Подарувавши йому неждану свободу мужчини, що живе самотній, вона оточила його ореолом принадності. Він раптом став приваблювати жінок; одна з його студенток закохалася в нього.
Отак зненацька, за неймовірно короткий час, зовсім змінився його домашній побут. Ще недавно він мешкав у великій буржуазній квартирі із служницею, донькою та дружиною, а тепер займає маленьку квартирку в старому місті й майже щодня у нього лишається на ніч молода коханка. Йому не треба їздити з нею по готелях усього світу, він може кохатися з нею у власній квартирі, на власній постелі, в присутності своїх книжок і своєї попільнички на нічному столику.
Дівчина була ані бридка, ані гарна собою, зате наскільки молодша за Франца! І захоплювалася ним так само, як іще недавно він захоплювався Сабіною. Це не було неприємним. І хоча заміну Сабіни очкастою студенткою він міг, мабуть, уважати свого роду деградацією, його доброти вистачило на те, щоб оточити нову коханку ніжністю і по-справжньому батьківською любов'ю, якої, до речі, ніколи не міг виявити, бо Марі-Анн поводилася не як донька, а як друга Марі-Клод.
Одного дня він навідався до своєї дружини і сказав їй, що хотів би знову одружитись.
Марі-Клод похитала головою і сказала подумки: "Розлучення нічого не змінить! Ти нічого від цього не втратиш. Я залишу тобі все майно!"
— Мені до майна байдуже, — промовила вона вголос.
— Тоді про що йдеться?
— Про любов, — посміхнулась вона.
— Про любов? — здивувався він.
— Любов — це боротьба, — посміхалася Марі-Клод. — Я боротимуся довго. Аж до кінця.
— Любов — це боротьба? Я не маю аніякісінького бажання боротися, — сказав Франц і пішов від неї.
10
Після чотирьох років, проведених у Женеві, Сабіна оселилася в Парижі, але не могла пересилити меланхолію. Якби її хтось запитав, що з нею сталося, вона б не знала, що відповісти.
Життєву драму завжди можна виразити метафорою ваги. Ми кажемо, що на людину звалився якийсь тягар. Людина цей тягар витримує або не витримує, падає під його вагою, бореться з ним, програє або перемагає. Але що, власне, сталося з Сабіною? Нічого. Вона покинула одного чоловіка, бо хотіла його покинути. Переслідував він її згодом? Мстив їй? Ні. Її драма не була ані драмою ваги, ані легкості. На Сабіну навалився зовсім не тягар, а нестерпна легкість буття.
Досі хвилини зради сповнювали її хвилюванням і радістю від того, що перед нею відкривається нова дорога, в кінці якої — нові авантюрні зради. Але що буде, коли ця дорога колись закінчиться? Можна зрадити батьків, чоловіка, любов, батьківщину, та коли вже нема ані батьків, ані чоловіка, ані любові, ані батьківщини, що ж іще можна зрадити?
Сабіна відчуває навколо себе порожнечу. А що, коли саме ця порожнеча була метою всіх її зрад?
Звичайно, досі вона не усвідомлювала цього, і це зрозуміло: мета, до якої прагне людина, завжди прихована. Дівчина, яка мріє про заміжжя, мріє про щось зовсім для неї невідоме. Молодик, який жадає слави, не знає, що таке слава. Те, що надає смислу нашим вчинкам, є завжди для нас чимось зовсім невідомим. І Сабіна також не знала, яка мета криється за її прагненням зраджувати. Нестерпна легкість буття — невже це і є ота мета? Після від'їзду з Женеви Сабіна значно до неї наблизилась.
Вона жила вже три роки в Парижі, коли одержала листа з Чехії. Писав їй Томашів син. Він якось довідався про неї, знайшов її адресу і звернувся до неї як до "найближчої батькової приятельки". Повідомив їй про смерть Томаша і Терези. Писав, що в останні роки вони жили в селі, де Томаш працював шофером вантажівки. Час від часу вони разом їздили до сусіднього міста й лишалися там на ніч у дешевому готелі. Дорога пролягала туди через пагорби, серпантинами, і вантажівка з ними впала з високого схилу. Їхні тіла були геть потрощені. Поліція потім установила, що гальма були в катастрофічному стані.
Сабіна не могла прийти до тями після цього повідомлення. Остання нитка, що зв'язувала її з минулим, була обірвана.
За старим звичаєм їй захотілось для заспокоєння походити по кладовищу. Найближче було Монпарнаське кладовище. Воно все складалося з хистких будиночків — малесеньких капличок, зведених над кожною могилою. Сабіна не могла збагнути, чому мертвим хочеться мати над собою цю імітацію палаців. Кладовище, власне, було марнославством, перетвореним на камінь. Замість того щоб стати після смерті розумнішими, мешканці кладовища були ще безрозсуднішими, аніж за життя. На пам'ятниках вони демонстрували свою значимість. Тут спочивали не батьки, брати, сини чи бабусі, а сановники і громадські діячі, носії титулів, звань і почестей; навіть поштовий чиновник тут виставляв напоказ своє становище, своє суспільне значення — свою гідність.
Ідучи алеєю кладовища, вона побачила неподалік від дороги людей: когось саме ховали. Церемонімейстер тримав цілий оберемок квітів і кожному з присутніх на похороні давав по одній квітці. Дав і Сабіні. Вона приєдналася до процесії. Обігнувши кілька пам'ятників, всі підійшли до могили, з якої було відвалено надгробний камінь. Сабіна нахилилася над нею. Вона була дуже глибока. Сабіна кинула до ями квітку, і вона легкими колами опустилась на домовину. Таких глибоких могил у Чехії не буває. А в Парижі могили такі ж глибокі, як високі будинки. Погляд її упав на камінь, що його відвалили з могили. Камінь нагнав на неї жаху, тож вона поспішила додому.
Цілий день думка про той камінь не покидала її. Чому він так нажахав її?
Вона відповіла сама собі: якщо могила привалена каменем, покійник уже ніколи не зможе вибратися з неї.
Але покійник із неї в жодному разі не вибереться! То чи не однаково, прикритий він землею чи каменем?
Ні, не однаково: коли ми завалюємо могилу каменем, це означає, що ми не хочемо, аби покійник повернувсь. Важкий камінь каже покійникові: "Лишайся там, де ти є!"
Сабіна пригадала могилу свого батька. Над його труною земля, із землі ростуть квіти і клен, який простягує до труни своє коріння, тож можна уявити собі, що по тому корінню і квітках покійник вибирається з могили. Якби батько був прикритий каменем, вона ніколи після його смерті не змогла б уже почути в кроні дерева його голос, який прощав її.
А який вигляд має кладовище, де лежать Тереза з Томашем?
Вона знову почала думати про них. Час від часу вони їздили до сусіднього міста й проводили ніч у місцевому готелі. Ця деталь у листі зацікавила її. Вона свідчила про те, що вони були щасливі. Вона знову побачила Томаша, ніби на одній зі своїх картин: попереду Дон Жуан, немов уявна декорація, намальована художником-примітивістом; у тріщині цієї декорації було видно Трістана. Загинув Томаш як Трістан, а не як Дон Жуан. Сабінині батьки померли того ж самого тижня. Томаш із Терезою загинули тієї ж самої секунди. Її раптом охопила туга за Францом.
Коли вона розповідала йому про свої блукання по кладовищах, він здригався від огиди і називав кладовища звалищем костей і каміння. В такі хвилини поміж ними розверзалась безодня непорозуміння. Тільки тут, на Монпарнаському кладовищі, вона збагнула, що він мав на увазі. Вона пошкодувала, що була нетерпимою. Можливо, коли б вони лишилися довше разом, вони поступово почали б розуміти слова, які говорили одне одному. Їхні словники поволі, сором'язливо, зближалися б, як надто несміливі коханці, і музика одного з них почала б поєднуватися з музикою другого. Але вже пізно.
Так, пізно, і Сабіна знає, що в Парижі вона не залишиться, що піде далі, ще далі, бо коли б вона тут померла, її привалили б каменем, а для жінки, яка ніде не знаходить собі місця, нестерпно навіть уявити собі, що її втеча назавжди припиниться.
11
Усі друзі Франца знали про Марі-Клод, усі знали і про його студентку у великих окулярах. Лише про Сабіну не знав ніхто. Франц помилявся, думаючи, що його дружина розповідала приятелькам про неї. Сабіна була вродлива жінка, і Марі-Клод не хотіла, щоб люди у думці порівнювали їхні обличчя.
Боючись виказати їхню таємницю, Франц жодного разу не взяв у Сабіни ані картини, ані малюнка, навіть найменшої її фотографії. І так сталося, що вона безслідно щезла з його життя. Не лишилося жодного явного доказу, що він провів з нею найкращий рік свого життя.
Тим більше йому подобалося зберігати їй вірність.
Коли він зі своєю молодою коханкою лишається в кімнаті наодинці, вона часом піднімає голову від книжки й дивиться на нього допитливим поглядом.
— Про що ти думаєш? — питає вона.
Франц сидить у кріслі, звівши очі до стелі. Хоч би що він їй відповів, безсумнівно одне: він думає про Сабіну.
Коли він публікує статтю у фаховому журналі, його студентка є першим читачем, і їй страшенно хочеться подискутувати з ним на цю тему. Але він думає про те, що б сказала про цей текст Сабіна. Усе, що він робить, він робить заради Сабіни і робить так, щоб Сабіні це подобалось.
Це дуже невинна зрада, і вона точно скроєна на мірку Франца, який ніколи не наважився б скривдити свою студентку в окулярах. Культ Сабіни він плекає скоріше як релігію, а не як любов.
Втім, із теології цього віросповідання випливає, що його молода коханка була йому послана саме Сабіною. Тому поміж його земною і неземною любов'ю панує цілковитий мир. І якщо неземна любов має в собі (оскільки вона неземна) значну частку непояснимого і незрозумілого, (згадаймо словник незрозумілих слів, цей довгий список непорозумінь!), його земна любов заснована на справжньому розумінні.
Студентка набагато молодша за Сабіну, музична композиція її життя ледь накреслена, і вона із вдячністю включає в неї мотиви, які переймає від Франца. Франців Великий Марш є і її віросповіданням. Музика для неї, як і для нього, діонісійське сп'яніння. Вони часто ходять разом танцювати. Вони живуть по правді, і нічого з того, що вони роблять, ні для кого не повинно бути таємницею. Вони шукають товариства друзів, колег, студентів і незнайомих людей, люблять посиділи з ними випити, й порозмовляти. Часто ходять разом на екскурсії в Альпи. Франц нахиляється, дівчина вистрибує йому на спину, і він бігає з нею та ще й голосно вигукує довгий німецький вірш, якому в дитинстві його навчила мама. Дівчина сміється і, обхопивши його руками за шию, захоплюється його ногами, плечима й легенями.
І лише смисл тієї особливої симпатії, яку Франц відчуває до країни, окупованої російською імперією, залишається поза її увагою.