Один два, один, два, один, два.
Ґвенда раптом відчула, що її серце закалатало швидше. Яке спокійне обличчя було у Волтера Фейна. Такий вигляд має дім, коли в ньому опущені всі штори. Той самий дім, у якому лежить мертве тіло (що за ідіотські думки приходять тобі в голову, Ґвендо!).
Вираз обличчя у Волтера Фейна анітрохи не змінився, коли він сказав:
– Ні, я ніколи не знав вашої матері, місіс Рід. Але колись я був заручений протягом короткого періоду з Геленою Кеннеді, яка згодом вийшла заміж за майора Гелідея й стала його другою дружиною.
– Он воно що. Яка ж я дурна. Я зрозуміла все не так. То була Гелена – моя мачуха. Звісно, це було в той час, якого я майже не пам'ятаю. Я була малою дитиною, коли другий шлюб мого батька розпався. Але я почула, як хтось вказав, що ви колись були заручені з місіс Гелідей в Індії, і я подумала, що то була моя мати – бо йшлося про Індію… А мій батько познайомився з нею в Індії.
– Гелена Кеннеді приїхала до Індії, щоб одружитися зі мною, – сказав Волтер Фейн. – Але потім вона змінила намір. На кораблі, яким поверталася до Англії, вона познайомилася з вашим батьком.
Це була позбавлена будь-яких емоцій констатація факту. Ґвенда досі бачила перед собою дім з опущеними шторами.
– Пробачте мені, – сказала вона. – Певно, я вчинила нетактовність?
Волтер Фейн усміхнувся – своєю млявою, приємною усмішкою. Штори в домі піднялися.
– Це було дев'ятнадцять чи двадцять років тому, місіс Рід, – сказав він. – Тривоги та безумства, які ми переживаємо замолоду, мало що означають, коли минає стільки часу. Отже, ви дочка Гелідея, яка в ті часи була ще немовлям. Вам, певно, відомо, що ваш батько й Гелена жили в Дилмауті протягом короткого часу?
– О, так, – сказала Ґвенда, – саме тому ми сюди й приїхали. Я, звичайно, мало що пам'ятаю з тих часів, та коли ми вирішували, де нам оселитися в Англії, я насамперед приїхала в Дилмаут – подивитися, який він насправді, і це місто здалося мені таким привабливим, що я відразу вирішила: ми оселимося тут і ніде більше. І хіба нам не пощастило? Адже ми купили той самий будинок, у якому колись мешкали мої родичі.
– Я пам'ятаю той дім, – сказав Волтер Фейн. Він знову подарував їй свою мляву, приємну усмішку. – Ви, певно, не пам'ятаєте мене, місіс Рід, але, якщо пам'ять мені не зраджує, то я носив вас колись на плечах.
Ґвенда засміялася.
– Справді? Тоді я можу вважати вас своїм давнім другом, чи не так? Я, звісно, не можу вас пам'ятати, адже мені тоді було не більш, як два з половиною або три роки… Ви тоді, либонь, приїхали у відпустку з Індії чи щось таке?
– Ні, я назавжди покинув Індію. Я поїхав туди вирощувати чай, але те життя мене не влаштовувало. Я повернувся до Англії, щоб продовжити справу батька й стати прозаїчним сільським адвокатом, позбавленим високих амбіцій і не схильним шукати пригод у далеких краях. Свої іспити з права я склав ще раніше, тому просто повернувся й став працювати у фірмі. – Він помовчав, а тоді сказав: – Відтоді я був завжди тут.
Знову запала пауза, і він повторив тихим голосом.
– Атож, після того я вже нікуди не їздив.
Але вісімнадцять років, подумала Ґвенда, не такий уже довгий час…
Потім, раптово змінивши тон, він потиснув їй руку і сказав:
– Позаяк ми з вами давні друзі, то приходьте якось зі своїм чоловіком на чай до моєї матері. Я скажу їй, щоб вона надіслала вам письмове запрошення. До рeчі, ви не проти прийти об одинадцятій годині в четвер?
Ґвенда вийшла з контори й спустилася сховами. У кутку біля сходів вона побачила павутину. На тій павутині сидів блідий, мало помітний павук. Ґвенда подумала, що він не схожий на справжнього павука. Це був не той колоритний павук, який ловить мух й обідає ними. Він був радше схожий на привид павука. Як і Волтер Фейн, зрештою.
II
Джайлз зустрів дружину на березі моря.
– Ну як? – запитав він.
– Він весь час жив тут у Дилмауті, – відповіла Ґвенда. – Після того як повернувся з Індії, я хотіла сказати. Бо він катав мене на плечах. Але він нікого не міг убити – думаю, що не міг. Він надто спокійний і лагідний. Дуже приємний чоловік, але того різновиду, який ми майже не помічаємо. Такі люди приходять на вечірки, але ніхто не помічає, коли вони звідти йдуть. Я схильна думати, він жив дуже праведним життям, був відданий своїй матері й наділений багатьма чеснотами. Але з погляду жінки, це чоловік неймовірно нудний і нецікавий. Я розумію тепер, чому в нього з Геленою нічого не вийшло. Одружитися з таким чоловіком було б приємно та безпечно – але чомусь тобі зовсім не хочеться з ним одружуватися.
– Бідолаха, – сказав Джайлз. – І, либонь, він був без тями від неї.
– О, я не знаю… Думаю, що навряд. Хай там як, а я тепер переконана, що не він наш злостивий убивця. Він зовсім не відповідає моїм уявленням про вбивцю.
– Ти не дуже багато знаєш про вбивць, чи не так, моя кохана?
– Що ти маєш на увазі?
– Я подумав про Ліззі Борден, яка вбила сокирою своїх батька й мачуху, таку лагідну та спокійну, що присяжні виправдали її. І про Волеса, тихого чоловіка, що вбив свою дружину й був засуджений за вироком присяжних, але потім виправданий після того, як подав апеляцію. І про Армстронґа, що протягом багатьох років був чоловіком добрим і дуже скромним. Я не вірю в те, що вбивці належать до якогось конкретного, упізнаваного різновиду людей.
– Я справді не вірю в те, що Волтер Фейн…
Ґвенда замовкла.
– Що таке?
– Та нічого.
Але їй пригадалося, як Волтер Фейн протирав окуляри і яким сліпим став погляд його очей, коли вона вперше згадала про Сент-Кетрін.
– Можливо, він і справді був без тями від неї… – невпевнено промовила вона.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Едіт Паджет
Задня вітальня місіс Маунтфорд була дуже затишною кімнатою. Там стояв круглий стіл, накритий скатертиною, кілька старовинних стільців і скромна на вигляд, але несподівано пружна канапа, притулена до стіни. На поличці каміна стояли порцелянові собаки та інші декоративні прикраси, а також портрет принцеси Єлизавети та Маргарет Роуз у рамі. На протилежній стіні висів портрет короля в уніформі, а також фотографія, на якій містер Маунтфорд був знятий у гурті інших пекарів та кондитерів. Там висіла також композиція, зроблена з мушель, й акварельне зображення дуже зеленого моря біля острова Капрі. Було там також багато інших речей, що не претендували ані на красу, ані на розкіш, але загалом ця обстава створювала картину затишної, веселої кімнати, де люди сиділи та втішалися завжди, коли мали на це час.
Місіс Маунтфорд, у дівоцтві Паджет, була низенькою, круглою й темноволосою жінкою з кількома пасмами сивини. Її сестра, Едіт Паджет, була висока, чорнява й тендітна. Сивини в її волоссі не було помітно, хоч на перший погляд вона мала не менш як п'ятдесят років.
– Це ж треба, щоб я з вами зустрілася, – сказала Едіт Паджет. – 3 маленькою місіс Ґвенні. Ви пробачте мені, мем, що я так говорю, але це така несподіванка! Ви часто приходили до мене на кухню, така гарна маленька дівчинка. "Віньки! – мали звичай казати ви. – Віньки!" А просили ви в мене родзинки – але чому ви їх називали віньками, я ніколи не могла збагнути. Проте ви хотіли родзинок, і я вам давала родзинки, ті, що без кісточок.
Ґвенда дивилася на струнку постать жінки, на її червоні щоки й чорні очі, намагаючись щось пригадати, але марно. Нічого не пригадувалося. Пам'ять – дивна річ і підкоряється нам не завжди.
– Мені хотілося б усе пригадати, – сказала вона.
– Та де ж там ви пригадаєте! Ви були такою крихіткою. Сьогодні мало хто хоче служити в домі, у якому є діти. Я таких людей не розумію. Діти приносять у дім життя, так я вважаю. Хоч готувати для них іноді буває нелегко. Але в цьому винні няньки, а не діти, якщо ви розумієте, про що я кажу. Няньки завжди вередують – то ти невчасно приносиш їм тацю, то ще якісь дивні претензії. А ви пам'ятаєте Леоні, місіс Ґвенні? Пробачте мені, місіс Рід, я повинна була б сказати.
– Леоні? Вона була моєю нянькою?
– То була дівчина зі Швейцарії. Вона не дуже добре знала англійську мову й була дуже вразливою у своїх почуттях. Відразу в сльози, коли Лілі казала їй щось не так. Лілі служила в домі покоївкою. Лілі Ебот. Молода дівчина, але досить нахабна й задерикувата. Лілі любила гратися з вами. Ви ховалися від неї за перилами сходів, а вона вас шукала.
Ґвенда мимоволі здригнулася.
Сходи…
Потім раптом сказала:
– Я пам'ятаю Лілі. Вона зав'язала бантик на шиї в кота.
– Дивовижно, що ви пам'ятаєте! У вас був тоді день народження, і Лілі вирішила, що Том повинен ходити з бантиком. Вона розв'язала коробку з шоколадом і зав'язала ту стрічку йому на шию. Том був такий обурений, що втік у сад і доти терся об кущі, доки її не скинув. Коти не люблять, коли з ними витинають такі штуки.
– То був чорний кіт із білими лапами.
– Правильно. Бідолашний старий Томмі. Він був справжнім майстром ловити мишей. Професійний мишолов, можна сказати. – Едіт Паджет замовкла й делікатно кахикнула. – Пробачте, що я так розбазікалася, мем. Але балаканина допомагає повернути назад добрі старі часи. Ви, певно, хочете щось запитати в мене?
– Я люблю поговорити про давні дні, – сказала Ґвенда. – Тому й залюбки вас слухаю. Адже я виховувалася в родичів своєї матері в Новій Зеландії і вони, звичайно, нічого не могли мені розповісти ні про мого батька, ні про мою мачуху. Вона була вродливою, еге ж?
– Вона вас дуже любила. Водила на пляж і гралася з вами в саду. Вона й сама була зовсім юною, якщо хочете знати. Дівчинка та й годі. Я часто думала, що вона знаходила в тих іграх не менше радості, ніж ви. Адже вона, у якомусь розумінні, теж була єдиною дитиною. Доктор Кеннеді, її брат, був на багато років старший і завжди ховався за своїми книжками. Коли вона не була у школі, то мусила гратися сама із собою…
Міс Марпл, що сиділа, спершись спиною на стіну, лагідно запитала:
– Ви прожили в Дилмауті усе своє життя, чи не так?
– О, так, мем. Мій батько мав ферму за пагорбом – її називали Житнім Полем. Синів у нього не було, і мати не змогла обробляти землю, після того як він помер, тож вона продала ферму й купила невеличку галантерейну крамницю в кінці Гай-стріт. Я прожила тут усе своє життя.
– І я думаю, ви знаєте усе про всіх у Дилмауті?
– Звичайно, адже колись це було зовсім мале містечко.