Життя Ісуса

Франсуа Моріак

Сторінка 17 з 28

Та, мабуть, правда, що найкраще любити й бути любимим і уважно слухати, сидячи біля ніг улюбленого Бога. Але солодко також служити йому в своїх нестатках, ніколи не втрачаючи відчуття його присутності. О, чарівна хитрість стількох душ, які вміють бути водночас і Мартою, і Марією!

Ісус не мав потреби бути людиною, щоб любити Марту, Марію і Лазаря. Але йому треба було стати людиною, щоб полюбити їх як смертних, прив'язатися до того, що у них підвладне смерті. Ще стояла осінь; віддаляючись од Вита-нії, він, певно, здригався від думки про те, що невдовзі мало відбутися у цьому будинку: останній подих Лазаря, про якого ми ще нічого не знаємо, зустріч зі смертю, боротьба Христа з нею і перемога... Без сумніву, він уже бачив її у своєму серці й переповнився любов'ю до Отця, коли по дорозі учні несподівано попросили його: "Навчи нас молитися..." А він звів очі до небес і почав: "Отче наш..." *

ОТЧЕ НАШ

Ці прості слова, що змінили людство, були промовлені напівголосом серед невеликого гурту учнів людиною, яка вийшла з гостинної хати, на околиці села. Світові потрібен час, аби зрозуміти, що Бог — наш Отець, що він Отець небесний, що той Отець існує на небі. Іудеї, безперечно, знали це... Але вони вірили в Отця страшного і жахливого у своїй помсті. Вони погано знали його, не відали, хто він. Ісус навчить їх, як говорити з Отцем, як можна одержати від нього все, як не слід боятися бути наполегливим і надокучливим, бо саме цього Бог чекає від нас — дитячої безпосередності і безоглядного довір'я маленьких дітей до свого батька. Він — Батько, царство якого ще не настало, його воля зіштовхується з волею людського творіння, спроможного вибирати зло, віддавати перевагу злу. "Нехай буде воля твоя..." на землі вже відтепер. Царство Правди має бути зараз же. Хай дасть він нам хліб наш, хай відпустить нам гріхи наші, хай звільнить нас від лукавого... того лукавого, спільником якого вороги називають Ісуса.

Вороги уже наздогнали його. Він недалеко відійшов од Єрусалима, але з легкої зміни в настрої слухачів зрозумів, що в їхнє середовище уже проникли фарисейські дріжджі. Того дня, коли він зцілив німого одержимого, пішов поголос: "Він виганяє демонів з допомогою Вельзевула". Так само вчора в Єрусалимі його звинувачували в тому, що він служить нечистому, дияволу, тому самому, що, на велике його задоволення, падав блискавицею з неба на землю.

ГРІХ СУПРОТИ ДУХА святого

Одноманітність цього звинувачення безперестанку набігає хвилями блюзнірства, проти якого він, Бог, нічого не може вдіяти (що за дивина!) і яке не може подолати. Проте це питання лише місяців, тижнів, днів — і гра скінчиться. А там — виграш або програш. Ні, її не можна програти; вона буде програна лише в тій мірі, у якій вільна істота вважатиме, що безконечна любов зазнала поразки. Чи знає він про цю поразку? Так, він знає, що вона швидко наближається просто до нього — через тих упертих священиків, тих телеп-нів-книжників з шорами на очах, в упряжі буквальних істин, з бубонцями букви і закону! І вони плутають Ягнятко Боже з Вельзевулом, чиє ім'я означає "бог мух", або "бог гною"!

Син людський намагається стриматися, але тут уражена таємниця його сутності. Спочатку він відповідає без гніву: "Як може сатана виганяти сатану? Будь-яке царство через розбрат загине". Мимоволі голос його дрижить, губи тремтять. Де той спокій Витанії, запах їжі, вечір і Марта, яка порається на кухні? Де ті зведені на нього очі Марії, її складені руки? Гнів і біль вибухають одночасно: ті, що сплутали його з Вельзевулом, скоїли найтяжчий злочин.

— ІстиНно кажу вам: усякий гріх, усяка хула простяться людям. Коли ж хтось скаже проти Святого Духа, той ніколи не матиме прощення: це вічний гріх.

У "грісі проти духа" нема ніякої таємниці. Євангеліст Марко пише ясно: "Ісус говорив так, бо вони казали: він одержимий нечистим духом". Усе перевернуто в людській свідомості — стверджують, що зло є добром. Це непростимий злочин, коли його чинить людина, просвітлена світлом віри, яка знає, що Зло — це хтось і Добро — також хтось, і все ж знаходить задоволення у двозначному святотатстві: у своєму власному житті нав'язує Хрестові роль диявола, відганяє його як спокусу, а натомість поклоняється Нечистому, свідомо відкриваючи йому серце і погоджуючись з тим, щоб він сповнив його серце втіхою.

Отож існує вічний гріх. У цю хвилину думки Христа зайняті тим, з ким його зрівцяли. Можливо, ображений Бог здавався страшнішим, коли він ставав байдужим. "Нещасні,— думав він,— надто ілегко говорять про Вельзеву-ла, називають його "богом гною"... Якби вони його знали, вони б так не сміялися". НеспЬдівано з його уст злітають слова, яких обережні коментатори торкаються лише побіжно, хоч сказані вони були для того, щоб найближчих друзів морозило від страху — насамперед найближчих друзів: "Коли нечистий дух покидає людину, він блукає місцями безплідними, шукаючи відпочинку, але, не знаходячи, каже: "Вернуся до своєї хати, звідки вийшов". А коли вернеться, то знаходить хату заметеною і прибраною. Тоді він іде й приводить сімох інших духів, лютіших за себе, — входять вони і живуть там. І буде теперішній стан людини набагато гіршим, ніж перший".

Приємно стати знову, чистим, вишкребти стійло аж до останніх нечистот, прибрати його, мов на весілля. Але мерзотне стадо, прогнане очищеною людиною, одного вечора знову повертається, важко сопе під дверима, і ми чуємо рохкання усіх тих свинячих рил...

Жінки слухали все це й нічого не розуміли, як вони роблять ще й тепер, але не відривали погляду від його вуст, зачаровані самим голосом Христа. Одна з них перервала його вигуком: "Щасливе лоно, що тебе носило, і груди, що тебе кормили!"

Можливо, це була якась назарянка, що хотіла зробити приємність Марії, яка загубилася разом з нею в натовпі. Але для Христа не час було піддаватися ніжності, і він строго відповів: "Справді блаженні ті, що слухають Боже слово і зберігають його".

Мало слухати це слово і приймати його з любов'ю, головне — зберігати його. Оберігати проти нечистого духа, що з'являється в одному чи в багатьох своїх проявах. Серед навернених до Христа деякі відчувають жах і огиду щодо своїх прощених гріхів, вони зцілюються від них, як прокажений од своїх ран. Але в інших залишається немовби відкритий пролом: любов Христова відступає перед деякими ранами, які, здається, затягнулися лише наполовину, а потім знов відкриваються, дають про себе знати.

Не чулося більше жодного голосу. Але таємні помисли іудеїв боляче вражали Христа. Син людський нарешті вибухає гнівом: лукаве поріддя вимагає знаку? Воно матиме його, це буде знак пророка Йони. Отже, станеться так: він буде три дні й три ночі у лоні землі і воскресне. Ті, що слухали його, нічого не розуміли. Але він того й хотів: хай буде

Вороги уже наздогнали його. Він недалеко відійшов од Єрусалима, але з легкої зміни в настрої слухачів зрозумів, що в їхнє середовище уже проникли фарисейські дріжд--жі. Того дня, коли він зцілив німого одержимого, пішов поголос: "Він виганяє демонів з допомогою Вельзевула". Так само вчора в Єрусалимі його звинувачували в тому, що він служить нечистому, дияволу, тому самому, що, на велике його задоволення, падав блискавицею з неба на землю.

ГРІХ СУПРОТИ ДУХА святого

Одноманітність цього звинувачення безперестанку набігає хвилями блюзнірства, проти якого він, Бог, нічого не може вдіяти (що за дивина!) і яке не може подолати. Проте це питання лише місяців, тижнів, днів — і гра скінчиться. А там — виграш або програш. Ні, її не можна програти; вона буде програна лише в тій мірі, у якій вільна істота вважатиме, що безконечна любов зазнала поразки. Чи знає він про цю поразку? Так, він знає, що вона швидко наближається просто до нього — через тих упертих священиків, тих телеп-нів-книжників з шорами на очах, в упряжі буквальних істин, з бубонцями букви і закону! І вони плутають Ягнятко Боже з Вельзевулом, чиє ім'я означає "бог мух", або "бог гною"!

Син людський намагається стриматися, але тут уражена таємниця його сутності. Спочатку він відповідає без гніву: "Як може сатана виганяти сатану? Будь-яке царство через розбрат загине". Мимоволі голос його дрижить, губи тремтять. Де той спокій Витанії, запах їжі, вечір І Марта, яка порається на кухні? Де ті зведені на нього очі Марії, її складені руки? Гнів і біль вибухають одночасно: ті, що сплутали його з Вельзевулом, скоїли найтяжчий злочин.

— Істиінно кажу вам: усякий гріх, усяка хула простяться людям. Коли ж хтось скаже проти Святого Духа, той ніколи не матиме прощення: це вічний гріх.

У "грісі проти духа" нема ніякої таємниці. Євангеліст Марко пише ясно: "Ісус говорив так, бо вони казали: він одержимий нечистим духом". Усе перевернуто в людській свідомості — стверджують, що зло є добром. Це непростимий злочин, коли його чинить людина, просвітлена світлом віри, яка знає, що Зло — це хтось і Добро — також хтось, і все ж знаходить задоволення у двозначному святотатстві: у своєму власному житті нав'язує Хрестові роль диявола, відганяє його як спокусу, а натомість поклоняється Нечистому, свідомо відкриваючи йому серце і погоджуючись з тим, щоб він сповнив його серце втіхою.

Отож існує вічний гріх. У цю хвилину думки Христа зайняті тим, з ким його зрівняли. Можливо, ображений Бог здавався страшнішим, коли він ставав байдужим. "Нещасні,— думав він,— надто ілегко говорять про Вельзеву-ла, називають його "богом гною"... Якби вони його знали, вони б так не сміялися". НеспЬдівано з його уст злітають слова, яких обережні коментатори торкаються лише побіжно, хоч сказані вони були для того, щоб найближчих друзів морозило від страху — насамперед найближчих друзів: "Коли нечистий дух покидає людину, він блукає місцями безплідними, шукаючи відпочинку, але, не знаходячи, каже: "Вернуся до своєї хати, звідки вийшов". А коли вернеться, то знаходить хату заметеною і прибраною. Тоді він іде й приводить сімох інших духів, лютіших за себе, — входять вони і живуть там. І буде теперішній стан людини набагато гіршим, ніж перший".

Приємно стати знову чистим, вишкребти стійло аж до останніх нечистот, прибрати його, мов на весілля. Але мерзотне стадо, прогнане очищеною людиною, одного вечора знову повертається, важко сопе під дверима, і ми чуємо рохкання усіх тих свинячих рил...

Жінки слухали все це й нічого не розуміли, як вони роблять ще й тепер, але не відривали погляду від його вуст, зачаровані самим голосом Христа.

14 15 16 17 18 19 20