А поки що до побачення. Сподіваюся скорого…
Як любив казати Мегре, колеса закрутилися, і, якби його воля, він у такі години тримав би весь особовий склад карного розшуку на своїх постах, байдуже — вдень чи вночі.
— Зайди на хвилинку, Люка. Тобі доведеться спуститися до архіву. Думаю, там ще хтось є. Запиши прізвище: Стенлі Гобсон. Коли вірити Бастіані, то йому років так сорок п'ять — сорок вісім. У мене немає його прикмет, але понад п'ятнадцять років тому Скотленд-ярд розіслав його дані по всій Європі. Він ішов як міжнародний крадій коштовностей. Заглянь також і до наших картотек. Цілком можливо, що ти там здибаєш це ім'я.
Люка вийшов, і комісар з докором глянув на телефон, немов не міг пробачити йому, що той не дзвонив щохвилини. В двері постукав Шінк'є.
— Все, пане комісар. Звіт надруковано, і Ланжерон його підписав. Він уже проситься додому. Може, все-таки глянете на нього?
Відхиливши двері, Мегре зиркнув до приймальні. Важко було собі уявити щось більш потерте й банальне.
— Скажи нехай піде попоїсть і на всяк випадок надійде знову. А то, чого доброго, нам і його ще доведеться шукати.
— А що я маю робити?
— Ви не голодні? Може, повечеряли б.
— Повечеряю потім.
— То повертайтеся до свого відділка і повідомляйте про все, що діється на авеню Жюно.
— Ви на щось сподіваєтесь?
— Коли б я ні на що не сподівався, то сидів би зараз удома з жінкою й дивився б телевізор.
Ще не встиг офіціант із "Дофіна" вийти з комісарового кабінету, як задзвонив телефон. Відсунувши тацю з пивом та бутербродами, Мегре вхопив трубку.
— Чудово! Браво! Ед? Просто Ед? Часом не американець? Ясно, ясно. В них навіть президента називають скороченим ім'ям. Ед Голлан. Два "л"?.. Там є адреса? Га?
Мегре спохмурнів. Ішлося про власника жовтого "ягуара".
— Ти цілком певний, що він один на весь Париж? Тим краще. Дякую, друзяко. Не знаю, що це дасть, але я волів би, щоб ішлося не про клієнта готелю "Ріц".
Він поклав трубку і знову побіг до інспекторської.
— Хай двоє з вас візьмуть машину. Коли тільки там ще залишилася машина.
— Допіру дві повернулися.
За хвилину він уже тримав у руці телефонну трубку.
— Готель "Ріц"? Дайте мені, будь ласка, нічного адміністратора: Дякую, мадемуазель. Алло! Адміністратор? Ви, П'єр? Це я, Мегре.
Йому не вперше доводилося провадити розслідування в цьому готелі на Вандомській площі, одному з найфешенебельніших у Парижі. І щоразу доводилося додержуватися обережності.
— Еге ж, комісар. Слухайте уважно і не називайте прізвищ. Зараз у вас у вестибюлі повно народу, чи не так? Перевірте, чи не зупинився у вас такий собі Голлан. Ед Голлан.
— Зачекайте хвилинку. Я зараз перейду до кабін. І трохи згодом:
— Еге ж, є такий. Він у нас зупиняється досить часто. Американець, народився в Сан-Франціско, багато подорожує. Наїздить до Парижа по три-чотири рази на рік. Щоразу тижнів на три.
— Скільки йому років?
— Тридцять вісім. Зовні скидається скоріше на інтелектуала, аніж на бізнесмена. Згідно з паспортом він мистецтвознавець і, як я чув, спеціаліст міжнародного класу. Його частенько навідує директор Лувру, а також визначні аматори живопису.
— Він зараз у себе в номері?
— А котра година? Пів на восьму? Мабуть, він у барі.
— Ви не могли б перевірити? Тільки непомітно.
І знову пауза.
— Я не помилився. Він там.
— Сам-один?
— Ні, з якоюсь кралечкою.
— Вона теж мешкає в готелі?
— Ні, це не той клас. Вона заходить до нього в гості. Схоже на те, що з бару вони, як звичайно, підуть вечеряти до якогось із міських ресторанів.
— Ви не могли б мені зателефонувати, коли вони виходитимуть?
— Але ж я все одно не зможу їх затримати.
— І не треба, Просто подзвоніть.
Він гукнув Люка.
— Слухай уважно. Це дуже важлива й делікатне доручення. Ти зараз поїдеш до готелю "Ріц" з котримсь із інспекторів. Передусім запитай в адміністратора, чи Ед Голлан і досі в барі. Коли так, — а я сподіваюся, що так, — то залишиш свого напарника у вестибюлі й тихесенько підійдеш до Голлана та його подружки. Не треба ні показувати значка, ні взагалі себе називати. Скажи йому, що йдеться про його машину. І зроби так, щоб він вийшов разом з тобою.
— А його краля? її теж вивести?
— Теж. Хіба що вона зріла чорнява красуня на ім'я Мірелла. Тоді не треба.
Люка скоса зиркнув на спітнілі пляшки пива і вийшов, нічого не сказавши.
— Тільки мерщій. Мчи на повній швидкості.
Пивце було справді прегарне, та Мегре був надто схвильований, щоб заїдати його бутербродами. З самого початку в цій справі щось не клеїлося. Гіпотези, які він робив,' відпададв одна по одній через нові факти.
І, крім загадкового Стенлі Гобсона, всі причетні до цієї справи були — принаймні, зовні — винятково респектабельні люди.
Мегре на всяк випадок вирішив ще раз зателефонувати до Манесєі.
— Еге ж, знову я… Сподіваюся, я не відірвав вас од коктейлю і приємного товариства. Що? Одірвав? Ну, тоді я коротко. Вам щось каже прізвище Голлан? Один з найкращих американських експертів?
Він кілька разів зітхнув, слухаючи, що говорив йому оцінювач картин.
— Так… Так… Мені слід було цього чекати… Сьогодні мені вже пояснювали, що справжні аматори живопису продають та купують картини лише з-під поли. Кажете, цілком точно? Певна річ, я не проситиму вас назвати мені прізвища. Ні! Я не розслідую справи про картини, в усякому разі, не займаюся цим спеціально. Ще тільки одне слово… Ви припускаєте, щоб у колекції Норріса Йонкера були фальшиві картини?
У відповідь його співрозмовник вибухнув реготом.
— Коли так, то вони є і в Луврі. Щоправда, дехто, твердить, буцімто "Джоконда" — це теж підробка.
Двері відчинилися, немов од подмуху вітру, і до кабінету влетів Жанв'є. Він був збуджений, обличчя світилося з радощів. Комісар бачив, чого коштувало інспекторові чекати кінця телефонної розмови.
— Дякую. Відпускаю вас до ваших гостей. Боюся, що мені знову доведеться вас турбувати.
Тут Жанв'є урвався терпець:
— Порядок, патроне. Її знайшли.
— Кого знайшли? Марінетту?
— Еге ж… Зараз Лагрюм її приведе… Виявляється, в нього не було ніякої аварії, просто поночі не так легко знайти цього "Фелікса та Феліцію". Цей заїзд аж за Помпоном, в кінці битого шляху.
— Вона щось казала?
— Присягається, ніби не знає, що сталося. Почувши постріли, вона відразу подумала про Лоньйона. І злякалася, що тепер уколошкають і її.
— Чому?
— Не знаю, Вона відразу погодилася їхати з Лагрюмом, але спочатку зажадала, щоб він показав посвідчення…
Не мине й години, як дівчину привезуть до Сюрте. На той час, коли все піде як слід, Ед Голлан сидітиме в його кабінеті. Комісар не мав жодного сумніву, що цей теж галасуватиме, погрожуючи посольством. Ніхто так не любить страхати своїм посольством, як американці. Здуріти можна!
— Алло! Так. Це саме а, шановний містере Пайк. Новий головний інспектор Скотленд-ярду подавав свою інформацію, неквапно читаючи з аркуша, і двічі проказував кожен важливий факт.
А вага їхня справді була велика. Взяти хоча б те, що Мірелла розлучилася зі своїм першим чоловіком, не проживши з ним і двох років. Приводом до розлучення була подружня невірність, і коханцем Мірелли — її партнером, як кажуть англійці, — був не хто інший, як Стенлі Гобсон.
Їх не тільки заскочили на гарячому, впіймавши на квартирі Гобсона в районі з лихою славою, десь на околиці Манчестера. Під час суду було доведено, що їхні зустрічі тривали, відколи Мірелла вийшла заміж.
— Мені ще не вдалося встановити, що поробляв Стенлі відтоді. Сподіваюся поінформувати вас завтра. Двоє моїх інспекторів розпитають про нього у певних людей у районі Сохо. Мало не забув одну деталь. Гобсон більш відомий під прізвиськом Лисий Стен. Коли йому було двадцять три чи двадцять чотири роки, він геть-чисто полисів через якусь хворобу. Випали навіть брови та вії.
Мегре стало жарко, іг відчинивши вікно, він уже налагодився хильнути скляночку пива, як із коридора долинув незнайомий голос, що говорив французькою, але з виразним американським акцентом. Мегре не розчув окремих слів, але з інтонації було ясно, що промовець чимось украй невдоволений.
Тож, розтягши губи в найприязнішій з усмішок, комісар відчинив двері й з виразом безмежної добродушності сказав:
— Заходьте, будь ласка, містере Голлан. Даруйте, що вас потурбував.
7. ОБРАНЕЦЬ МІРЕЛЛИ
Темне волосся Еда Голлана було коротко підстрижене йоржиком. Попри холодну й мокру погоду, він ходив без пальта, й легкий костюм із тонкої тканини без підставних плечей ще більш видовжував його й так високу статуру.
Він був занепокоєний, але говорив правильною французькою мовою, не підшукуючи слів.
— Цей добродій, — мовив він, показуючи на Люка, — справді потурбував мене за вельми прикрих обставин, і не тільки для мене, але й для дами, якій довелося мене супроводжувати.
Мегре на мигах звелів, щоб Люка вийшов з кабінету.
— Я вам співчуваю, містере Голлан. Та навряд чи слід особливо вболівати за вашу знайому. Повірте мені, ще подібні пригоди становлять невід'ємну частину її професії.
Американець зрозумів натяк.
— Гадаю, що йдеться про мою машину?
— Адже ви власник жовтого "ягуара", чи не так?
— Колишній власник.
— Цебто як?
— Я сьогодні вранці особисто подав заяву комісарові першого відділка, вказавши, що мою машину вкрадено.
— А де ви були минулого вечора, містере Голлан?
— В гостях у мексіканського консула. Він мешкає на Італійському бульварі.
— Ви там і вечеряли?
— Еге ж, у товаристві дванадцяти осіб, які можуть це підтвердити.
— І о десятій вечора ви були ще там?
— Не тільки о десятій вечора, але й о другій годині иочі. Ви можете це легко перевірити.
Побачивши на столі тацю з пляшками пива та бутербродами, він дуже здивувався:
— Хотів би я знати…
— Стривайте. Я теж поспішаю, і, повірте мені, не менш, як ви, але вам доведеться розповісти все по порядку. Отже, вчора ввечері ви залишили свою машину на Італійському бульварі?
— Ні. Ви знаєте краще за мене, що там залишити машину не можна.
— А де вона стояла, коли ви бачили її востаннє?
— На Вандомському майдані. Там відведено спеціальну стоянку для пожильців готелю "Ріц". Звідти до мого приятеля-консула лише кількасот кроків. Я пішов до нього пішки.
— Ви не залишали його квартири?
— Ні.
— Але вам дзвонили по телефону.
Він не сподівався, що це було відомо комісарові.
— Так.