Це було похмуре запилене приміщення, схоже на вестибюль, але значно місткіше. Щодо його розмірів, розповідали, що на глибині, за півкілометра від входу, уздовж стелажів йшло непогане шосе, обладнане верстовими стовпами. Ойра-Ойра доходив до позначки "19", а настирливий Вітько Корнєєв у пошуках технічної документації на диван-транслятор роздобув семимильні чоботи і добіг до позначки "124". Він пройшов би й далі, але дорогу йому перегородила бригада дана'щ у ватяниках і з відбійними молотками. Під наглядом товстопикого Каїна вони зламували асфальт і прокладали якісь труби. Вчена рада неодноразово порушувала питання про побудову вздовж шосе високовольтної лінії для передавання абонентів сховища по дротах, однак усі позитивні пропозиції наражалися на брак фондів.
Сховище було напхом напхане найцікавішими книгами, написаними всіма мовами світу та історії, від мови атлантів до піджин-інглиш включно. Але мене там найбільше зацікавило багатотомне видання Книги Доль. Книга Доль друкувалася петитом на найтоншому рисовому папері й містила у хронологічному порядку більш або менш повні дані про 73 619 024 511 людей розумних. Перший том починався пітекантропом Аиуихх. ("Нар. 2 сер. 965 543 р. до н. е., пом. 13 січня 965 522 р. до н. е. Батьки рамапітеки. Дружина рамапітек. Діти: самець Ад-Амм, самка Е-Уа. Кочував із трибою рамапітеків Араратськ. долиною. Ів, пив, спав у своє задоволення. Провертів першу дірку в камені. Його зжер печери, ведм. під час полюван.".) Останнім в останньому томі регулярного видання, що вийшло минулого року, числився Франсіско-Каетано-Августин-Лусія-іМануель-і-Хосефа-і-Мігель-Лука-Карлос-Педро Тринідад. ("Нар. 16 лип. 1491 р. н. е., пом. 17 лип. 1491 р. н. е. Батьки: Педро-Карлос-Лука-Мігель-і-Хосефа-і-Мануель-і-Лусія-Августин-Каетано-Франсіско Тринідад-і-Марія Тринідад (див.). Португалець. Анацефал. Кавалер Ордена Святого Духу, полковник гвардії".)
Вихідні дані свідчили, що Книга Доль виходить накладом 1 (один) примірник і цей останній том підписано до друку ще за часів польотів братів Монгольф'є. Вочевидь, для того, щоб якось задовольнити потреби сучасників, видавництво вдалося до публікації термінових нерегулярних випусків, у яких значились тільки роки народження і роки смерті. В одному з таких випусків я знайшов і своє ім'я. Однак через поспіх до цих випусків закралася сила-силенна огріхів, і я з подивом дізнався, що помру 1611 року. У восьмитомнику знайдених помилок до мого прізвища ще не дійшли.
Консультувала видання Книги Доль спеціальна група у відділі Передбачень і Пророцтв. Відділ був зубожілий, занедбаний, він ніяк не міг оговтатись після короткочасного володарювання сера громадянина Мерліна, й інститут неодноразово оголошував конкурс на заміщення вакантної посади завідувача відділу, і щоразу на конкурс подавала заявку одна-однісінька людина — сам Мерлін.
Учена рада добросовісно розглядала заяву і благополучно відхиляла її — сорока трьома голосами "проти" при одному "за". (Мерлін за традицією теж був членом Ученої ради.)
Відділ Передбачень і Пророцтв займав увесь третій поверх. Я пройшовся уздовж дверей із табличками "Група кавової гущі", "Група авгурів", "Група піфій", "Синоптична група", "Група пасьянсів", "Соловецький Оракул". Знеструмлювати мені нічого не довелося, оскільки відділ працював при свічках. На дверях синоптичної групи вже з'явився свіжий напис крейдою: "Темна вода во облацех". Щоранку Мерлін, проклинаючи інтриги заздрісників, стирав цей напис мокрою ганчіркою, і щоночі він відновлювався. Взагалі, на чому тримався авторитет відділу, мені було незрозуміло. Час від часу співробітники робили доповіді на дивні теми, на кшталт: "Стосовно виразу очей авгура" або "Предикторські властивості гущі з-під кави мокко врожаю 1926 року". Інколи групі піфій вдавалося що-небудь правильно передбачити, але щоразу піфії здавалися такими здивованими і наляканими своїм успіхом, що весь ефект миттєво зникав. У-Янус, людина делікатна, не міг, як було неодноразово відзначено, стримати непевної усмішки щоразу, коли був присутній на засіданнях семінару піфій і авгурів.
На четвертому поверсі для мене, нарешті, знайшлася робота: я вимкнув світло в келіях відділу Вічної Молодості. Молоді у відділі не було, і ці дідусі, які страждали на тисячолітній склероз, постійно забували гасити за собою світло. Втім, я підозрюю, що справа тут була не тільки у склерозі.
Багато з них досі боялися, що їх вдарить струмом. Вони все ще називали електричку чавункою.
У лабораторії сублімації між довгими столами нипала, позіхаючи, — руки в кишені, — сумна модель вічномолодого парубка. Її сива двометрова борода волочилась по підлозі й чіплялася за ніжки стільців. Про всяк випадок я заховав у шафу бутель із царською горілкою, що стояв на табуретці, і пішов до себе в електронний зал.
Тут стояв мій "Алдан". Я трішечки помилувався ним, який він компактний, гарний, як він таємничо поблискує. В інституті до нас ставилися по-різному. Бухгалтерія, наприклад, зустріла мене з розкритими обіймами, і головний бухгалтер, скупо усміхаючись, одразу ж завалив мене нестерпними розрахунками заробітної платні та рентабельності. Жіан Жіакомо, завідувач відділу Універсальних Перетворювань, спершу теж зрадів, але, переконавшись, що "Алдан" не здатний розрахувати навіть елементарної трансформації кубика свинцю у кубик золота, охолов до моєї електроніки і удостоював нас тільки нечастими випадковими завданнями. А от від його підлеглого і улюбленого учня Вітька Корнєєва спасу не було. І Ойра-Ойра постійно сидів у мене на шиї зі своїми зубодробними задачами з галузі ірраціональної математики. Крістобаль Хунта, полюбляючи в усьому бути першим, узяв за правило підключати уночі машину до своєї центральної нервової системи, тому наступного дня у його голові весь час щось виразно дзижчало і клацало, а збитий з пантелику "Алдан", замість того, щоб рахувати у двійковій системі, незрозумілим мені чином переходив на давню шістдесяткову, та ще змінював логіку, абсолютно заперечуючи принцип виключеного третього. Федір Симеонович Ківрін бавився з машиною, як дитина з іграшкою. Він міг годинами грати з нею в пару-непару, навчив її грі у японські шахи, а щоби було цікавіше, вселив у машину чиюсь безсмертну душу — втім, доволі життєрадісну і працьовиту. Янус Полуектович (не пригадаю вже, А чи У) скористався машиною тільки один раз. Він приніс із собою невеличку напівпрозору коробочку, яку під'єднав до "Алдана". Приблизно через десять секунд роботи з цією приставкою у машині перегоріли усі запобіжники, після чого Янус Полуектович вибачився, забрав свою коробочку і пішов.
Але, незважаючи на всі маленькі перешкоди та неприємності, незважаючи на те, що одушевлений тепер "Алдан" інколи друкував на виході: "Думаю. Прошу не заважати", незважаючи на брак запасних блоків і почуття безпорадності, яке охоплювало мене, коли потрібно було провести логічний аналіз "неконгруентної трансгресії у псіполі інкуб-перетворення", — незважаючи на все це, працювати тут було надзвичайно цікаво, і я пишався своєю очевидною потрібністю. Я провів усі розрахунки в роботі Ойри-Ойри про механізм спадковості біполярних гомункулусів. Я склав для Вітька Корнєєва таблиці напруги М-поля диванатранслятора у дев'ятивимірному магопросторі. Я вів робочу калькуляцію для підшефного рибозаводу. Я розрахував схему для найбільш економного транспортування еліксиру Дитячого Сміху. Я навіть підрахував ймовірності вирішення пасьянсів "Великий слон", "Державна дума" та "Могила Наполеона" для людей із групи пасьянсів і проробив усі квадратури численного методу Крістобаля Хозевича, за що той навчив мене впадати у нірвану. Я був задоволений, мені бракувало днів, і життя моє було наповнене змістом.
Було ще рано — лише сьома година. Я увімкнув "Алдан" і трішки попрацював. О дев'ятій годині вечора я спам'ятався, з жалем знеструмив електронний зал і пішов на п'ятий поверх. Завірюха все не вщухала. Це була справжня новорічна завірюха. Вона вила і вищала у старих занедбаних коминах, вона намітала кучугури під вікнами, шалено смикала і розгойдувала поодинокі вуличні ліхтарі.
Я проминув територію адміністративно-господарчого відділу. Вхід до приймальні Модеста Матвійовича був закладений хрест-навхрест двотавровими залізними брусами, а з боків, шаблі наголо, стояли два здоровенні іфрити в тюрбанах і у повному бойовому спорядженні. Ніс кожного, червоний і розпухлий від нежиті, був проколотий масивним золотим кільцем з бляшаним інвентарним номерком. Довкола пахло сіркою, паленою шерстю і стрептоцидовою маззю. Я затримався на якийсь час, розглядаючи їх, бо іфрити у наших широтах істоти рідкісні. Але той, що стояв праворуч, неголений і з чорною пов'язкою на оці, почав поїдати мене оком. Про нього ходила погана слава, нібито він колишній людожер, і я поквапом пішов далі. Мені було чути, як він з хлюпанням тягне носом і прицмокує за моєю спиною.
У приміщеннях відділу Абсолютного Знання були відчинені всі кватирки, тому що сюди просочувався запах оселедцевих голів професора Вибігалли. На підвіконнях намело, під батареями парового опалення темнілись калюжі. Я зачинив кватирки і пройшовся між незаймано чистими столами працівників відділу. На столах красувалися новеньке чорнильне приладдя, що не знало чорнил, із чорнильниць стирчали недопалки. Дивний це був відділ. Гасло в них було таке: "Пізнання безкінечності потребує безкінечного часу". Це я не заперечував, але вони робили з цього несподіваний висновок: "А тому працюй не працюй — усе однаково". І в інтересах незбільшення ентропії Всесвіту вони не працювали. Принаймні, більшість із них. "Ан масс", як сказав би Вибігалло. По суті, завдання їхнє зводилося до аналізу кривої відносного пізнання в галузі її асимптотичного наближення до абсолютною істини. Тому одні співробітники весь час займались діленням нуля на нуль на настільних "мерседесах", а інші — відпрошувалися у відрядження на безкінечність. Із відряджень вони поверталися бадьорі, відгодовані та відразу брали відпустку за станом здоров'я. У проміжках між відрядженнями вони ходили з відділу у відділ, вмощувалися із запаленими цигарками на робочі столи і розповідали анекдоти про розкриття невизначеностей методом Лопіталя.