двоюрідних братів, білий і чорний, рушили пліч-о-пліч до банку й Лукес сказав:
— Стривайте. Та це ж купа грошейі
— Забагато,— погодився з ним білий.— Забагато, щоб ховати їх під цеглиною в черені коминка. Залиш їх під моєю порукою. Залиш.
— Стривайте,— провадив далі Лукес.— Банк і справді триматиме їх для чорного так само, як і для білого?
— Авжеж,— відповів білий.— Я попрошу їх.
— А як я зможу їх узяти? — запитав Лукес.
Білий розтлумачив йому, що таке чек.
— Гаразд,— сказав Лукес.
Вони стояли поруч біля віконця, коли білий звелів службовцеві переписати гроші на Лукесів рахунок і завести нову чекову книжку. І Лукес знову промовив:
— Стривайте.
Потім вони стояли поруч біля заляпаної чорнилом дерев'яної конторки, й Лукес під наглядом білого виписував чек, щоправда, з зусиллям, карлючками, але цілком розбірливими — його з братом і сестрою навчила їх виводити мати того білого. Потім вони знов стояли біля віконця: касир сплатив за чеком готівку, а Лукес, усе ще не відходячи, нестерпно повільно, двічі перелічив ті гроші, а тоді посунув їх назад до касира за гратки.
— Тепер можете їх знову сховати,—сказав спокійно.— А мені дайте документ.
Він, одначе, не виїхав. Не минуло й року, як він оженився, та ще й не з селючкою, якоюсь дівчиною з ферми, а з городянкою, і Маккаслін Едмондс звелів поставити їм будинок і наділив Лукеса землею, щоб обробляв її на свій розсуд, довіку чи поки залишатиметься на плантації. Згодом Маккаслін Едмондс помер, його син Зекарі одруживсь, і тієї весняної ночі, коли повінь відрізала його садибу від решти світу, народився хлопець Керазерс. Лукес
змалечку ввійшов у його життя як природне доповнення жінки, котрій судилося заступити для нього рідну матір, ввійшов так само звичайно, як його чорний молочний брат, як рідний батько — доповнення його самого. Він ще не виріс із дитячого віку, як оселя чорних стала йому другою домівкою; спав разом з молочним братом на одному сіннику в батьківському домі або в одному ліжку в домі негра, їв з ними одну страву за тим самим столом, тут або там, і, сказати по правді, більше полюбив дім негра, коминок, де навіть улітку завжди жеврів вогонь, живий, ніби осереддя їхнього життя. Йому навіть не треба було довідуватися з родинної хроніки, що його білий батько і чорний батько його молочного брата теж зростали разом; йому ніколи й на думку не спадало, що їхні перші спомини могли не пов'язуватись, як його, з однією-однісінькою, такою ж темношкірою жінкою. Одного дня він раптом усвідомив, не дивуючись і навіть не замислюючись, звідки він про це знає, що чорна жінка — не його мати, і не відчув ніякого жалю; усвідомив, що його рідна мати померла, й не став через це побиватися. Він і далі мав біля себе чорну жінку, вірну та надійну, її чорного чоловіка, якого бачив не рідше, коли не частіше, ніж власного батька, мав дім, просяклий міцним, теплим негритянським духом, і коминок, де навіть літньої пори палає вогонь,— і цей дім був йому все ще миліший за рідний. Крім того, він уже виріс із пелюшок. їздив з молочним братом на конях та мулах; вони мали-зграю дрібних гончаків, і найближчого року їм обіцяли рушницю; власного товариства їм вистачало цілком, і вони старанно уникали, як і всі діти, розкривати свої душі дорослим, ладні були вперто захищати свої хлопчачі таємниці ще до того, як хтось зазіхне на них, і все це з єдиною метою — щоб вільно віддаватися своїм захопленням, пошукам і дослідженням, щоб їм дали спокій.
Аж ось одного дня на нього, білого, спало одвічне прокляття його батьків, одвічний спадок бундючної гордині, породженої не душевними якостями, а географічними умовами, випадковістю, не мужністю та честю, а кривдою і ницістю. Він не розпізнав тоді цього спадку. Йому було сім років, як і молочному братові Генрі. Вони повечеряли вдома в Генрі, й Моллі саме вела їх до кімнати через сіни, де вони звичайно спали, коли він раптом сказав:
— Я йду додому.
— Зоставаймося тут,— попрохав його Генрі.— Я гадав собі: завтра ми встанемо вдосвіта, як тато, і майнемо на полювання.
— Ти можеш зоставатися,— відповів білий хлопець, уже простуючи до дверей.— А я йду додому.
— Гаразд,— погодився Генрі й рушив за ним.
Керазерс Едмондс пам'ятав, як вони в літньому присмерку продріботіли півмилі до його дому: він чимдуж поспішав, не даючи негреняті порівнятися з собою, і як вони один по одному ввійшли до будинку й піднялися сходами до кімнати з ліжком та сінником на підлозі, де завжди спали, коли ночували тут, і як він повільно роздягався, дозволяючи негрові випередити себе й першому лягти на сінник. Тоді підійшов до ліжка, ліг на ньому й, заціпенівши, не відривав очей від темної стелі, навіть коли здогадався, що Генрі звівся на лікті й приголомшено дивиться на ліжко.
— Ти спатимеш там?—спитав Генрі.— Ну гаразд. На цьому сіннику мені так гарно спиться, але я можу встати з нього, як хочеш.
І він звівся на ноги, й підступив до ліжка, й став над білим молочним братом, чекаючи, коли той посунеться і дасть йому місце, однак почув тільки різке, дратливе:
— Ні!
Генрі закам'янів.
— Ти не хочеш, щоб я спав з тобою в ліжку, еге?
Білий хлопчик теж не ворушився, мовчки, заціпеніло
лежав горілиць, устромивши очі в стелю.
— Гаразд,— тихо сказав Генрі, повернувся до сінника й знову ліг.
Білий хлопчик дослухався до кожного його поруху; тут він не міг нічого вдіяти з собою: лежав, зціпивши зуби, закляклий, з розплющеними очима, й слухав неквапливий спокійний голос:
— Справді, сьогодні парко й нарізно слатиметься краще...
— Замовкни вже! — вигукнув білий хлопчик.— Як же ми спатимемо, коли ти без упину плещеш язиком?
Генрі вмовк, Але білий хлопчик ще довго не міг заснути після того, як дихання Генрі стало спокійне, рівномірне; він лежав, охоплений незбагненним для себе гірким жалем і пекучим соромом, у якому не хотів собі признатися. Нарешті поринув у якесь напівзабуття й прокинувся, навіть не здаючи собі справи, що спав, поки не глянув на підлогу й у сірій світанковій імлі не побачив порожній сінник. Того ранку вони вже не полювали. І ніколи відтоді не спали в одній кімнаті й не їли за одним столом, бо він уже збагнув, що соромиться самого себе; ні разу за ці-
лий місяць не навідав він Генрі, бачачи тільки здаля, як той оре зі своїм батьком поле, правуючи запрягом мулів.