А якщо в малючки було темне волосся і темні очі, то в Тюбика й на цей випадок був під рукою шаблон.
Таких шаблонних портретів Тюбик намалював багато. Це удосконалення дуже полегшувало роботу. До того ж Тюбик зрозумів, що за трафаретом, зробленим рукою досвідченого майстра, кожен коротулька може заготовляти шаблони, й залучив собі на поміч Якосьбудька. Якосьбудько успішно зафарбовував по трафарету шаблони фарбами, і шаблони виходили аж ніяк не гірші від тих, що були зроблені рукою самого Тюбика. Такий розподіл праці між Тюбиком і Якосьбудьком ще більше прискорив роботу, а це мало велике значення тому, що замовлень на портрети не меншало, а з кожним днем надходило більше й більше.
Якосьбудько дуже пишався своєю новою посадою. Про Тюбика й про себе він з гордістю говорив: "Ми — художники". Але сам Тюбик був невдоволений своєю роботою і називав її чомусь халтурою. Він казав, що з усіх портретів, які він намалював у Зеленому місті, справжніми витворами мистецтва можуть бути тільки портрети Сніжинки й Синьоочки, усі інші придатні лише для того, щоб накривати ними каструлі й глечики.
Але цієї думки не поділяли ті, що мали портрети. Усім їм подобалося, що вони вийшли красивими, а схожість, говорили малючки, — це десята справа. На все можна дивитися по-різному.
Розділ двадцять п'ятий
КУЛЬКУ ЛІКУЮТЬ…
Після втечі Бурчуна й Пілюльки весь персонал лікарні те й робив, що лікував свого єдиного хворого — Кульку. Відчувши, що до нього прикована увага всього колективу лікарні, Кулька став страшенно вередувати. То він вимагав, щоб йому на обід варили суп із цукерок і кашу з мармеладу; то замовляв котлети із суниць з грибним соусом, хоч усім відомо, що таких котлет не буває; то наказував принести яблучного пюре, а як приносили яблучне пюре, він казав, що просив грушевого квасу; коли ж приносили квас, він говорив, що від квасу несе цибулею, або ще щось видумував.
Усі нянечки з ніг збилися, потураючи його примхам. Вони казали, що в них споконвіку не було такого хворого, що це суща кара, а не хворий, і щоб він уже швидше видужав абощо.
Кожного ранку Кулька посилав котрусь із нянечок шукати по місту собаку Бульку. А коли втомлена нянечка поверталася в лікарню, сподіваючись, що він уже забув про свого собаку, Кулька неодмінно питав:
— Ну, знайшла?
— Та його ніде нема.
— Так ти, мабуть, і не шукала.
— От, слово честі, всі вулиці обійшла!
— А чому я не чув, як ти кликала собаку? Йди-но ще пошукай.
Бідна нянечка виходила за ворота і, не знаючи, куди їй податися, кричала:
— Булька! Булька! Щоб ти пропав!
Вона знала, що її крик справді не поможе, але виконувала вимогу Кульки, бо вважала, що це заспокоює хворого.
Другу нянечку Кулька посилав дивитися, що роблять малюки, і доповідати йому тричі на день: вранці, в обід і ввечері. Третю нянечку він примушував розказувати йому з ранку до вечора казки, і, якщо казки були нецікаві, він виганяв її і вимагав, щоб прислали таку нянечку, яка знає кращі казки. Кулька страшенно сердився, якщо ніхто з товаришів не приходив до нього. А коли хтось приходив, він виганяв і говорив, що йому заважають слухати казки.
Медуниця бачила, що характер у хворого з кожним днем псується, і казала, що він тепер у двадцять разів гірший, ніж Бурчун і Пілюлька, разом узяті. Допомогти хворому могла тільки виписка з лікарні, але в нього ще боліла нога. Крім того, Кулька сам собі нашкодив.
Якось уранці йому здалося, що нога вже не болить. Він зіскочив з ліжка й побіг по палаті, але не пробіг і десяти кроків, як нога підвернулась, і Кулька впав. Бідолаху перенесли на руках у ліжко. Одразу нога опухла, а ввечері підскочила температура. Медуниця цілу ніч просиділа біля його ліжка, не стуляючи очей. Завдяки її турботам опух спав, але цей випадок дався взнаки, лікування ноги затяглося.
Нарешті хворому дозволили потрошку вставати з ліжка. Спираючись рукою на милицю і тримаючись за стіни, Кулька потихеньку шкандибав по палаті і так учився ходити. Потім йому дозволили на годину виходити у двір прогулюватися з нянечкою навколо лікарні. Від цих прогулянок характер хворого покращав, він не так уже лютував, як раніше, проте коли надходив час повертатись у палату, Кулька сердився, кричав: "Не піду!" — і відмахувався од нянечки милицею. Доводилося хапати хворого на оберемок і силоміць класти в ліжко.
Завдяки цим крутим заходам лікування пішло успішніше, і незабаром Кульці було об'явлено, що через день його випишуть із лікарні. Малюки й малючки з радістю почули цю добру звістку.
На другий день усе населення зібралося біля входу в лікарню.
Усі вітали Кульку з одужанням, піднесли йому квіти, а він сказав:
— Ось ми й зібралися всі. Нема ще тільки Знайка та мого Бульки.
— Ну, нічого, — втішали його малючки. — Може, й Знайко ваш знайдеться, і Булька відшукається.
— Як же вони самі знайдуться? — відповів Кулька. — Треба їх шукати.
— Справді, — сказав Незнайко. — Доведеться шукати цього дурненького Знайка, а то десь пропаде без нас.
— Чому ж він дурненький?! — заперечив лікар Пілюлька.
— Певна річ, дурненький і боягуз до того, — відповів Незнайко.
— І зовсім не боягуз… — почав було Бурчун.
Але Незнайко перебив його:
— А ти мовчи! Хто тут за головного — ти чи я? Чи, може, ти знову хочеш у лікарню?
Почувши про лікарню, Бурчун замовк. Сніжинка сказала:
— Ми призначили на неділю бал з нагоди одужання усіх хворих, а потім ви можете йти й шукати свого дурненького Знайка. А коли знайдете його, ми влаштуємо ще один бал. Це навіть чудово буде.
— Чудово! Чудово! — зраділи всі.
Невідомо, що більше втішало: те, що розшукають Знайка, чи те, що можна буде влаштувати з цієї нагоди ще один бал.
Це питання досі не вияснене.
Робота по збору фруктів закінчилася. Усі підвали було набито яблуками, грушами, сливами, а на деревах ще лишилося багато спілих плодів. Вирішено було подарувати їх зміївським малюкам.
Почалася підготовка до балу. Частина населення розчищала зарослий травою круглий танцювальний майданчик, друга частина робила лавочки й ставила їх довкола майданчика. Поспішайко, Мовчун і Цвяшок, озброївшись сокирами, будували біля майданчика двоповерхову альтанку для оркестру. Інші малюки будували ятки для газованої води, морозива й інших ласощів. Робота йшла під музику, бо Гусля відібрав десять найкращих арфісток і створив оркестр. Вони тут і проводили репетиції.
Хоч це дивно, але навіть Цвяшок працював з захопленням. Він виконував усе, що йому доручали, і не витворяв ніяких фокусів.
Він наче переродився.
— Як це добре з вашого боку, що ви допомагаєте нам! — говорила йому Киценька.
— А чому й не помогти? — відповідав Цвяшок. — Коли вже треба, то я хоч довбешку розіб'ю, а зроблю.
— Все ви робите так старанно, що просто приємно дивитися, — говорила Ластівонька. — Ви, очевидно, любите працювати?
— Дуже люблю, — признався Цвяшок. — Я завжди люблю щось робити. А коли нема чого робити, я не знаю, що робити, й починаю таке робити, чого зовсім не слід робити. З цього виходять дурниці, і за це мені часто влітає.
Цвяшок голосно шморгнув носом і провів по ньому кулаком.
— А що це значить — влітає?
— Ну, трепанація.
— А що значить — трепанація?
— Ну, просто лупцюють.
— Ой, бідний! — зітхнула Киценька. — А ви краще не робіть того, чого не слід робити. Краще до нас приходьте. У нас завжди знайдеться для вас якась робота: паркан полагодити, розбиту шибку вставити.
— Добре, — згодився Цвяшок.
— А на бал до нас прийдете?
— А можна?
— Чому не можна? Тільки вмийтесь як слід, гарненько причешіться і приходьте. Ми запрошуємо вас.
— Гаразд, я прийду. Спасибі.
Киценьці дуже сподобалось, що Цвяшок так чемно розмовляв і навіть сказав "спасибі". Вона аж спалахнула від задоволення і, відійшовши з Ластівонькою вбік, шепнула:
— Його зовсім не важко перевиховати.
— Його треба частіше хвалити, — відповіла Ластівонька. — Це йому корисно. Завжди, як тільки він набешкетує, треба насваритися, а коли зробить щось хороше, треба похвалити, тоді він буде старатися робити тільки хороше, щоб похвалили ще раз. Крім того, слід прищепити йому гарні манери, а то він страшенно носом шморгає.
— У нього й мова дуже засмічена, — підхопила Киценька. — Що це за слова такі: довбешка, дурниці, влітає? Треба буде попрацювати над його мовою і поступово відучити од негарних слів.
А Цвяшок, задоволений тим, що його похвалили, ще завзятіше почав працювати. Що не кажіть — кожному подобається, коли його хвалять.
Розділ двадцять шостий
ПОВЕРНЕННЯ ЦВЯШКА
Після того як Цвяшок не прийшов додому, ніхто з жителів Зміївки не наважувався вибратись у Зелене місто. Пішла чутка, що стоголовий дракон скоро поїсть усіх малючок, а потім приповзе у Зміївку й жертиме малюків. Час минав, але дракон не появлявся, а замість нього одного прекрасного ранку у Зміївці з'явився зовсім незнайомий коротулька. Він розповів, що летів на повітряній кулі разом із своїми товаришами і вистрибнув з парашутом, коли куля почала падати. Він приземлився у густому лісі й блукав по хащах і полях, розшукуючи своїх друзів, які полетіли далі на повітряній кулі.
Найдогадливіші читачі, напевно, вже вгадали, що цей незнайомий малюк був не хто інший як Знайко. Замість того щоб спокійнісінько повернутися додому, Знайко вирішив розшукати своїх друзів.
Жителі Зміївки розповіли йому, що в Зеленому місті декілька днів тому з'явилися малюки, які теж летіли на повітряній кулі й розбилися. Двоє з них приходили в Зміївку по паяльник, а тоді поїхали назад у Зелене місто разом з шофером Бубликом. Знайко почав розпитувати про цих двох малюків. Коли йому описали їх і сказали, що обидва були в шкіряних куртках, він одразу догадався, що це були Гвинтик і Шпунтик. Письменник Метикайло, який теж був тут із своїм бурмотографом і чув цю розмову, підтвердив, що малюків справді звали Гвинтик і Шпунтик.
Знайко дуже зрадів. Він сказав, що зараз же піде в Зелене місто, і просив показати йому туди дорогу. Почувши це, жителі засмутились і сказали, що в Зелене місто йти не можна, бо там поселився стоголовий дракон, який пожирає малючок, не кажучи вже про малюків.
— Щось я ні разу в житті не зустрічав стоголових драконів, — недовірливо посміхнувся Знайко.
— Що ви! Що ви! — замахали на нього руками. — А Бублика нашого хто з'їв? Уже скільки днів минуло, як він повіз у Зелене місто Гвинтика й Шпунтика, та так і не вернувся.
— А Шурупчика хто зжер? — запитали коротульки. — Він теж поїхав у Зелене місто за Бубликом і теж не повернувся.