А все це я вам розповідаю, щоб ви зрозуміли: пораду цю дає вам людина врівноважена, яка бачить речі такими, як вони є, і яка принатурюється до обставин і не знає матеріальних нестатків. Хай би хоч що казали, а професія ця не погана: тебе годують — хто курочку принесе, хто кролика і, звичайно, городину й садовину. Якщо хтось у парафії заколює свиню, мені вже неодмінно перепаде кусень. Узагалі — жити можна... Але щоб досягти цього стану спокою, я б сказав атараксії 1, я пройшов через роки жахливих страждань. І знаєте, треба було бути дуже сильною натурою і вийти з цього так, як я. У дитинстві я був схожий на вас, я все розумів буквально. Між іншим, не можна сказати, що я зовсім утратив віру, я й досі переконаний, що відправа Божа має певний сенс і, служачи месу, я не гаю часу даремно. Звісно, в дечому я зневірився. Зрештою, зрозумів, що й до чого. Але коли я був у ваших літах і навіть ще багато років тому... Ах, повірте мені, мій юний друже, не завдавайте собі цієї муки...
Він звів на Ксав'є свої бляклі очі й одразу ж одвів їх знову.
— Вибачте,— сказав він.— Я бачу, що я вас збентежив... Так, так! Бачу!
Він одним душком допив каву, витер носовичком губи, підійшов до Ксав'є і поклав йому руки на плечі.
— Ви прийшли до мене і мій обов'язок — сказати вам те, що я сказав.
Ксав'є звів голову і глянув на нього. Священик тут же опустив руки і засунув їх до кишені свого теплого жилета.
— Я добре знаю — за один день вас не переконаєш. Нам треба ще зустрітися. Але я мешкаю не тут, а в Балюза-ку. Тут я буваю лише в четвер та в неділю, а між месою і уроком Закону Божого ледве встигаю поговорити з парафіянами і відвідати хворих. Мені незручно просити вас прийти до мене в Балюзак, адже туди п'ять кілометрів. Але, може, пан де Мірбель туди позичить вам велосипед?
Ксав'є відповів якимсь безбарвним голосом, що йому неважко прийти і пішки.
— Справді? Ви прийдете? Отже, мої слова дійшли до
1 Абсолютний спокій духу (грецьк.).
вас. Є речі,— додав він, знизивши голос,—про які я не смію сказати вам тут, у ризниці, надто після сповіді, але сидячи при коминкові... Призначмо день! — вимовив він з якимсь дивним піднесенням.— Хочете — понеділок? Вам підійде?
Так, можна і в понеділок, але він зуміє вибратися лише надвечір. Вдень він учиться з Роланом.
— А ви не побоїтеся виїхати смерком і повертатися зовсім поночі? На дорозі ні душі, зустрінеш хіба що погонича мулів.
Ксав'є похитав головою і всміхнувся.
— Отже, понеділок, після п'ятої.
— Справді?.. А мені здалося, що мої слова образили вас. Я радий. Думаю, я не помилюся: я зумію примирити вас із життям, з простим і звичайним життям.
Священик узяв його руки в свої, але Ксав'є тихо випручався.
— Вам нема чого проходити через церкву,— сказав священик і відчинив маленькі двері.
— Не зачиняйте дверей, зараз прийдуть діти. Ну, до понеділка!
Ксав'є опинився на занедбаному цвинтарі і зразу впізнав те місце біля церковного муру, де він так довго клячав. Він пішов туди, але не опустився навколішки, а зостався стояти, упершись чолом у кам'яний виступ. Навколо нього пробивавсь крізь густий туман осінній ранок. Вітер ледь колихав білизну, розвішану на плоті сусіднього городу.
— Що з вами? Ви не захворіли?
Він відчув, як чиясь рука торкнулася його плеча, розплющив очі і побачив хлопця. Троє інших дітей стояли опо-даль. На всіх чотирьох були однакові фартухи з чорного сатину. Один із хлопчаків, мабуть, загубив пояс. Він тримав у руці Закон Божий, виданий бордоською єпархією. У хлопця, що озвався до Ксав'є, був огненно-рудий чуб, його бліде личко рябіло від ластовиння. У всіх інших, таких самих смаглявих, як Ролан, однакові очі, чорні, як шовковиця. Ксав'є відповів, що з ним нічого не сталося, просто в нього запаморочилося у голові, але тепер усе минулося. Рудань запитав, чи не треба йому чого-небудь.
— Панотець завжди має в ризниці каву.
Ксав'є похитав головою. Ні, йому нічого не треба. З чотирьох піднятих до нього голівок дві були в беретах. Він по черзі переводив погляд з одного хлопця на іншого. Звідки в ньому ця безмежна, незбагненна любов? Він не знав цих хлопців і він їх ніколи більше не побачить. А проте йому хотілося назвати кожного з них на ймення, якнайдовше не відпускати, довідатися всі подробиці їхнього життя, захищати від лиха, прикривати власним тілом. Дика пристрасть, божественна пристрасть!.. Атож, саме так! Пристрасть творця до свого творіння. Кілька секунд, стоячи у кропиві, Ксав'є, як йому здалося, спізнав — о безумство! — те саме почуття, яке спізнає Бог до най жалюгіднішого із своїх творінь... Двері ризниці знову зачинилися. Вітер поволі колихав простирадла, що сохли на садовому плоті. Боже мій! Цей священик учив їх Закону Божому. Саме йому було це доручено. Цей священик... Він із жахом подумав, що погодився ще раз із ним побачитися, вислухати його. Він не боявся за себе, та все ж... Що відповісти? Там, у ризниці, його мов заціпило...
"Може, не доведеться тобі і говорити. Тебе просять тільки прийти!"
Звідки цей наказ, який звучав у його душі, звідки він, якщо не від нього самого?
Він пішов у Ларжюзон. Він і справді був поглинутий своїми думками, але постарався надати обличчю ще відчуженішого вигляду. Завдяки цьому йому вдалося щасливо поминути Мішель — вона не зважилася з ним заговорити.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
— Залишити ложку й виделку для месьє Ксав'є? Октавія обернулася у дверях. Ролан, лежачи на животі,
переглядав номери "Магазен Штореск" за 1854 рік. Жан де Мірбель курив, притулившись плечима до коминка. Мішель плела, присунувши низький стільчик якнайближче до вогню.
— Можете прибрати зі столу,— сказала Мішель.— Але сир і хліб зоставте. Хоча він уже навряд чи повернеться. В таку погоду! Священик, мабуть, залишив його ночувати.
— Я вимагаю, щоб сьогодні всі двері були замкнуті, як завжди,— сказав Мірбель, не підвищуючи голосу.— І не здумайте йому відчиняти, якщо він прийде посеред ночі і постукає. Хай спить у стайні або в кущах дроку під дощем і хай він там здохне!
Мірбель раптом перейшов на крик. Його ліва нога посіпувалася. Монотонно дзюркотіли струмені води в ринві. Шум дощу не зливався з жалібним стогоном вітру, що розгойдував верхів'я сосон.
— Коли живеш у людей,— пробурмотіла Октавія,— і їси їхній хліб...
Останніх слів, вимовлених скоромовкою, ніхто не розчув. Коли вона зачинила за собою двері, Мішель запитала Ролана, чому він сміється.
— Я знаю, що сказала Октавія. Коли вас нема, вона часто бурчить...
Мішель допитувалася: що ж усе-таки сказала Октавія? Ролан тільки мотав головою, але нарешті відповів:
— Вона сказала, що тільки дурень повірить, що він пішов до Балюзака до панотця. Хлопець тиняється ночами не для того, щоб говорити зі священиком.
Мішель урвала Ролана:
— Не верзи казна-що! Іди краще спати, дурнику. Ролан заскиглив, ще нема десятої. Ось виб'є десяту,
тоді... Але як тільки Мірбель повернувся до Ролана і спитав нарочито солоденьким голоском:— Ти ще тут? — Ролан одним стрибком опинився біля дверей.
Ролан, звісно, чув, як Мішель гукнула йому навздогін: "Ти не хочеш мене поцілувати?" — але навіть не озирнувся. Мішель злегка знизала плечима й зітхнула:
— Це безнадійно.
— Невже ти це тільки нині зрозуміла? Ні, надія є: чимскоріш вернути його до притулку...
Мішель промовчала, і Жан сказав, що теж підніметься до себе в кімнату, і вже ставив решітку перед вогнем.
— Не треба. Я ще посиджу біля вогню. Я погано сплю, коли рано лягаю. Засинаю одразу, але через годину прокидаюсь і кручуся до ранку.
— Ти залишаєшся, щоб чекати на нього,— сказав Мірбель.
Вона не заперечувала.
— Якщо він не прийде до дванадцятої, я позамикаю всі двері. Не турбуйся.— Мішель помовчала трохи і спитала:— А як по-твоєму, чи є бодай часточка правди в базіканні Октавії?
— Ідіотка! — просичав він.— Яка ж ти ідіотка!
— Чому ідіотка? Невже ти гадаєш, що Домініка поступиться без боротьби? Ну, а він? Адже він зрештою її кохає... Він же такий самий, як усі...
Мірбель спитав:
— Ти так думаєш? — і повторив: — Ідіотка! Він відчинив двері і вже на порозі обернувся:
— Ви всі однакові: забрали собі в голову, що ви окраса роду людського і що нема хлопця, який міг би без вас обійтися... Ти щось сказала?
А що Мішель схилилася над плетивом і мовчала, зажадав:
— Повтори, що ти сказала?
Вона звела до нього своє вже змарніле обличчя: щоки, які він пам'ятав такими свіжими й пружними, вкритими золотавою засмагою, пообвисали і надали рисам жовчного вигляду. Він поклав долоню на чоло дружині і пошепки покликав її. Вона підвелася, плетиво і дротики впали на підлогу.
— От побачиш,— сказала вона палко,— ми ще вирвемося з цього мороку, ось побачиш!
На мить вона пригорнулася до великого байдужого тіла. Потім почекала, поки він піднявся у свою кімнату і причинив за собою двері, і тільки тоді вийшла в передпокій. Вона наділа пелерину й накинула на голову каптур. Мокрий вітер з дощем шмагонув її по щоці. Рвані хмари мчали на схід, і каламутне світло місяця виривало з пітьми примарні сосни, і сосни стогнали по-людському. Біла смуга посиланої жорствою алеї вела її, але вона не розрізняла калюж, і ноги раз у раз по кісточки утопали в воді. Підійшовши до все ще незамкнутої брами, вона почула кроки, а потім побачила його. В півсутінках він видався їй таким маленьким, таким тендітним, що в першу секунду вона навіть засумнівалася, чи ж він це. Він вів велосипед і не помітив би Мішель, коли б вона не окликнула його:
— Я турбувалася,— сказала вона.
Він зітхнув і сказав, що в нього були неприємні пригоди. Ліхтарик перегорів, він увігнався в купу каміння, трохи не потрапив під машину, а проїхавши кілометрів зо два, пропоров шину. Вони йшли пліч-о-пліч. Він прискорено дихав. Перед тим як увійти в дім, він витирав черевики і вибачився, що наслідить.
— Пусте. Сідайте до вогню, я зараз принесу хліба й сиру.
Ідучи, вона ледве глянула на Ксав'є, але, вернувшись із тацею, раптом ніби вперше побачила його. Він нахилився до коминка, його лице з темними плямами неголених щік і підборіддя розчервонілося від яскравого полум'я. Він простягнув до вогню змерзлі руки, його великі черевики парували. Мішель дістала зі скриньки для шитва чистий носовичок і витерла ним його мокрі від випоту і дощу щоки й лоб.