Згодом віддав лопату Матвію. Перерубуючи коріння, яке заважало, той швидко заглибився в мулистий ґрунт. Собаки скавчали, лізли під ноги, заважали працювати.
Іван Тимофійович підкликав до себе Перекатова й показав на темний широкий вхід до бобриної нори. Крізь прозору воду добре проглядалася вторована стежка, яка вела по дну до зяючого отвору.
— Нора діюча. Бачиш, нею бобри користуються. Закривай вихід сачком, а я допоможу Матвію. Якщо бобер полізе, клич на підмогу: сам не впораєшся, звірі до тридцяти кілограмів важать, а у воді ще прудкіші, ніж на землі.
Перекатов вискочив з човна і підійшов до Матвія:
— Ну як, докопався?
— Схоже, що так. Розширяти отвір боюся: раптом звір полізе. Не встигнеш з ями вискочити. Не знаю я його.
Перекатов зрубав вербову гілку й подав її Матвію:
— Пошуруй, либонь, у норі, а я до батька тепер піду.
Недовго шурував Матвій гілкою у норі. З-під землі почулося грізне хуркання. Собаки загавкали.
— Стережися! Поліз! — вигукнув Матвій.
У чорному отворі нори з'явився темно-бурий звір. Матвій відскочив убік і тієї ж миті почув булькання. Потім він побачив, як Перекатов з батьком втягують у човен великий важкий сачок, в якому бився мокрий звір. Матвій підскочив до них, щоб допомогти, але спізнився: бобер був уже в човні. Хуркаючи і грізно клацаючи зубами, він намагався вибратися з тісної пастки.
— Накривай швидше брезентом! — крикнув Матвію Перекатов.— А тепер давай переженемо його із сачка в клітку.
Через кілька хвилин бобер був у клітці.
— Швидко ми його, голуба, впіймали. От і с початок від-лову незнаних для вас звірів! Іване Тимофійовичу, гав не лови! Сачок тримай біля виходу з нори: зараз молоді полізуть. Бобри сім'ями живуть. Бачиш, собаки як шалено рвуться до отвору, когось чують...
Богатирьов із сачком біля йори терпляче чекав, поки Перекатов і Матвій дісталися гніздової камери й зігнали трьох молодих бобрів. Двоє з них стрибнули в сачок, а третій, скориставшись розгубленістю ловців, прослизнув і втік у воду.
Радий успіху Перекатов запропонував на цьому закінчити лови. Йому не терпілося дізнатися, як ідуть справи в інших групах. Надвечір вони повернулися до табору. Нікого ще тут не застали. Перегнали бобрів у просторішу клітку, і Перекатов запропонував їм свіжих гілок, трави, налив води. Богатирьови тим часом підняли сітку, в яку потрапили кілька ленків та щук. Швидко попоравши рибу, поставили варитися юшку. Не встигла закипіти вода в казанку, як почулося торохтіння моторів. Поверталися інші бригади.
Перекатов вийшов на берег. Ловці, виходячи з човнів, розповіли йому, що їм вдалося знайти чотири сім'ї бобрів, але взяли вони тільки одну: двоє старих і п'ятеро молодих. Поскаржилися, що ловити їх не так легко: бобри ховаються в глибоких віднірках, які мають власні виходи, й виганяти їх звідти — важка справа. Спостерігаючи, як вивантажуються клітки з бобрами з човнів, Перекатов думав, що нелегко даватиметься в руки ловцям цей звір. Та нічого, з часом з'явиться досвід.
Серед ловців відчулося деяке розчарування. Перекатов же загалом був задоволений: "Перший день — і десять бобрів! Так за тиждень усіх тридцятеро виловимо". Після вечері натомлені й мокрі звіролови поснули як мертві. А тільки засіріло, знову роз'їхалися на пошуки бобрових нір і хаток. Але цього разу успіх зрадив усім. Хоч як старалися, нікому не пощастило зловити жодного бобра. Перекатов навіть був схильний уже вважати, що в бобрів існує якась невідома людям система передачі інформації, і тому вони всі до одного сховалися від людей.
Третього дня піймали тільки одного звіра, але зате на четвертий мисливці взяли шестеро, на п'ятий — трьох. Справа посувалася. Залишивши Івана Тимофійовича доглядати спійманих бобрів, Перекатов разом з Матвієм відплив на веслах у Світлу Гірку, щоб викликати вертоліт. Повернувся він на третій день.
Іван Тимофійович розповів, як іде лов, і вони вдвох пішли шукати місце для посадки вертольота. Знайшовши, поставили помітний з неба знак — розстелили брезент.
У пошуках бобрів ловці інколи проводили по три дні за межами табору. Ночували просто неба біля багаття, поверталися з пійманими звірами до табору пізно ввечері. Тут під брезентовими навісами стояли клітки. Вже небагато лишалося впіймати бобрів, щоб виконати завдання, але поведінка бранців змушувала поспішати. Вдень бобри у клітках поводилися більш-менш спокійно, перебували у дрімотному стані, але з настанням сутінків починали хвилюватися, гризли сітку кліток, прагнучи повернути собі втрачену волю. Тепер Іван Тимофійович спав уночі тривожно. Йому доводилося часто вставати, йти до навісу й заспокоювати шаленіючих тварин.
У кінці другого тижня план, нарешті, був виконаний: у транспортних клітках чекали своєї дальшої долі близько півсотні бобрів. Ловці зібралися всі разом і нетерпляче ждали вертоліт. І ось він прилетів, сів неподалік розпізнавального знаку на лужку, поряд із навісами. Пілоти з цікавістю дивилися на підсліпуватих звірів — своїх незвичайних пасажирів. Поки льотчики пили чай з лимонником, звіролови завантажили у містке черево крилатої машини клітки.
Гучно заревів мотор. Повітряні вихори, викликані роботою довгих лопатів пропелера, пригнули траву, підхопили й понесли до лісу жмутки сіна. Зелена машина здригнулася, легко і плавно піднялася і полетіла, схожа на бабку, до обрію, несучи на борту разом з переселенцями Перекатова та Богатирьових. Дві години летів вертоліт. А скільки століть минуло б, поки бобри, розселившись природним шляхом, подолали б цю відстань!
Приземлилися на березі річки Безіменної, в тому місці, де на них чекали на човнах провідники. З їхньою допомогою Перекатов вивантажив клітки з бобрами. Вертоліт відпустили. Розвозку бобрів по річці та її притоках вирішили почати вранці наступного дня.
Увечері мисливствознавець уважно оглянув переселенців. Деякі бобри поводилися особливо неспокійно, відмовлялися від їжі, без упину металися по клітці. Перекатов вирішив випустити їх негайно, не чекаючи ранку. Клітки перенесли неподалік від табору й залишили їх відчиненими.
— А ми, чекаючи вас, товаришу Перекатов, бобрам штучні нори зробили,— повідомили провідники.
— Молодці! — похвалив звіровод.— Тільки бобрам важко догодити: вони самі будівельники хоч куди!
Над тайгою займалася ранкова зоря, коли мисливці почали розселення бобрів. Вони вивозили їх якомога далі й випускали на волю в тихі старі річища, мілкі затоки. Звірі не поспішали виходити з кліток; нюхали землю, повітря і лише тоді, незграбно погойдуючись безпомилково прямували в бік води. Навіть найгустіші непролазні зарості не цікавили їх. Вони явно віддавали перевагу водяній стихії перед іншими, у ній тільки почувалися спокійно та зручно. Нечутно занурювалися вони в тихі струмені води і зникали з людських очей, не скоро з'являючись на поверхні, щоб вдихнути повітря і знову зануритись у воду, тепер вже надовго.
Коли на волю вийшов останній бобер, Перекатов підійшов до Івана Тимофійовича.
— Побували ми з тобою на бобрячому новосіллі, час і додому. Тут їм буде добре: корму он скільки, лякати нікому. Зробимо заповідник, а Матвія директором поставимо.
Двоногі вовки
Іван Тимофійович хоч і часто відлучався цього літа з дому, але про город не забував. Як тільки з'являлася можливість, приїздив у свої володіння, доглядав грядки, збирав урожай. Особливо старанно вирощував він баштанні культури: дуже полюбляв кавуни. Коли був великий урожай, солив їх про запас, неабияк дивуючи взимку гостей.
Одного вільного дня він завів моторку і подався на свій баштан. Заразом хотів трохи порибалити. Прибувши, оглянув хазяйським оком город, узяв вудочки й попрямував на затоку до уподобаного рибного місця. Серед дня риба не йшла, але надвечір став добре ловитися карась, а з настанням сутінків карася змінив сом. Захопившись риболовлею, Іван Тимофійович не помітив, як у затоку ввійшла оморочка з двома пасажирами на борту.
Коли зовсім смерклося, він акуратно змотав вудочки, склав упійману рибу в торбу і вже збирався йти, коли раптом почув кроки людей, які брели мілководдям. Він пішов їм назустріч. Здалеку вималювалися два нечітких силуети. "Певно, з рибоохорони",— подумав про себе Богатирьов.
— Гей, Скачков! Це ти? — гукнув він до них.
Відповіді не було. "Хто ж це може бути?" — губився в здогадках старий мисливець. Він помітив, як прибульці завмерли на місці після його крику, певно, не сподіваючись зустріти тут людину в такий пізній час. Гадаючи, хто міг завітати на його острів і навіщо, Богатирьов пішов повільніше. Ось він помітив, як один з незнайомців засунув руку в кишеню і витяг звідти якусь річ. Вона металево зблиснула в його руці. "Ліхтарик",— подумав Богатирьов, чекаючи, що наступної миті з'явиться світло. Але "ліхтарик" не засвітився. "Зараз усе з'ясується",— думав Богатирьов, прямуючи до незнайомців.
Ті повільно вийшли на берег. Порівнявшись із ними, Іван Тимофійович не добачив серед них знайомого інспектора. Обох прибульців він бачив уперше.
— То хто ви будете? — спитав він.
— Ми рибалки з радгоспу,— відповів один з незнайомців.— Тут недалеко рибалимо. Цигарки в нас закінчилися, може, пригостиш махрою?
— Я не палю.
— Шкода. Ну, тоді заварки дай, чи що.
— Чай є, ходімо до куреня, тут близько.
— Ти що, з компанією тут рибалиш? — спитав другий.
— Ні, поки що сам.
Задоволені його відповіддю, незнайомці попростували до його городу. Осторонь входу в курінь старий розпалив вогнище, запросивши їх посидіти біля багаття, потім дістав пачку чаю й простяг одному з гостей.
— Беріть увесь. У мене ще є.
Умостившись біля багаття, незнайомці не поспішали йти геть, а господар не спішив їх проводжати. Якийсь сумнів закрався йому в душу. Гострого ока слідопита не уникла внутрішня напруженість цих двох, яку вони намагалися приховати за показною розв'язністю. Здавалось, їх ніщо не цікавило, але варто було Івану Тимофійовичу відвернутися по щось, як вони чіпко обмацували очима оточуючі речі й його самого.
Вода в чайнику закипіла, підкидаючи кришку.
— Може, чайку вип'єте? — запропонував Богатирьов, висипаючи з долоні в окріп чай.— Свіженький.
— Не відмовимося,— відповів один з незнайомців. Подаючи йому кухоль з чаєм, Іван Тимофійович устиг роздивитися, яка в "рибалки" біла та пещена рука.