— Запитуй швидко, бо я теж хочу тебе запитати.
Я глянув на індикатор. Просто так собі глянув. І мені стало якось моторошно. Щойно там було нейтральне біле світло, а зараз яскравим рубіновим вогнем горів сигнал негативних емоцій. Я мигцем помітив, що обличчя Вандерхузе стривожене.
— Спочатку розкажи мені, — промовив Комов, — чому так довго ховався?
— Курвіспат, — чітко вимовив Малюк та пересів на праву п'яту. — Я давно знав, що люди прийдуть знову. Я чекав, мені було погано. Потім я побачив: люди прийшли. Я почав міркувати і зрозумів — якщо людям сказати, вони підуть, і тоді буде добре. Обов'язково підуть, але я не знав — коли. Людей четверо. Дуже багато. Навіть одна людина — дуже багато. Але краще, ніж четверо. Я заходив до одного і розмовляв удень. Я заходив до одного та розмовляв вночі. Шарада. Тоді я подумав: одна людина говорити не може. Я прийшов до чотирьох. Було дуже весело, ми гралися із зображеннями, ми бігли, наче хвиля. Знову шарада. Ввечері я помітив: один сидить окремо. Ти. Я подумав і зрозумів: ти чекаєш на мене. Я підійшов. Чеширський кіт[23]! От як було.
Він розмовляв різко й уривчасто, голосом Комова, і тільки беззмістовні слова він вимовляв цим соковитим незнайомим баритоном. Руки, пальці його ні на секунду не залишалися у спокої, та й сам він увесь час рухався, і рухи його були стрімкі та невловимо плавні, він ніби переливався з однієї постави в іншу. Фантастичне це було видовище: звичні стіни кают-компанії, ванільний запах від тістечок, усе таке домашнє, звичне — тільки дивне бузкове світло і в цьому світлі на підлозі гнучке, плавне і стрімке маленьке чудовисько. І тривожний рубіновий вогник на пульті.
— Звідки ти знав, що люди прийдуть знову? — запитав Комов.
— Я міркував і зрозумів.
— А може, хто-небудь розповів тобі?
— Хто? Каміння? Сонце? Кущі? Я один. Я і мої зображення. Але вони мовчать. З ними можна тільки гратися. Ні. Люди прийшли і пішли. — Він швидким рухом пересунув кілька листочків на підлозі. — Я подумав і зрозумів: вони прийдуть знову.
— А чому тобі було погано?
— Бо люди.
— Люди ніколи нікому не шкодять. Люди хочуть, щоб усім навколо було добре.
— Я знаю, — сказав Малюк. — Адже я вже казав: люди підуть, і буде добре.
— Від яких людських дій тобі погано?
— Від усіх. Вони є або вони можуть прийти — це погано. Вони підуть назавжди — це добре.
Червоний вогник на пульті свердлив мою душу. Я не стримався і легенько зачепив Комова ногою під столом.
— З чого ти взяв, що коли людям сказати, то вони підуть? — запитав Комов, не зваживши на мене.
— Я знав: люди хочуть, щоб усім навколо було добре.
— Але ж як ти про це дізнався? Ти ж ніколи не спілкувався з людьми.
— Я довго міркував. Довго не розумів. Потім зрозумів.
— Коли зрозумів? Давно?
— Ні, недавно. Коли ти пішов від озера, я спіймав рибу. Я дуже здивувався. Вона чомусь померла. Я почав міркувати і зрозумів, що ви обов'язково підете, якщо вам сказати.
Комов покусав нижню губу.
— Я заснув на березі океану, — сказав він раптом. — Коли я прокинувся, то побачив: на мокрому піску біля мене — сліди людських ніг. Я поміркував і зрозумів: поки я спав, повз мене пройшла людина. Звідки я про це дізнався? Адже я не бачив людини, я бачив лише сліди. Я міркував: раніше слідів не було; зараз сліди є; отже, вони з'явилися, поки я спав. Це людські сліди — не сліди хвиль, не сліди каменю, який скотився з гори. Отже, повз мене пройшла людина. Поки я спав, повз мене пройшла людина. Так міркуємо ми. А як ти міркуєш? От прилетіли люди. Ти нічого про них не знаєш. Але ти поміркував і дізнався, що вони обов'язково полетять назавжди, якщо ти поговориш з ними. Як ти міркував?
Малюк довго мовчав — хвилини три. На його обличчі і грудях знов почався танець м'язів. Швидкі пальці рухали і перемішували листя. Потім він відіпхнув листя ногою і сказав голосним соковитим баритоном:
— Це запитання. По бім-бом-брамселях!
Вандерхузе зацьковано кашлянув у своєму куті, і Малюк відразу ж глянув на нього.
— Феноменально! — вигукнув він усе тим самим баритоном. — Я завжди хотів дізнатися: чому довге волосся на щоках?
Запанувала мовчанка. І раптом я помітив, як рубіновий вогник згас і спалахнув смарагдовий.
— Відповідайте йому, Якове, — спокійно попросив Комов.
— Гм… — сказав Вандерхузе, порожевівши. — Як тобі сказати, мій і хлопчику… — Він машинально збив бакенбарди. — Це гарно, мені це подобається… Як на мене, це достатнє пояснення, як ти думаєш?
— Гарно… подобається… — повторив Малюк. — Дзвіночок! — сказав він раптом ніжно. — Ні, ти не пояснив. Але так буває. Чому тільки на щоках? Чому немає на носі?
— А на носі негарно, — повчально сказав Вандерхузе. — І в рот І потрапляє, коли їси…
— Правильно, — погодився Малюк. — Але якщо на щоках і якщо йдеш через кущі, то маєш чіплятися. Я завжди чіпляюся волоссям, хоча воно в мене зверху.
— Гм, — сказав Вандерхузе. — Бачиш, я рідко ходжу через кущі.
— Не ходи через кущі, — сказав Малюк. — Буде боляче. Цвіркун у запічку!
Вандерхузе не знав, що відповісти, але з усього було видно, що він задоволений. На індикаторі горів смарагдовий вогник, Малюк явно забув про свої клопоти, і наш молодцюватий капітан, який дуже любив дітей, безсумнівно відчував певне замилування. До того ж йому, здається, лестило, що його бакенбарди, які до цього часу служили об'єктом для плоских і не дуже дотепів, відіграли таку помітну роль у ході контакту. Аж ось підійшла моя черга. Малюк несподівано глянув мені у вічі і випалив:
— А ти?
— Що — я? — запитав я, розгубившись, а тому агресивно.
Комов негайно і з явним задоволенням копнув мене в щиколотку.
— У мене запитання до тебе, — оголосив Малюк. — Також завжди. Але ти боявся. Якось ледве мене не занапастив — зашипів, заревів, ударив мене повітрям. Я біг до самих сопок. Те велике, тепле, з вогниками, робить рівну землю — що це?
— Машини, — сказав я і відкашлявся. — Кібери.
— Кібери, — повторив Малюк. — Живі?
— Ні, — сказав я. — Це машини. Ми їх зробили.
— Зробили? Таке велике? І рухається? Феноменально. Але ж вони великі!
— Бувають і більші, — сказав я.
— Ще більші?
— Значно більші, — сказав Комов. — Більші за айсберг.
— І вони теж рухаються?
— Ні, — сказав Комов. — Але вони думають.
І Комов почав розповідати, що таке кібернетичні машини. Мені було дуже важко судити про душевні порухи Малюка. Якщо виходити із припущення, що душевні порухи його так чи інакше виражалися рухами тілесними, можна було вважати, що Малюк убитий наповал. Він метався по кают-компанії, наче кіт Тома Сойєра, який сьорбнув болезаспокійливого[24]. Коли Комов пояснив йому, чому моїх кіберів не можна вважати ні живими, ні мертвими, він видерся на стелю і безсило повис там, прилипнувши до пластика долонями і стопами. Повідомлення про машини, велетенські машини, які думають швидше, ніж люди, рахують швидше, ніж люди, відповідають на питання в мільйон разів швидше, ніж люди, скрутило Малюка в колобок, розвернуло, викинуло у коридор і через секунду знову пожбурнуло до наших ніг; він шумно дихав, відчайдушно кривлявся, а очі його були величезні, потемнілі. Ніколи раніше і ніколи потім не доводилось мені зустрічати такого вдячного слухача. Смарагдова лампа на індикаторному пульті сяяла, наче котяче око, а Комов говорив і говорив, точними, дохідливими, дуже простими фразами, рівним, розміреним голосом і час від часу, інтригуючи, вставляв: "Детальніше про це ми поговоримо пізніше" або: "Насправді це значно складніше і цікавіше, але ж ти поки що не знаєш, що таке гемостатика".
Ледве Комов закінчив, Малюк ускочив на крісло, обхопив себе своїми довгими жилавими руками і запитав:
— А можна зробити так, щоб я говорив, а кібери мене слухали?
— Ти вже це робив, — сказав я.
Він безшумно, наче тінь, упав на руки на стіл переді мною.
— Коли?
— Ти стрибав перед ними, і найбільший — його звати Том — зупинявся і запитав у тебе, які будуть накази.
— Чому я не чув запитання?
— Ти бачив запитання. Пам'ятаєш, там миготів червоний вогник? Це було запитання. Том запитував по-своєму.
Малюк перелився на підлогу.
— Феноменально! — тихо-тихо сказав він моїм голосом. — Це гра. Феноменальна гра. Лускунчик[25]!
— Що означає "лускунчик"? — запитав раптом Комов.
— Не знаю, — сказав Малюк нетерпляче. — Просто слово. Приємно вимовляти. Чеш-ширський кіт. Лус-скунчик.
— А звідки ти знаєш ці слова?
— Пам'ятаю. Двоє великих лагідних людей. Набагато більші, ніж ви… По бім-бом-брамселях! Лускунчик… Цвіркун у запічку. Мар-рі, Мар-рі! Цвіркун їсти хоч-че!
Чесно кажучи, у мене мороз пішов по шкірі, а Вандерхузе зблід, і бакенбарди його повисли. Малюк вигукував слова соковитим баритоном: заплющити очі — так і бачиш перед собою велику, переповненого крові та радощів життя людину, безстрашну, сильну, добру… Потім в інтонації його щось змінилося, і він тихенько пророкотав з невимовною ніжністю:
— Кицюня моя, ласочко… — І раптом лагідним жіночим голосом: — Дзвіночок!.. Знову мокренький…
Він замовк, постукуючи себе пальцем по носі.
— І ти все це пам'ятаєш? — трохи зміненим голосом промовив Комов.
— Авжеж, — сказав Малюк голосом Комова, — а ти хіба не пам'ятаєш усього?
— Ні, — відказав Комов.
— Це тому, що ти міркуєш не так, як я, — впевнено сказав Малюк. — Я пам'ятаю все. Все, що було навколо мене коли-небудь, я вже не забуду. А коли забуваю, треба тільки подумати добряче, і все згадується. Якщо тобі цікаво про мене, я потім розповім. А зараз дай мені відповідь: що вгорі? Ти вчора сказав: зорі. Що таке зорі? Згори падає вода. Іноді я не хочу, а вона падає. Звідки вона? І звідки кораблі? Дуже багато запитань, я дуже багато міркував. Так багато відповідей, що я нічого не розумію. Ні, не так. Багато різних відповідей, і всі вони сплутані одна з одною, наче листя… — Він збив листя на підлозі у безладну купку. — Закривають одне одного, заважають одне одному. Ти відповіси?
Комов взявся розповідати, і Малюк знову заметався, тремтячи від збудження. Мені замигтіло в очах, я замружився і почав думати, як це аборигени не пояснили Малюкові таких простих речей; і як це вони умудрилися так його обдурити, що він навіть і не підозрює про їхнє існування; і як це Малюк умудряється пам'ятати так точно все, що чув ще немовлям; і як це, по суті, страшно — особливо те, що він нічого не розуміє із того, що запам'ятав.
Тут Комов раптом замовк, у ніс мені ударив різкий запах нашатирного спирту, і я розплющив очі.