Я його не бачила.
Вона сиділа з ніяковим виразом обличчя, як провинна дитина.
Міс Марпл підвелася на ноги.
— Піду в бібліотеку, — сказала вона.
II
Льюїс Сероколд стояв біля вікна в бібліотеці.
Більше нікого в кімнаті не було.
Він обернувся, коли міс Марпл увійшла, й, підійшовши до неї, узяв її руку у свої.
— Сподіваюся, — сказав він, — ця подія не стала для вас надто тяжким потрясінням. Безпосередньо зіткнутися з убивством має бути надто тяжким ударом для кожного, хто раніше не бачив нічого подібного.
Скромність не дозволила міс Марпл відповісти, що вбивства стали для неї останнім часом чимось аж надто звичним. Вона тільки сказала, що життя в Сент-Мері-Мід зовсім не таке тихомирне, яким іноді воно здається людям, котрі там ніколи не жили.
— На селі трапляються дуже погані речі, запевняю вас, — сказала вона. — Там можна навчитися такого, чого ніколи не навчишся в місті.
Льюїс Сероколд вислухав її поблажливо, але тільки в піввуха.
Він сказав ду же просто:
— Мені потрібна ваша допомога.
— Розраховуйте на мене, містере Сероколд.
— Ідеться про справу, яка має стосунок до моєї дружини — має стосунок до Керолайн. Сподіваюся, ви щиро до неї прихильні?
— Так, безперечно. Усі ставляться до неї дуже прихильно.
— Я теж так думав. Але, схоже, я помилився. З дозволу інспектора Кері я хочу розповісти вам щось таке, чого ще ніхто не знає. Або, якщо висловитися точніше, про це знає лише хтось один.
Коротко він розповів їй те, про що вже розповів інспекторові Кері учора ввечері.
Міс Марпл здавалася нажаханою.
— Не можу повірити, містере Сероколд. Не можу повірити!
— Так само подумав і я, коли Кристіан Гульбрандсен мені про це розповів.
— Я сказала б, що наша люба Кері Луїза не має жодного ворога в усьому світі.
— Здається неймовірним, що вона все ж таки його має. Але ви розумієте, які з цього випливають наслідки? Отруювання — повільне отруювання — може здійснюватися лише в тісному родинному колі. Це має бути хтось із дуже близьких нам людей.
— Якщо це правда. Ви певні, що містер Гульбрандсен не помилився?
— Кристіан не помилився. Він був надто обачним чоловіком, щоб зробити таке твердження без достатніх підстав. Крім того, поліція забрала пляшечку з ліками, які пила Керолайн, й окремий зразок її вмісту. І там було знайдено миш'як — а миш'як їй не був прописаний.
Кількісний аналіз займе більше часу — але сам факт наявності миш'яку підтверджений.
— Отже, її ревматизм, труднощі з ходінням, усе це…
— Так, спазми в ногах — це типовий симптом повільного отруєння миш'яком, наскільки мені відомо. Крім того, перед тим, як ви приїхали, Керолайн мала один або два напади гострого захворювання шлункозого характеру — я навіть подумати не міг, доки не приїхав Кристіан.
Він урвав фразу. Міс Марпл тихо сказала:
— Отже, Рут мала рацію!
— Рут?
У голосі Льюїса Сероколда прозвучав подив, Міс Марпл зашарілася.
— Я дечого вам не сказала. Мій приїзд сюди не був простою випадковістю. Якщо ви дозволите мені пояснити — боюся, я не вмію говорити дуже чітко і ясно. Будь ласка майте терпіння.
Льюїс Сероколд уважно слухав, поки міс Марпл розповідала йому про тривожне передчуття Рут та її прохання, щоб вона якомога скоріше сюди приїхала.
— Дивовижно, — сказав він. — А я навіть не підозрював…
— Усе було так туманно, — сказала міс Марпл. — Рут сама не знала звідки в неї виникло таке передчуття. Причина мала бути — мій досвід підказує, що вона завжди є, але небезпека, яку вона передчувала, виявляється, і справді була зовсім близько.
Льюїс Сероколд сказав похмуро:
— Отже, вона й справді мала слушність. А тепер, міс Марпл, зрозумійте моє становище. Чи повинен я сказати Кері Луїзі про це?
Міс Марпл швидко відповіла:
— Ой, ні.
Голос її прозвучав стурбовано, але вона відразу почервоніла й подивилася на Льюїса Сероколда поглядом, у якому був сумнів. Він кивнув:
— Отже, ви почуваєтеся так само, як і я? Так само, як почувався Кристіан Гульбрандсен? Чи виникло б у нас таке відчуття, якби йшлося про пересічну жінку?
— Кері Луїза не пересічна жінка. Вона живе своєю довірою, своєю вірою в людську природу — о Господи, як погано я вмію висловлювати свої думки. Але інтуїція підказує мені, що доки ми не з'ясуємо, хто…
— Атож, у цьому вся суть. Але, гадаю, ви розумієте, міс Марпл, що, не сказавши їй нічого, ми ризикуємо.
— Тож ви хочете, щоб я — як це ліпше сказати? — оберігала її?
— Річ у тім, що ви — єдина особа, якій я можу довіряти, — просто сказав Льюїс Сероколд. — Усі тут, схоже, віддані їй. Але чи справді вони їй віддані? А коріння вашої дружби сягає в далеке минуле.
— А, крім того, я приїхала лише кілька днів тому — докинула міс Марпл.
Льюїс Сероколд усміхнувся.
— Саме так.
— Це, звичайно, дуже гендлярське запитання, — сказала міс Марпл тоном вибачення. — Але хто здобув би вигоду, якби наша дорога Кері Луїза померла?
— Гроші! — з гіркотою в голосі вигукнув Льюїс. — Усе завжди зводиться до грошей, чи не так?
— Я думаю що в цьому випадку справді так. Адже Кері Луїза — особа надзвичайно мила й чарівна, а тому просто неможливо уявити собі, що хтось міг би її ненавидіти. Я хочу сказати, що в неї не може бути ворога.
Тому, як ви дуже вдало висловилися, містере Сероколд, усе зводитеся до питання грошей, бо мені не треба вам пояснювати, що люди часто готові на все задля грошей.
— Атож, так воно і є.
Він провадив:
— Природно, що інспектор Кері уже взяв до уваги цей пункт. Містер Джилфой сьогодні приїде з Лондона й надасть нам детальну інформацію. "Джилфой, Джилфой, Джеймс і Джилфой" — це дуже відома адвокатська фірма. Батько Джилфоя був одним із перших членів правління нашого Фонду, й саме вони складали заповіт Керолайн і первісний заповіт Еріка Гульбрандсена. Я розповім вам про це простими словами…
— Дякую, — сказала міс Марпл тоном щирої вдячності. — Ці лабіринти закону завжди здаються мені суцільною містикою.
— Ерік Гульбрандсен після того, як заповів певні суми на утримання Коледжу, різних товариств і фондів та інших доброчинних установ і залишив однакові суми своїй дочці Мілдред і своїй прийомній дочці Піпі (матері Джіни), поклав решту свого великого статку на рахунок, прибуток від якого мав сплачуватися Керолайн протягом усього її життя.
— А після її смерті?
— А після ЇЇ смерті він мав бути порівну поділений між Мілдред і Піпою — або їхніми дітьми на той випадок, якби дочки Керолайн померли раніше від неї.
— Тобто peaльно ці гроші мають бути поділені між Мілдред і Джіною.
— Так. Керолайн також має свій власний і чималий статок, хоч і не на рівні класу Гульбрандсена. Половину його вона передала мені чотири роки тому. З того, що залишилося, вона відписала десять тисяч фунтів на Джульєту Белвер, а решту порівну поділила між Алексом і Стівеном Рестаріками, її двома пасинками.
— О Боже, — сказала міс Марпл — Це погано. Дуже погано.
— Тобто?
— Виходить, кожен у цьому домі має фінансовий мотив.
— Справді. А проте, ви знаєте, я не можу повірити, що хтось із них здатний на вбивство. Я просто не можу… Мілдред — її дочка, і вже досить добре забезпечена. Джіна дуже любить бабусю. Вона щедра й екстравагантна, проте прагнення до багатства їй невластиве. Джоллі Белвер фанатично віддана Керолайн. Обидва Рестаріки люблять Керолайн, як свою рідну матір. Вони не мають власних грошей, про які варто було б говорити, але велика частка від прибутку Керолайн була витрачена на фінансування їхніх проектів — особливо це стосується Алекса. Я просто не можу повірити, щоб котрийсь із тих двох умисне отруював її з метою по її смерті одержати гроші, які вона їм заповіла. Я просто не можу повірити в жоден із цих варіантів, міс Марпл.
— Ще є чоловік Джіни, чи не так?
— Так, — підтвердив Льюїс дуже серйозним голосом. — Ще є чоловік Джіни.
— Ви дуже мало знаєте про нього. І не можна не помітити, що цей молодик почуває себе дуже нещасливим.
Льюїс зітхнув.
— Він не зміг знайти себе тут, у нашому середовищі — ні, не зміг. Він не цікавиться тим, що ми тут робимо, й наша діяльність не подобається йому. Але зрештою, чому б вона мала йому подобатись? Він молодий, грубий і приїхав сюди з країни, де людину цінують за її успіхами в житті.
— Тоді як ми так дуже полюбляємо свої невдачі, — сказала міс Марпл.
Льюїс Сероколд подивився на неї гостро й підозріливо.
Вона трохи почервоніла й забурмотіла досить непослідовно:
— Іноді я думаю, знаєте, можна перебрати міру, вдаючись до якихось крайнощів… Я хочу сказати, що не можна забуваги й про тих молодих людей, які наділені, доброю спадковістю й розумно виховані в добрих родинах, наділені відвагою й твердістю духу, а також здатністю домагатися в житті успіхів, тобто про молодих людей такого гатунку, без котрих, якщо дивитися в суть проблеми, країна обійтися не може.
Льюїс спохмурнів, і міс Марпл поквапно провадила, червоніючи дедалі дужче й говорячи все більш і більш плутано:
— Не те, щоб я не цінувала — насправді я ціную — вас і Кері Луїзу, вашу справді подвижницьку працю, реальне співчуття, а людини повинна бути співчутлива, бо, зрештою, головне в людях — це те, які вони є, незалежно від того щастить їм чи не щастигь, хоч ми звісно, набагато більше сподіваємося (і цілком слушно) від тих, кому сприяє щастя. Але я іноді думаю про відчуття пропорції — о, я не маю на увазі вас, містере Сероколд. Власне, я навіть не знаю, що я маю на увазі — але англійці досить дивні люди в цьому плані. Навіть під час війни вони набагато більше пишаються своїми поразками та своїм відступом, аніж своїми перемогами. Чужоземці ніколи не зрозуміють, чому ми з такою гордістю говоримо про Дюнкерк. Про такі події у своїй історії вони воліють не згадувати. Але, схоже, ми завжди бентежимося, коли йдеться про наші перемоги й дивимося на них так, ніби непристойно хвалитися ними. А погляньте, що оспівують наші поети! Атаку легкої кавалерії[6], корабель "Рівендж"[7], який іде на дно в Карибському морі. Таке ставлення до власної історії не може не дивувати, коли ми замислюємося про це!
Міс Марпл набрала повні груди повітря.
— Я, власне, хотіла сказати, що все тут має здаватися дивним для молодого Волтера Хада.
— Так, — погодився Льюїс. — Я розумію, до чого ви хилите. Адже Волтер, безперечно, відзначився на війні.