А мама каже:
— Може, ти спати підеш?
Я зовсім не опирався, тільки питаю:
— Куди?
А мама каже:
— До Бурських.
Каролевих батьків.
— Завтра ж до школи.
Я бачу, що коли попрошу, щоб дозволили ще трохи, то мама мені дозволить; але що мені тут робити? Спати хочеться і нудно.
Ірена теж пішла зразу після вечері. А я спав з Каролем.
Кароль запитує:
— Чому в них у Вільні так тя-я-ягнуть?
— Не знаю.
— Я хотів спитати у цієї, у Марині, та, може, їй було б образливо.
— Авжеж.
— А волосся в неї, як у циганки.
— І зовсім ні, у циганок волосся цупке, а в неї — м'якє-сеньке.
— Звідки ти знаєш?
— Таж видно.
— А дядько Петро казав, що справжнє циганське.
— Дядько Петро все краще всіх знає,— кажу я із злістю.
Кароль позіхнув і затих, а потім знову своєї:
— У нас жодної такої немає.
А я мовчу.
— Гарна дівчина.
А я все мовчу.
— Гарно співає.
Я чекаю, щоб він повернувся на другий бік, бо коли я гість, то мені не випадає показувати, що я не хочу з ним розмовляти.
І я питаю:
— Ти вивчив уроки на завтра?
— Та що там уроки...
Він позіхнув і нарешті каже:
— Ну, треба спати. А чому ти зразу погодився йти? Може, там буде щось цікаве?
— ІДо там цікавого?.. Переп'ються, та й годі.
— А ти пив горілку? Я дві чарки випив.
Завтра в школі розповідатиме, який він герой: дві чарки випив — і в голові не крутилось.
Він перевернувся на другий бік, накрився й питає:
— Тобі не холодно? Я не дуже на себе ковдру перетягнув?
— Ні, добре.
Коли людина сонна, її будь-яка дрібниця дратує. От я на Кароля гніваюсь, а він мене питає, чи не холодно мені. І навіщо я сказав, що вони переп'ються? Негарно судити дорослих. У них своє життя, як хочуть, так і розважаються.
Якби не дядько Петро, я, може, Марині жодного слова не сказав би. Як ми завжди усього соромимось... Весь час боїшся зробити чи сказати якусь дурницю. Постійна невпевненість: чи добре так буде, чи не стануть сміятися...
Я вже й сам не знаю, що для нас гірше: коли сміються чи коли сваряться. І вдома, і в школі — скрізь одне й те саме. Спитаєш про щось, помилишся — відразу сміх і глузування.
Цей страх стати посміховиськом так гнітить, бентежить і сковує, що геть втрачаєш певність у собі, а тому раз у раз пошиваєшся в дурні. Як на льоду: хто більше боїться, той частіше падає.
"Ну, завтра треба зробити санчата",— подумав я й заснув.
І не встиг заснути, як мене вже будять, кажуть, треба вставати. Насправді я проспав кілька годин, але так мені здалося.
За сніданком я тру очі, їсти мені не хочеться, а батько каже просто так, щоб випробувати мене:
— Може, тобі не йти сьогодні до школи?
Потім побоявся, що я зрадію, і каже:
— Розваги розвагами, а школа школою.
Я уважно перевіряю сумку, аби чогось не забути, ручку чи ще щось. Бо коли людина сонна, вона мусить пильнувати. Але ні, все на місці. Я йду.
Іду. А про себе думаю, що їду до Вільна. їду цілу ніч. За вікном сипляться іскри — вогненні зигзаги.
І дорогою до школи, і на уроці я думав про цю поїздку. А на другому уроці мені захотілося спати, і я зовсім забув, що я в класі, і почав тихенько наспівувати собі під ніс.
А вчителька:
— Хто співає?
Я навіть і тут як слід не прочумався, тільки озираюсь: хто це співає. А Боровський каже, що це я. Вчителька питає:
— Тн співав?
— Ні.
Бо я й справді цього не помітив. І знову геть забувся і вдруге почав співати, навіть, здається, ще голосніше.
Вчителька розсердилась.
А Боровський знову:
— Може, й тепер скажеш, що не ти?
Я відповідаю:
— Я.
Тепер тільки я зрозумів, що це ж справді я співав і тоді й тепер.
Вчителька подивилася здивовано:
— Я не Знала, що ти вмієш робити на зло й брехати.
Хіба вчителька не бачить, що в мене здивоване обличчя
і що я засмучений? Я ж люблю вчительку, і вона до мене завжди була доброю. Навіщо ж я стану робити їй на зло? Я опустив голову, почервонів і мовчу. Якщо почну виправдовуватись, усе одно не повірить. Тепер я знаю, що можна зненацька закричати чи засвистіти немов уві сні. А вони зразу: "на зло", "баламут!"
Гидке слово "баламут". Гірше ніж лобур, ніж будь-яке інше. Якесь воно принизливе. Ніби — каламуть. Не люблю я також слова "дисципліна". Наприклад, на уроці фізкультури.
Де дисципліна, там покарання.
Здається, ніби маю когось карати, бити, шмагати ременем,
"Нестерпний хлопчисько".
"Хлопчисько" — теж паскудне слово. І принизливе — "дітлашня". Воно мені схоже на "комашня".
Є слова, котрі в школі не слід вимовляти. Часто буває, що не злюбиш людину за якесь одне неприємне слово, яке вона часто повторює.
А вчителька веліла мені спочатку йти в куток, а потім — до дошки. Веліла розв'язувати задачу, зовсім легеньку. Я відповідь зразу взнав. Полічив подумки й кажу:
— П'ятнадцять.
Учителька вдає, що не чує.
— Повтори задачу.
Я кажу:
— Буде п'ятнадцять. Хіба ні?
А вчителька:
— Коли розв'яжеш, тоді і взнаєш. Розв'язуй для всього класу!
Я починаю повторювати. І наплутав. Діти засміялись.
— Іди на місце. Двійка.
А Вишневський питає:
— На яке місце йому йти, за парту чи в куток?
Я іду, а Вишневський навмисне виставив лікоть — ну я не втримався, та й штовхнув його. А він як зарепетує:
— Чого штовхаєшся?
Свиня. Боявся, що вчителька не помітить. А вчителька в нерішучості: чи зі мною покінчити, чи його карати. І весь клас збурився. То тихо сидять, а як хтось один почне — відразу жарти, смішки, під'юджування, балачки. Тут уже важко заспокоїти. А за все відповідає той, хто почав перший.
"Хай собі роблять що хочуть".
Я поклав голову на руки й прикидаюсь, що плачу. Це найліцше. Тоді тобі дадуть спокій. Проте я не плачу, бо дуже страждаю, я дуже нещасний.
Нараз я подумав:
"Якби Мариня була вчителькою, вона була б не така".
Адже коли учень погано поводиться, його можна якось інакше покарати, а не ставити двійку. В того, хто після мене прів біля дошки і мусолив ту саму задачу, теж зрештою вийшло п'ятнадцять.
Мариня так не зробила б. Але вона ще маленька, до того ж вона, Мариня, їде. Всю ніч залізницею — так, далеко, до Вільна. І я її вже більше не побачу. Можливо, ніколи не побачу. Ніколи не почую, як співає Мариня. А Мариня так щиро всміхається, і в неї блакитний бант. І м'якесеньке волосся, зовсім не як у циганки.
Вчителька, як видно, дуже розізлилась, тому що підійшла до мене на перерві й каже:
— Якщо тебе ще раз якась муха вкусить, я директорові скажу. Більше вже я за тебе заступатись не стану.
І відійшла. Не дала виправдатись. А якби дала, що я міг би сказати?
Що я закоханий у Мариню?
Краще вмерти, ніж це сказати.
"Муха вкусила"! Не муха вкусила, а вчителька дорікає тим, колишнім. Не можна дорікати послугами. Це найбільше ображає. Думають, що ми легко забуваємо, не вміємо бути вдячними.
Ні, ми добре пам'ятаємо. І рік, і більше. І кожну нетактовність, і кожен добрий вчинок. І ми багато прощаємо, якщо бачимо доброту й щирість. Я вчительці теж подарую, коли заспокоюсь.
Підходить Мундек, починає жартувати. Бачить, що я сумний, і хоче втішити мене.
— Ну що, будеш тепер арифметики боятись? Ось вліплять тобі п'ять кілків, то й двійка втече зі страху. Тільки тримай! Ти ж математик сів на шпагатик.
Я тихо сказав:
— Відчепись!..
І виходжу в двір. Але не граюсь. Будь-яка біганина видається мені безглуздою.
Як було б добре, аби всі дівчата були схожі на неї. А може, ми й справді поїдемо до Вільна? Може, тато там знайде роботу? Все може статись.
Я взяв у бібліотеці книжку. Історичні повісті. Читатиму.
Вертаюсь додому сам. Мундек не міг мене сьогодні чекати. Йду і крижинку ногою підкидаю. Треба старатись ударити так, щоб вона просто вперед летіла, а вона летить то праворуч, то ліворуч. А я зигзагами за нею біжу. Стараюся не зупинятися, весь час бігом. Найгірше, коли вона відскочить від перехожого і зовсім уже в інший бік зверне чи коли назад доводиться вертатись. Я вирішив, що вертатися назад дозволяється до десяти разів.
Але я зустрів батька, і він розсердився, що я рву черевики: адже від цього носок збивається.
Я входжу в двір, дивлюсь: хлопці катаються на санчатах. Ну, і я з ними став. Не те що вже мені було весело. Коли в тебе прикрість, гратися можна, але раз у раз про неї згадуєш. Ніби хто підходить і питає: "Забув? Не пам'ятаєш?"
Це не докори сумління, а якась невідчепна думка. Докори сумління зовсім інші — грізні, тому що бога боїшся.
Один хлопець казав, що бога зовсім нема, що це люди просто його вигадали. Запевняє, що точно знає. Навіть побитись об заклад хотів. Дивак, та й годі.
Я двічі прокатав дітей на санчатах, і вони мене один раз. І досить.
Посидів біля вікна, а потім став малюнки в книжці'розглядати. Не подобаються вони мені. Перший малюнок — вершник на коні. Битва. Навколо вибухають снаряди. А він сидить з піднятою шаблею, наче лялька. Тримається штив-ио, наче дерев'яний.
Чому це для дітей усе роблять гірше? Гарний художник для дорослих, а найнікчемніший — для дітей. Книжки пише для дітей кожен, кому не ліньки,— і вірші, й пісні. Кого не хочуть слухати дорослі, той іде до дітей.
А ми ж якраз найбільше любимо гарні казки, малюнки й пісні.
Хлопці крикнули мені з двору, що робитимуть зараз нові санчата і щоб я дав їм свої дві дошки, мотузку й шматок бляхи.
Правда, вони побурчали, що бляхи мало, а мотузок короткий. Зате міцний.
Одна дошка пішла на сидіння, а друга — під полозки. Якби бляхи знайшли більше, можна було б цілком полозки оббити: тоді возити легше. Та добре, що хоч спереду оббити бляхою вистачило. Я їм і цвяхів дав, один довгий, прямий, я його на вулиці знайшов.
Кожен пам'ятає, що дає, бо скільки даси, стільки й матимеш.
Приємно щось зробити самому й бути власником цієї речі. Тоді ні від кого не залежний. Проте у дітей рідко буває по-справжньому власна річ.
Одяг нібито й мій, але ж купили його батьки. За книжки й зошити відповідаєш і вдома, і в школі. Будь-хто може розглядати їх, перевіряти зроблені уроки.
Вчителям можна згорнути книжку в трубку, а спробував би хтось із нас таке зробити. Скажуть, що не шануємо. Мовляв, у дітей все має бути зразкове.
Погано, коли збирається гурт. Тоді неодмінно посваримося. Почне один одного катати, а комусь захочеться крутнутися, впасти навмисне. Кажеш йому, що санчата зламає, а йому хоч би що. Дав кілька дощок — отже, має право.
А дехто сам возити не хоче й сидить, наче пан.